Благодійний фонд Let’s Help не тільки допомагає самотнім пенсіонерам, але й перевіряє, в якому стані знаходяться геріатричні пансіонати (будинки престарілих). Тому з операційною директоркою фонду Вікторією Марушевською ми поговорили не лише про численні види допомоги, які можна отримати від благодійників, але й про те, чи достатньою мірою держава піклується про одиноких людей похилого віку.
— У вас доволі відома й потужна благодійна організація. Якими проєктами зараз займаєтеся?
— Передовсім хочу зазначити, що нашому фонду 21 квітня виповнюється вісім років, відзначаємо маленьке свято. Наша організація створена сім’єю Бондаренків — це засновники Групи Компаній «ЛІГА». Наразі вони максимально підтримують благодійний фонд, враховуючи всі адміністративні витрати.
За вісім років діяльності ми маємо понад 200 реалізованих проєктів. Нашими підопічними є одинокі бабуні та дідуні. Перша група — це особи, які проживають самостійно й не мають підтримки та рідних, але вони перебувають на обліку в територіальному центрі соціального захисту. Таким людям ми постійно надаємо адресну допомогу. Друга група — особи, які проживають у геріатричних закладах, що перебувають на балансі в держави. Таким категоріям людей не вистачає родинного піклування, тому ми з командою волонтерів їздимо до них.
Щозими ми відкриваємо збір коштів у рамках проєкту «Огорни теплом». Наприклад, цього року ми змогли огорнути теплом понад шість тисяч одиноких стареньких. За допомогою наших спонсорів ми закупили теплі речі: бавовняні гуцульські жилетки, ковдри й теплі шкарпетки. Саме виробник із Закарпаття нам допоміг оперативно відшити їх необхідну кількість.
Не можна сказати, що абсолютно всі потребували жилеток. Але абсолютно всі потребують заміни постільної білизни. Це наш наступний проєкт, який називається «Подаруй комфорт». Наша мета — повністю оновити постіль у закладах геріатрії. Адже щоразу, коли ми приїжджаємо в заклад, то бачимо, як там живуть одинокі старенькі. Є люди, які не можуть пересуватися, які постійно прикуті до ліжка.
Ми розуміємо, наскільки складно перебувати в таких умовах і яка їм потрібна підтримка. Тому окрім основних продуктів, ми передаємо постійно ще й засоби гігієни, підгузки. Проєкт триватиме весною й літом. Збираємо кошти й поступово будемо відшивати білизну.
Насправді в нас дуже багато різних проєктів, направлених на різносторонню допомогу літнім людям. Наприклад, проєкт «Бачити» та «Чути», де закуповуємо слухові апарати, лікуємо зір. Облаштовуємо в геріатричних закладах кімнати краси, влаштовуємо безоплатні покази в кінотеатрі «Жовтень» тощо. Позаминулого року ми відкрили великий спортзал в одному із закладів. Запросили реабілітологів, масажистів, тренера, який записав відеоролики, щоб старенькі правильно могли займатися елементарними фізичними вправами. Організовуємо й інші активності.
— Скільки взагалі закладів охоплено вашою роботою?
— Зараз під нашою опікою в геріатрії — майже сім тисяч осіб. Це 127 пансіонатів у десяти областях. За планом ми мали щороку кожні три місяці знайомитися з новими областями й реалізовувати там наші проєкти.
Додатково ми є моніторами Національного превентивного механізму при уповноваженому з прав людини (Національний превентивний механізм — це незалежний національний орган, який створений і діє відповідно до Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань, спрямований на регулярний моніторинг усіх місць несвободи з метою попередження в них жорстокого поводження з людьми, які там утримуються — авт.). Тому ми маємо право відвідувати заклади, знайомитися з їхніми умовами. У нас є певна схема: ми звертаємося в департаменти соціального захисту (при облдержадміністраціях — авт.) і їдемо до області, яку обираємо. Це великий шмат роботи й він потребує підготовки, анкетування, ознайомлення, отримання певних дозволів. На жаль, під час війни ми таких моніторингів зробити не змогли. Відповідно не було можливості ознайомитися з новими закладами та укласти договори про співпрацю. Хоча планували ґрунтовно ознайомитися ще з трьома областями.
— Ви працюєте як з геріатричними пансіонатами, так і з самотніми людьми, які живуть вдома. Як дізнаєтеся про них? Чи можуть такі люди звертатися до вас самі?
— Адресна допомога таким людям — це один з основних напрямів нашої діяльності. Як вони нас знаходять? Переважно телефонують. Залишають заявки або їхні сусіди, або вони особисто. Наприклад, під час війни хтось виїхав, телефонує нам і каже: «Я піклувалася про сусідку, а зараз я за кордоном. Там живе бабуся Галина, вона потребує допомоги». Ми телефонуємо, питаємо, чи ми можемо прийти. Можемо пересилати щось «Новою поштою», якщо є можливість цю посилку забрати. Ми підлаштовуємося під їхні потреби. До війни переважно були зосереджені на жителях Києва, зараз, звичайно, карта нашої діяльності розширилася.
Інколи дуже важко перевірити, наскільки людина каже правду й чи дійсно потребує допомоги. Це один з мінусів. Але загалом, коли розмовляємо з людиною, то це відчуваємо. Працівники фонду є одночасно і волонтерами, і певною мірою психологами. До того ж є люди, які готові ділитися інформацією, показати паспортні дані, кажуть: «Дивіться, ви можете мене перевірити, я самостійно проживаю, у мене немає їжі». Я впевнена, що велика кількість цих людей, можливо, і мають рідних, але я відчуваю, що людина по той бік слухавки дійсно потребує якоїсь допомоги або просто хоче їсти.
— На що переважно скаржаться люди, що просять?
— Якщо ми говоримо про окремі звернення щодо адресної допомоги, то дуже часто люди просто хочуть поговорити. Втім, найбільший запит — це ліки й продукти. З ліками ми дуже обережні. Ми не можемо купувати щось без рецепта, дозволу лікаря. Але якісь елементарні медикаменти можемо придбати. А от продуктами забезпечуємо. Усе розглядаємо індивідуально. Був випадок, коли ми самотній людині привезли продуктовий набір і дізналися, що вона не чує. Тоді ми цьому дідусю вирішили допомогти ще зі слуховим апаратом.
— Люди й раніше потребували допомоги, а потім почалася повномасштабна війна. Чи не опускаються руки? І наскільки складно стало збирати гроші, адже здебільшого кошти йдуть на ЗСУ?
— З категорією літніх людей завжди було нелегко, якщо казати про збір грошей. А зараз, ви правильно кажете, що всі донатять на Збройні сили чи на діток. Категорія стареньких людей завжди залишалася на задньому плані. Втім, ми намагаємося донести українцям, що це ми в старості, що це наші батьки, наші бабусі й дідусі, які повинні мати гідну старість.
Звичайно, нашій команді з початку війни, як і всім, працювати стало важко й незвично. Умови незрозумілі, до того ж багато людей роз’їхалися. Але ті, хто з нашою невеличкою командою залишилися в Києві, максимально поринули в благодійну роботу. Адаптація нашого колективу пройшла дуже швидко. Довелося організувати склад не в Києві, а в області, тому що жодна машина гуманітарної допомоги не могла приїхати в Київ або не хотіла.
Втім, ми активно працювали й розвозили товар у «гарячі точки». Один з перших закладів, куди ми поїхали, був в Охтирці Сумської області. Туди ми завезли продукти, які закупили за кордоном: консерви, продукти тривалого зберігання, воду. Доставили й паливо для польової кухні. Усе це перевозили, попри зруйнований міст.
Я веду до того, що руки не опускалися ні тоді, ні зараз. Бувають хвилини, коли дуже важко як морально, так і фізично. Але я хочу подякувати команді — це справжні бійці, які працюють та підтримують. У певні моменти кожен з нас був одночасно і логістом, і вантажником, і директором, і менеджером. Але я максималістка й мені здається, що ми зробили дуже мало. Втім, якщо подивитися на цифри й результати, то масштаби вражають. І це враховуючи, що певний час ми працювали лише в складі трьох — чотирьох людей без жодних вихідних. І почали робити навіть більше, ніж до війни. Але війна продовжується, самотніх стареньких стало ще більше й вони потребують нашої підтримки.
— Чи відомо, скільки геріатричних пансіонатів постраждали внаслідок бойових дій, скільки людей довелося евакуювати, як взагалі держава це вирішувала?
— Розказую з особистого досвіду. Усі ми знаємо про Бородянку, яка знаходилася в зоні бойових дій, а потім під окупацією. Там знаходиться величезний пансіонат (Бородянський психоневрологічний інтернат з геріатричним відділом — авт.) Я була постійно на зв’язку і з ними, і з департаментом соціального захисту. До того ж у мене там виявився знайомий волонтер, який щодня доповідав ситуацію. Адже там живуть і люди з різними психічними вадами. Звісно, відбулася евакуація, людей намагалися розвезти в безпечні місця. Знаю, що частину людей точно направили до Житомира, тому що ми потім їх перевозили назад в Бородянку, коли було дозволено.
Звичайно, було важко й у Сумській області. Ми були там постійно під обстрілами. Але з нами були такі відчайдушні волонтери, які постійно нас підтримували, допомагали, жартували. Ми маємо таку команду найсильніших, найстійкіших, найбезстрашніших, тому ні за що не переживали. Хоча в деякі глибинки їхати було дуже важко й не кожен водій погоджувався йти на ці умови.
— Як з’ясувалося, ви займаєтеся не лише доброчинністю, але й виконуєте функцію громадського контролю. В якому стані зараз, на вашу думку, знаходиться система геріатрії в Україні?
— Нещодавно я була на конференції, де обговорювався сучасний стан додержання прав людей, позбавлених волі. Звучить трохи дивно, але перевіряльники Національного превентивного механізму дійсно займаються моніторингом груп осіб, яких називають позбавленими волі. А сюди відносяться і люди, які перебувають у тюрмах, і ті, які знаходяться в геріатричних закладах.
Я сама ставила собі питання: як це, чому їх вважають позбавленим волі? Це ж просто категорія, яка обмежена у своїх можливостях. Але в чомусь ми прирівнюємо становище таких людей і докладаємо максимум зусиль для того, щоб уникнути жорстокого поводження і їх катування. Я зараз говорю виключно про геріатрію.
Держава зараз стала ретельніше все це перевіряти й проводити дуже жорсткі моніторингові візити, робити виправлення. Завдяки цьому, я думаю, будуть результати. Я хочу теж частіше відвідувати ці заклади й робити висновки разом з експертами. Хоча це державні установи й насамперед держава повинна забезпечити всі норми й стандарти проживання цих людей у геріатрії відповідно до оновленого положення, яке Кабінет Міністрів видав у 2020 році (постанова від 2 вересня 2020 року № 772 «Про затвердження Типового положення про будинок-інтернат для громадян похилого віку та осіб з інвалідністю» — авт.). У цьому нормативно-правовому акті прописано дуже багато цікавих моментів і умов, яких потрібно неухильно дотримуватися. На жаль, є багато порушень. Але за допомогою таких моніторингових візитів, я думаю, що ми все це подолаємо.
— Я знаю, що ваш благодійний фонд безпосереднього долучався до реформи цієї системи.
— Так. Це було задовго до ухвалення цього положення. Ми й тоді брали активну участь, і зараз теж ведемо перемовини з державою. Я спілкуюсь з представниками Міністерства соціальної політики, ми активно долучаємося до конференцій, засідань, різних тренінгів та навчань з приводу поводження з такими людьми. Це дає можливість робити певний вклад, робити додаткові реформи, змінювати цей напрям.
— Але проблеми залишаються. Які саме?
— Так, проблеми є. І найбільша — це порушення прав і свобод людини, яка перебуває в геріатрії. На жаль, доводилося спілкуватися з тими, хто безпосередньо з цим стикався. Вони показують своє листування, потайки звертаються до уповноваженого з прав людини. Жаліються, що до них застосовують якісь обмеження, щось забороняють, кудись не відпускають. До того ж заклади повинні дотримуватися елементарних умов санітарії, гігієни. За цим теж обов’язково слідкуємо. Якщо є певні проблеми, люди завжди можуть звернутися не лише до держави, але й до благодійного фонду, а не сидіти просто так і замовчувати.
Так, зараз у всіх важкі умови. Але в кожного керівника такого закладу має бути відповідальність. Соціальний працівник не просто так прийшов на цю роботу, у нього теж є відповідальність. Загалом у них є підтримка і держави, і волонтерів, і благодійних фондів. Головне, щоб у самої людини було бажання.
І, звісно, усі реформи потребують додатково фінансування. Можливо, якби було більше фінансування, ми змогли б реалізувати цю реформу швидше й мати заплановані результати. Наведу приклад. У кожному закладі, у кожній кімнаті, у кожної людини має бути свій особистий простір. Відповідно до типового положення в кожної людини повинна бути ширма, яка б відокремлювала її від інших. Адже в кімнаті можуть проживати дві, три, чотири особи. Дуже рідко можна побачити цю ширму.
Звичайно, потрібно й багато чого іншого переобладнати. Десь немає пандусів. Відповідно є обмеження в пересуванні тяжкохворих, лежачих осіб, тих, хто пересувається на інвалідних візках. Я вже не кажу про правопорушення, пов’язані з грубим, жорстоким поводженням з людьми, катуванням, знущанням тощо. Тут треба працювати ще.
— Тобто там, де держава має захистити людину, виходить так, що, можливо, не системно, але подекуди людину можуть навпаки образити?
— Так.
— Чи складно зараз потрапити до геріатричного пансіонату? У них вистачає місць? Хто взагалі має на це право?
— У закладах передбачена певна потужність і переважно на 95 % вони заповнені. Звичайно, є певні обмеження й туди просто так старенька людина чи людина з інвалідністю не потрапить — лише за певними критеріями й вимогами. До речі, люди, які перебувають у геріатричних пансіонатах стаціонарно, 75 % своєї пенсії за законом віддають у фонд закладу, що йде на їх утримання. І тільки 25 % своєї пенсії вони отримують на руки.
Зазвичай, право потрапити в такий заклад є в людей, які не мають родичів. Хоча в деяких закладах є платні місця, куди діти можуть своїх батьків, бабусь, дідусів передати на утримання держави. І, як зазначалося ще на початку, є адресний догляд. Йдеться про людей, які перебувають вдома, але знаходяться на балансі територіального центру (соціальної служби — авт.). Якщо це не одинока особа, то рідні такої людини також можуть офіційно оплачувати послуги соціальному працівнику. І, звичайно, є приватні заклади. Зазвичай, там забезпечуються максимально комфортні умови. Але ціна перебування сягає, якщо не помиляюся, від 10–12 тис. грн на місяць.
— З одного боку, здається, що приватні заклади начебто привабливіші, якщо в тебе є гроші. Але в них також може бути не все гаразд, якщо немає контролю.
— Так, держава може контролювати. Але сьогодні вона проконтролювала, а завтра ті, хто перевіряє, поїхали й усе змінилося. Дуже багато залежить від самого керівництва й найманих працівників. Державі треба більше втручатися й говорити про зону відповідальності соціальних працівників, які порушуватимуть певні правила.
— Благодійники роблять доволі багато добрих справ і важкої роботи. Чи не повинна всім цим займатися держава? Чому взагалі так багато в нас у країні припадає на волонтерів?
— Я якось не сильно замислювалася над цим питанням. Вважаю, що благодійний фонд — це теж структура, яка має свій спектр і напрям роботи. Ми хочемо покращити те, що дає нам держава. Держава робить реформи, а ми якоюсь мірою ініціюємо ці реформи, бачимо, що робиться не так. У нас є свої кваліфікаційні кадри, у держави — свої.
Не буду рівнятися на рівень держави, але, наприклад, і в мене, і в моєї команди теж є свій досвід, ми теж працювали в державних структурах і маємо певне бачення. Тому, думаю, для того, щоб вийти на більш високий європейський чи американський рівень гідної старості, нам потрібно об’єднати зусилля. Неважливо, я держава, чи я благодійний фонд — разом, спільними зусиллями ми зможемо. Я реально дивлюсь на речі, але потрібно вірити й працювати разом. Можливо, є частина людей, яка зі мною не погодиться. Але я вірю, що є лише 2 % людей, які не хочуть, не можуть і не мають тієї енергії. Але ми повинні підіймати нашу Україну до гідного рівня, щоб нам було не соромно.
Автор: Сергій Коробкін, фото з архіву Вікторії Марушевської
Читайте також: «Створення соціальних хабів допоможе мільйонам людей», — президентка Асоціації соціального розвитку.