Тетяна Наконечна — тележурналістка й воєнна кореспондентка. Поїздки на фронт стали для неї звичною справою з 2017 року. А з 2022-го вона активно волонтерить і збирає кошти, аби купувати воїнам дрони. Мріє зняти завершення війни. І каже, що серед воїнів — сила-силенна неймовірних людей. Історія кожного з таких варта цілих фільмів, а не лише телевізійного сюжету. Для проєкту «Сміливі заради майбутнього», який розповідає про жінок на війні, Тетяна розказала про свою інформаційну ділянку роботи.
«Мені здається, я пізно почала знімати війну. Я не з 2014 року працюю на фронті, а з 2017-го, на жаль. Я не знімала початок війни, але я хочу зняти її завершення. Я не знаю, чи мені вдасться. Після повномасштабного вторгнення я не впевнена, що встигну, що зможу, що ми не передамо це ще своїм дітям. Хоча дуже хотілося б поставити крапку», — ділиться Тетяна.
Зустріла війну на війні
Повномасштабна війна для неї розпочалася, власне, на війні. Знімальна група була у відрядженні, на Сході. Вранці 24 лютого поїхали в місто Щастя. Але потрапити в місце запланованої зйомки не вдалося: завадили сильні обстріли.
«Місто просто накривали «Градами», тривали дуже важкі бої. За кілька кілометрів ми ухвалили рішення розвертатися. Я ще потім мала докори сумління, що не змогла спрацювати в цей день. Бо вважала, що я відповідальна за висвітлення війни. Тоді ще не було розуміння, що війна — по всій країні й уже кожен журналіст розповідає про неї», — каже телевізійниця.
Про те, що розпочалася велика війна, вона зрозуміла з виразу обличчя ведучої новин, коли ввімкнула телевізор. Навіть ще не встигла почути, про що вона говорить, але як вона трималася — було красномовно.
«Вона дуже трималася, але було зрозуміло, що трапилося щось екстраординарне. У мене був розряджений телефон, я його відразу ввімкнула й побачила купу пропущених дзвінків. Зателефонувала насамперед своїм батькам. Мама сказала, що по місту вже було два прильоти. У мене це не вкладалося в голові. Як це: я тут на війні, а там прилітає? Було дуже за них лячно. І це було нове для мене відчуття й новий досвід, коли ти на війні переживаєш за своїх рідних у тилу», — говорить журналістка.
Війна — це люди
Удосвіта 25 лютого знімальна група повернулася до Києва, провівши добу в дорозі. Там довелося теж знімати війну. Тетяна каже, що тепер найважче потрапити на зйомки до піхоти. Раніше, до великої війни, бійців в окопах можна було знімати часто. Тепер є такі ділянки, куди до піхотинців нереально пройти, адже вони воюють на «нульових» позиціях. Водночас раніше, щоб зняти в бойовій роботі «Град», танк, гаубицю, потрібно було домовлятися за місяць, і ніхто не міг гарантувати, що в потрібний день це спрацює. Тепер навпаки: домовитися про зйомку важкого озброєння легше, ніж піхоти. Проте Тетяна завжди намагається зробити акцент на людях.
«Війна — це передусім люди. Звісно, дуже добре показувати нашу техніку, наше озброєння, розповідати про майстерність бійців. Але я постійно намагаюся показати військового як людину. Наприклад, у попередньому відрядженні я зустріла розкішних людей. У мене в кадрі був боєць на протезі без ноги. Була героїня сюжету — жінка-артилеристка — дуже красива жінка, яка з 2014 року воює. І вона сама попросилася в артилеристи. Вона працює з гарматою Д-30, абсолютно розкішно справляється. У мене був у сюжеті комбат, який давно пішов з війська, повернувся, а до великої війни він долучився до створення 4G-інтернету в київському метро, інженер за освітою», — перелічує цікаві історії людей телевізійниця.
Ще вона розповідає про бійця, який потрапив у штурмову бригаду без жодного досвіду, раніше був кухарем. Завдяки винахідливості разом з побратимами ліквідували 16 ворогів. Знайшли російську рацію. А коли голос у ній запитав, чи потрібна допомога, швидко зорієнтувалися й відповіли, що все гаразд, допомоги не потребують.
«Тож коли питають, де брати сили? Я кажу — у людях. Звісно, армія — це зріз суспільства. Зрозуміло, там є різні люди. Але багато з них заслуговують на окремі сюжети й навіть фільми, настільки вони круті», — зауважує жінка.
І додає, що з радістю перестане знімати війну, коли вона закінчиться. Адже робить це не тому, що подобається, а тому, що це потреба часу. Після перемоги вона залюбки візьметься висвітлювати цивільні теми.
«Я мрію зняти виставку котів. Бо коли тільки прийшла на телебачення, саме на такий захід мене відправили як молоду журналістку. Я ще тоді подумала, що якоюсь несерйозною роботою займаюся. А зараз хочу таке знімати. Бо це ніби повернення до нормальності, до того життя, яке в нас забрали», — розповідає кореспондентка.
Волонтерство
Її волонтерська діяльність почалася з прохання прикордонників допомогти придбати дрони. Було побоювання не виправдати їхніх надій. Але почала збирати гроші. Так вдалося купити перші три дрони, потім ще дев’ять. Справа набрала обертів. Загалом з лютого 2023 року Тетяна зібрала понад 3 мільйони гривень і придбала близько 30 дронів.
«Коли ви кидаєте свої 100 гривень на дрон, потрібно усвідомлювати, що це ви не хлопцям робите послугу, це ви робите мінімальний свій внесок, мінімальну свою подяку за те, що вони цим інструментом скористаються для нашого з вами захисту. Це потрібно всім нам. Просто хлопці зголосилися цим інструментом скористатися, щоб знищити ворога», — каже журналістка.
І додає, що для неї виявилося великим сюрпризом, наскільки багато людей долучаються до її зборів. Сама б не впоралася. Донати бувають від 1 гривні до 10 тисяч. У кожному зборі обов’язково хтось надсилає 10 тисяч гривень. І цих людей волонтерка не знає. Планує закликати через соцмережі їх відгукнутися, аби подякувати символічними подарунками від себе. Часті донати розміром в 1 гривню вона пояснює бажанням людей перевірити коректність введеного рахунку. Хоча навіть і 1, і 10 гривень також дуже важливі, з них збираються в результаті колосальні суми.
Ціль — вижити
Наша розмова з Тетяною відбулася 6 червня, у День журналіста. Жінка поділилася, що планувала цього дня з колегами зустріч на природі. Адже через ситуацію в країні та напружений графік роботи давно не мали нагоди поспілкуватися поза телевізійним виробництвом. Але ранок того дня приніс звістку про підрив Каховської ГЕС.
«Коли я прокинулася й прочитала, що терористи-росіяни підірвали Каховську ГЕС, то відразу подумала, може треба їхати туди, знімати там сюжет? Треба бути готовою до того, що мені зателефонують і я відправлюсь у відрядження», — ділиться Тетяна.
З власного досвіду вона тепер знає: та новина, яка раніше могла жити тиждень, сьогодні живе максимум пів дня. Бо потім стається нове горе й нова катастрофа. Тому планувати щось стало надзвичайно важко.
«Я планую вижити. Як би це банально не звучало. Я ніколи раніше не переживала за себе, за свою знімальну групу. Я більше хвилювалася за якісь організаційні моменти. Це було до повномасштабного вторгнення, коли війну ще називали ООС, а перед цим — АТО. Я переживала, як мені домовитися про зйомку, як мені вчасно доїхати, як встигнути сюжет на ефір зробити. А зараз я просто хвилююся, щоб усі мої вціліли. Ти можеш скільки завгодно намагатися про це не думати. Але коли прилітає в сусідній будинок, коли травмуються або гинуть твої друзі й знайомі, військові та цивільні, ти розумієш: коло звужується. І тому зараз просто бажання вціліти фізично й ментально», — підсумовує вона.
Авторка: Світлана Шевчук, фото: Дмитро Астрашанович
Читайте також: «Люди проштовхувались у вагон, ніби це останній потяг їхнього життя», — провідниця Ірина Юрченко.