Ірина Юрченко — провідниця пасажирських вагонів станції Київ-Пасажирський, мати відомого азовця Дмитра Козацького з позивним Орест. Працює на Укрзалізниці 32 роки. У перші дні війни була серед тих, хто допомагав евакуюватися киянам і не тільки. На її рахунку сотні різноманітних історій відчаю та порятунку, розгубленості та самовладання. Тисячам пар наляканих очей вона вселяла віру й надію. Для проєкту «Сміливі заради майбутнього», який розповідає про жінок на війні, Ірина розповіла про евакуацію людей у перші дні війни.
«24 лютого, коли почалася війна, я була вдома. Але 25 лютого мені потрібно було виходити на роботу. Син Дмитро — військовий, був у Маріуполі. Дочка — студентка, залишалася в Києві. Я розуміла, що вони за мене переживають так само, як я за них. Але в кожного свій фронт. І я поїхала на роботу», — пригадує жінка.
Вона додає, що весь колектив працював у стані незрозумілості та ступору. Ситуація лякала, але всі вийшли на роботу. Отримали вказівку від керівництва діяти залежно від ситуації. Чоловіків брати в потяг не дозволяли. Перевагу надавали матерям з дітьми та людям літнього віку. Перони були переповнені.
«Наш потяг подали на другу колію. Як я подивилася у вікно — це було жахіття. Людей було просто море. Лунали крики, було чутно плач. Тут вмикається сирена — паніка. Це зараз уже більше звикли до сирен, ми адаптовані, знаємо, що робити. А в перші дні це був просто хаос, страх в очах, крики, зойки й незрозумілість. Коли ми відкрили двері, ця маса людей намагалася зайти, заскочити, забігти, залізти у вагон, ніби це останній потяг їхнього життя. Вони бачили в нас останній шанс для порятунку. Це було жахливо», — розповідає Ірина.
Потяг, у якому жінка працює, щоразу успішно доправляв пасажирів до потрібних станцій. Але чимало разів «прилітало» саме туди, звідки відправилися лічені хвилини тому. Бувало, що вибухи траплялися попереду шляху, тоді затримки в дорозі тривали по вісім — десять годин. Але всі благополучно діставалися безпечних територій.
«Наші працівники дуже швидко вирішували всі питання, усе лагодили, аби потяг ішов далі. Навіть коли була масштабна проблема зі світлом, залізниця настільки налагодила комунікацію та акумулювала всі ресурси, що великим потягам допомагали пересуватися маленькі тягачі. Залізниця не мала права зупинитися. Вона рятувала людей», — зауважує провідниця.
Історії, що не зітруться з пам’яті
Історій, які зачепили душу та назавжди залишаться в пам’яті героїні — дуже багато. Адже її вагон перевіз тисячі дітей і дорослих. Пригадує молоду маму років двадцяти, яка з маленькою дитиною на руках їхала з Гостомеля в невідомість. Із собою не мала жодних документів, просто не встигла їх зібрати. Дуже переживала, як зможе влаштуватися. Ірина підтримувала її, переконувала, що волонтери обов’язково допоможуть і зорієнтують, як вирішити ситуацію. Казала, що головне — вони врятувалися.
«Була історія, коли в дитини піднялася температура, тому що вони шість днів холодного лютого просиділи в Гостомелі в підвалах. Кадирівці не дозволяли їм виходити. Застудилася, захворіла. Кількох дітей я завжди садила у своє купе. Сама, як мала вільну хвилину, примощувалася біля них на імпровізованому стільчику з перевернутого відра. Дивлюся, одна дитина просто в’яне на очах. Почала шукати, гукати маму. А у вагоні пройти неможливо. Адже СВ-вагон, запланований для 18 пасажирів, тоді вміщував по 140–170 осіб. Мама якось пробралася до дитини. Поміряли температуру — під сорок. Мама дає їй якусь таблетку, а дитина навіть проковтнути не може, втрачає свідомість», — ділиться спогадами Ірина.
23-річна мама запанікувала. Їй здавалося, що її дитина помирає. Провідниця намагалася заспокоїти жінку, а тим часом зателефонувала колезі із сусіднього вагону.
«Моя колега Галина розповідала, що дорогою на роботу забігла в аптеку. Каже, має ампулу анальгіну, вміст якої треба влити в ротик дитині. І ту ампулу з рук у руки передавали близько двохсот пасажирів. Акуратно, аби не розбилася. Бо в тій маленькій ампулі ми бачили порятунок дитини. У мене досі мурашки шкірою, як згадую», — каже жінка.
Ліки позитивно подіяли й стан дитини покращився. Провідниця з мамою тихо молилися. Ірина в тому зверненні до Бога просила не тільки за маленьке дитя, що хворе їхало в її купе. Просила й за власних дітей: син боронився від ворога на «Азовсталі», донька переховувалася від вибухів у підвалі.
«Якось у моєму вагоні їхала молода родина: мати, батько та дитинка, якій було лише три дні від народження. Чоловік був не в собі, на фоні стресів у нього щось трапилося з головою. Він зірвався й розбив скло у вікні потяга на повному ходу. А в мене повний вагон мам з діточками, бабусями такими, яких ледь засунули у вагон. Я була змушена викликати поліцію. Прибула тероборона Тернополя. Я дуже їх просила, щоб зважили на його стан — у нього явно були якісь психологічні чи психічні проблеми. Щоб не застосовували до нього силу, йому треба було до лікарів», — згадує Ірина.
Дружині вона запропонувала залишитися в потягу з дитиною. Але вона пішла за чоловіком. Сумління досі не дає спокою провідниці за ту історію. Але вона мала дбати про понад сотню інших людей у вагоні та тисячу — у потягу.
Син Ірини — Дмитро Козацький — автор відомих світлин з «Азовсталі», які облетіли весь світ. На початку війни служив у пресслужбі полку «Азов».
«Я просила в дітей надсилати «плюсики», що означало «живий, жива». І як тільки я їх отримувала, у мене знову з’являлися сили. Так я могла допомагати іншим на своєму фронті. Я знала: рятуючи інших, я рятую і своїх дітей. І коли на «Азовсталі» було справжнє пекло, я не могла показати свою слабкість пасажирам. Я на кілька хвилин виходила в туалет і вчилася кричати мовчки. Я так скидала із себе цей тягар, брала себе в руки, одягала впевнену усмішку й виходила до пасажирів. Вони дивилися на мене й бачили в мені свою безпеку. Щоб не було хаосу, я казала: «Не панікуйте. Дивіться на мене, я з вами», — говорить провідниця.
Жінки зі сталі
Жінки, чиї рідні опинилися на «Азовсталі», аби налагодити комунікацію, об’єдналися в громадську організацію «Жінки зі сталі». Рік тому дружини, матері, дочки азовців, морпіхів, ТРОшників шукали одна в одній підтримку та допомогу. Як громадська організація вони поставили собі за мету показати всьому світові, яке пекло переживають їхні рідні на «Азовсталі».
«Коли мій син Дмитро зробив фотографії з бункерів, зняв відео дітей, які там знаходяться, ми — мами, дружини, рідні та близькі — зібрали брифінг. Прийшло дуже багато журналістів, у тому числі й іноземних, ми показали ці фотографії. Коли ти говориш — це одне. А коли показуєш ці світлини, від погляду на них пронизує струмом. Тоді світ схаменувся й побачив, у яких пекельних умовах, без їжі, без води, без ліків, наші воїни стоять на захисті не тільки Маріуполя, не тільки України, а всієї Європи», — наголошує Ірина.
Про особисті мрії жінка говорить неохоче. А може, не надто дозволяє собі мріяти. А для України мріє про перемогу. Вважає, що вона буде не тільки українською, а всесвітньою. Ще мріє про повернення всіх полонених. Адже серед них багато ще тих, хто був на «Азовсталі», хто має важкі травми й поранення.
«Я дуже хочу, щоб моя Укрзалізниця процвітала. Я лише її маленька краплинка. Війна показала, наскільки ми змогли згуртуватися, комунікувати й допомагати людям. Тому що літаки не літали, кораблі не плавали, а залізниця стала головною артерією нашої України», — підсумовує провідниця.
Авторка: Світлана Шевчук, фото: Дмитро Астрашанович
Читайте також: «Жінка-військова служить на рівні з чоловіком, хоч дехто вважає, що її місце на кухні», — офіцерка ЗСУ Олеся Баженова.