Війна вносить корективи в усі сфери нашого життя, змушує по-новому жити, думати, працювати. Бути ближчими до людей, що перебувають в складних життєвих ситуаціях, у цей нелегкий для країни час вирішив і «Пенсійний кур’єр». Спільно з управліннями Пенсійного фонду України в регіонах ми започаткували новий проєкт #МиПоруч. Завдяки йому ви дізнаєтеся про життя і соціальний захист найбільш вразливих категорій населення — людей з інвалідністю, пенсіонерів, дітей. І першою зупинкою нашої інформаційно-соціальної подорожі став Бородянський психоневрологічний інтернат з геріатричним відділенням, що працює на Київщині.
Коли під’їжджаєш до цього закладу розтрощеними вулицями Бородянки, здається, що потрапив на якийсь острівок затишку, спокою і благополуччя: квітучі алейки та клумби, доглянуте подвір’я, гомінливі, усміхнені мешканці. І навіть у голову не вкладається, що кілька місяців тому саме тут, на цьому місці, у цих стінах було справжнісіньке пекло.
«Дякуйте за те, що живі»
Психоневрологічний інтернат розташований у Бородянці на вулиці із символічною назвою Ветеранська. У довоєнний час тут перебувало 420 підопічних. І все це люди непрості, які мають психічні порушення або ж лежачі, що потребують постійного догляду та лікування.
«24-го над нами вже постійно курсували літаки, було чути вибухи. Багато персоналу не вийшло на роботу, тому ми із заступницею вирішили, що додому повертатися нічого, треба залишатися ночувати тут. Думали, що завтра усе закінчиться. Максимум потрібно протриматися 4—5 днів, а вийшло усе зовсім інакше», — розповідає директорка інтернату Марина Ганіцька.
Кілька перших днів на території інтернату був зв’язок, керівниці обіцяли евакуацію. Але потім зв’язок зник і усі, хто перебував на території інтернату опинилися в інформаційній блокаді. Та скоро вона перетворилася на воєнну.
«Обстрілювали нас з першого дня, щоб не фотографували, не виглядали. — продовжує розповідь Марина Сергіївна. — Але спочатку на територію ніхто не заходив. А 5 березня вибили ворота і залетіли на територію машинами чоловіки, з такими рудими, чорними бородами, в амуніції, що страшно було дивитись на них, і почали проводити спецоперацію з нашого «визволення».
Усі люди, що перебували на території інтернату (а крім безпосередньо пацієнтів закладу, сюди прийшло чимало й звичайних мешканців Бородянки, які шукали прихистку), опинилися в заручниках у кадирівців. Насамперед вони влаштували у приміщенні обшуки – шукали зброю та українських військових. Навіть роздягали пацієнтів, аби подивитися, чи нема в них патріотичних татуювань.
«Сказали, якщо знайдуть хоча б одного, від нас тут не залишиться і цеглини. Тут особисто був полковник Даніїл Мартинов, який мені сказав: «Ми прийшли прибрати київську владу, а не воювати з мирним населенням. Якщо ти нацистка, ми тебе поріжемо, у шухляду складемо і твоєму нацистському президентові в подарунок відправимо». Хотіли записати відео, де ми нібито дякуємо Путіну. Кажу: за що ж нам дякувати? «За те, що живі», — відповідає. Це були не призовники, а добре навчені солдати, спецназ. Вони усе про нас знали, були добре поінформовані. Я коли від них повернулась, лиш переступила поріг інтернату і зомліла. Дівчата кричать: «Вмерла?», а я відповідаю: «Ні, не вмерла», — ділиться спогадами Марина Ганіцька.
Коли «нацистів» в інтернаті не знайшли, окупанти вийшли із закладу та замінували й оточили всю територію довкола. Люди в інтернаті стали для рашистів справжнім живим щитом.
20 днів розпачу і надії
З того моменту для усіх, хто перебував на території інтернату, в цілковитій облозі, без електрики, тепла і води, настало життя, схоже на кошмар. Із 250 одиниць персоналу, крім директора, в інтернаті цілодобово перебувало шість працівників.
«95% працівників покинули заклад, але оті п’ять відсотків, які лишилися, робили усю роботу. Дівчата, що тут поруч живуть, допомагали, робили ін’єкції. Під обстрілами з градів все одно йшли на роботу. Кожен робив, що міг і на що вистачало сил. Щоб хтось сказав «я не буду», такого не було», — підкреслює директорка інтернату.
Але все рівно рук не вистачало! Тим паче, що серед підопічних в інтернаті перебувало близько ста пацієнтів, які не могли самостійно пересуватися. Під час обстрілів та бомбардувань у перші кілька днів таких людей переносили до підвалів. Але це було важко, в результаті прийняли рішення виводити хворих з кімнат і розміщувати в коридорах на матрацах.
Ще однією проблемою став холод – на початку березня вдарили просто січневі морози. На вулиці було -12, а в приміщенні -3. Аби якось зігрітися, люди — і персонал, і підопічні, — одягали увесь можливий чоловічний одяг, що був на складі.
«Ми ж прийшли 24-го на роботу, як дівчатка, гарно вдягнені, ніхто ж не думав, що нам доведеться тут 20 днів холоді сидіти. То ми зі складів брали, що могли: чоловічі шапки, куртки, носки. Мені знайшли таку велику теплу шапку, в якій я всі дні і перебула», — додає деталі Марина Сергіївна.
До того ж, доводилося постійно кип’ятити воду, щоб зігріватися гарячими напоями. А оскільки водопостачання було відсутнє, то роздобути воду теж було «завданням із зірочкою». Помпою набиралася вже не вода, а місиво з піском. Для технічних потреб доводилося ходити по воду до ставка.
«Пролізали в дірку під забором і набирали воду, ставили поряд бочку і наповнювали її водою. Так хоч була вода, щоб худобу напоїти, туалети позмивати, людей помити, попрати», — згадують працівники закладу.
Світла та газу теж не було. У закладі був дизельний генератор. Однак, після чергового обстрілу він «завис», став видавати помилки. Чоловіків, які б його змогли полагодити, не було. Хоча, зізнається директорка, вони запаслися дизельним пальним. Якби генератор працював, то електрики вистачило б на все і було б у рази менше проблем.
Але генератора не було і їжу доводилось готували на багатті. Взагалі продуктами в інтернаті запаслися, дефіциту в харчах не було: м’ясо, риба, навіть делікатесні качки, — усього цього мали вдосталь. А от з хлібом справді було скрутно, доводилося вигадувати і смажити коржики та млинці на вогнищі.
«В нас був пік, коли в закладі було 800 людей разом з мешканцями Бородянки. Їжу готували, звісно, на всіх. Але деякі з наших підопічних хлопців були нам першими помічниками. В п’ять годин ранку вони уже розводили кострище, ми ставили воду, і вони були за це відповідальні», — каже директорка.
Взагалі підопічні по-різному реагували на події: хтось справді був підтримкою для персоналу, а когось доводилося заспокоювати. Особливо важко було з дітьми. Адже сюди, в інтернат, ще 25 лютого з Ворзеля, з Київського обласного центру ментального здоров’я, евакуювали 50 дітей з аутизмом. До кожного пацієнта потрібно було знайти свій індивідуальний підхід – хтось боявся гучних звуків і ховався від вибухів в шафи та під ліжка, а когось, навпаки, потрібно було обняти та притиснути до себе.
Усіх переконували, храбрилися, а самі не знали, яким буде їхнє завтра. Сьогодні працівники інтернату, які пережили блокаду, сходяться на думці, що найважчою у їхній ситуації була невизначеність — будеш ти жити завтра, чи ні; зустрінеш новий день, а, може, вже й не вдасться.
«Знаєте, як важко, коли до тебе постійно підходять з питанням: Марино Сергіївно, нас уб’ють, ми помремо? А ти з останніх сил робиш вигляд, що все під контролем, що нас врятують. А сама закриєшся в якійсь дальній кімнатці, наплачешся, наридаєшся, навиєшся і знову виходиш до людей, як ні в чому не бувало», — згадує директорка.
Особливо тяжко було на душі, коли помирали люди. Це були старенькі, які не витримали стресу, холоду. На території інтернату організували братську могилу. Там і поховали загиблих.
Допомагала справитися з розпачом, нервовим напруженням і стресами — робота. Вручну доїли біля 30 корів (бо в інтернаті було чимале підсобне господарство), варили, прали, мили. І повсякчас поглядали у вікно — що там, за воротами, чи не їде, раптом допомога?
«Дивимося і бачимо, що повз нас техніка ворожа снує. Тільки рахуємо, стільки САУ, смерчів, буків, градів, бензовозів, танків, БТРів проїхало. Часом, до 500 одиниць нараховували. Туди йдуть нормально, повільно, як на парад. А назад летять — і половини нема. Ото уже у нас щастя! Наші дали їм жару!»
40 хвилин на евакуацію
13 березня в інтернаті розпочалося, як завжди. Розпалили вогнище, почали готувати їжу і раптом… автобуси.
«Я йшла по коридору, зі сторони окружної дороги побачила, що їдуть шкільні автобуси, швидка допомога і автомобілі ДСНС. Як закричу: дівчата, нас евакуюють», — навіть зараз Марина Сергіївна говорить про це із сльозами в очах.
Та автобусну колону кадирівці пропускати до закладу не поспішали, мовляв, не було такої домовленості, нема коридору, і все. Автобусам навіть по колесу прострелили, десь годину тривали перемовини.
«Я в коліна падала і умовляла випустити хоча б старих людей і дітей. Кажу, прошу вас, благаю, ми вже братську могилу зробили на території, бо люди помирають. Перемовини йшли майже годуину. І нам дали 40 хвилин, щоб виїхати. Ми давай збиратися. Повиносили в простинях лежачих і тих, хто на колясках. Кадирівці впускали по одному автобусу, самі колоною з автоматами стояли. А тут людину в одні двері заводиш, а він собі вийшов в інші, каже: «я чашку забув». Що ти скажеш – це ж психічно хворі люди», – згадує директорка.
Вдалося вивезти більшість людей. В інтернаті лишилися лише п’ять лежачих жінок, яких не можна було транспортувати автобусом, і які потребували спецтранспорту. Їх забрали пізніше. Але весь час за ними продовжували доглядати працівники закладу, які лишились у Бородянці.
Навіть документи пацієнтів не вдалося винести, бо ключі від сейфу кадирівці забрали ще в перші дні захоплення закладу, а сейф був такий важким, що про те, аби його доволочити до автобуса й мови не було. Так і роз’їхалися підопічні інтернату по Україні без паспортів. Але живі та неушкоджені (Сейф, до речі, залишився на місці, і всі документи уціліли).
«Коли від’їжджали, серце обливалося кров’ю. За нашою автобусною колоною йшли корови, яких довелося відв’язати, щоб не загинули голодною смертю, собаки. Це стан, який не можна передати і не можна забути. Тепер маємо одну корову, одного коня і козу – все, що залишилось від господарства», — тремтячим голосом каже пані Марина.
«Найбільший квест мого життя»
Після деокупації Бородянки Марина Ганіцька повернулася до інтернату разом з іншими працівниками закладу та військовими. «Сказати, що це жахіття — це нічого не сказати. Тут були розірвані подушки, загажено в прямому сенсі цього слова усе — від паперів до столів, кімнат, їдальні, ліжок. Окупанти настільки поглумилися з усього, що у мене була просто істерика», — розповідає вона.
Але гуртом взялися до діла: навели лад у закладі та на території, засадили грядки овочами та ягодами, посіяли квіти, заклали яблуневий сад та розбили виноградник.
«Позбирати усіх підопічних під цим дахом — це зараз найбільший квест мого життя, — каже Марина Ганіцька, — Наших людей розмістили по 12 інтернатах в п’яти областях. 57 чоловік повернулося до нас своїм ходом. 200 осіб ми щойно привезли із Житомирщини, тепер ще потрібно забрати людей з інтернатів на Рівненщині, Івано-Франківщині, Хмельниччині. Вони всі хочуть сюди, додому. О 6 ранку вже телефонують і питають: коли ви нас заберете. Одні плачуть, ридають, інші лаються», – каже директорка.
Зараз люди повертаються в інтернат і бачать гарну доглянуту територію, дружній персонал. В коридорах, в кімнатах, в приміщеннях — скрізь чистота та порядок. Тут панує атмосфера затишку. Керівниця розповідає, що вони докладаємо усіх зусиль, аби доставити своїх підопічних назад в Бородянку. Навіть власним коштом. Бо важливо, щоб заклад працював, щоб робочі місця були збережені. Адже 250 робочих місць – це на сьогоднішній день в розбитій Бородянці велика підтримка для багатьох сімей.
«Майже все у нас зараз, як і до війни. Практично усі працівники повернулися, от тільки з фінансуванням є проблеми, але й зрозуміло — війна, — розповідає Марина Сергіївна. — У тому, що ми зберегли цей заклад – заслуга всіх: нашого колективу, волонтерів, наших підопічних. Усе пережите нас ще більше згуртувало, зблизило. Ми тут справді, як сім’я. І в горі, і в радості: і з іменинами усіх вітаємо, і свята влаштовуємо. І дуже хочеться, щоб отакі спокійні будні, як у нас зараз, після справжнього пекла були в усіх, в кожному куточку України. Дай Бог нам усім миру і доброго здоров’я, перемога буде за нами».
Довідка:
Бородянський психоневрологічний інтернат був побудований 1978 року на 300 койко-місць. Заклад займає площу 6225,7 м кв. 1986-го, коли грянула Чорнобильська катастрофа, інтернат було розширено на 50 койко-місць, а рівно десять років тому, 2012-го, установу перепрофілювали на психоневрологічний інтернат для чоловіків, залишивши в закладі кілька десятків геріатричних місць. До початку воєнних дій у пансіонаті знаходилося 420 пацієнти.
Основні завдання – посилення соціального захисту пенсіонерів та інвалідів, надання побутової, медико-соціальної допомоги пенсіонерам, інвалідам, одиноким непрацездатним громадянам.
Газета «Пенсійний кур’єр»№24 (994) від 17 червня 2022 року
Читайте також як живеться в окупації мешканцям невеликого села Запорізької області.