Для неї війна та волонтерство розпочалися 2014 року. Наталія Лелюх — лікарка-гінекологиня, медична волонтерка та блогерка. А ще вона — героїня проєкту «Сміливі заради майбутнього», через який Соціальна інформаційна платформа показує жіночі обличчя війни. Тепер вона завжди має на собі вишиванку у вигляді тату, як символ народної пам’яті та коду нації. Їздить на деокуповані території з медичною допомогою. Бо там залишаються люди, які ні фізично, ні морально не мають сил покидати рідні стіни.
Наталія як волонтерка працювала в команді. Шукала та закуповувала ліки. Отримувала та сортувала їх як гуманітарну допомогу, адже її ім’я у медичних колах було вже добре відоме.
«Медикаменти ми розподіляли між підрозділами, які про нас знали. І трошки я допомагала лікарям у Чернігові й Сумах. Ці міста в цей час були під обстрілами, в облозі. І треба було туди передавати ліки для цивільних людей. В основному вони стосувалися гіпертонічної хвороби, цукрового діабету, захворювання щитоподібної залози. Тобто це ліки, які потрібно приймати постійно. А в той момент Чернігів і Суми не мали жодного постачання таких медикаментів. І мої знайомі лікарі зверталися, я їм відправляла», — згадує волонтерка.
Вона додає, що завдяки співпраці з патрульною поліцією вдалося долучитися до команди, яка першою виїжджала на деокуповану територію Київщини. Наталію взяли із собою поліцейські, адже розуміли, що медична допомога буде потрібна. Так сформувалася мобільна бригада, до якої як доброволець увійшла медикиня.
«Їздити деокупованими територіями з командою я почала 28 березня 2022 року. Першими були Буча та Ірпінь. Люди на всій деокупованій території потребують однакової допомоги. Ми збираємо інформацію про людей, яким треба термінова госпіталізація, чиї стани потребують термінового хірургічного втручання. Досить часто трапляються проблеми безсоння, порушення слуху. Тому що люди, які були під мінометними, артобстрілами, вони мають проблему зі слухом. Особливо це люди похилого віку, які потім дуже погано чують. І, звичайно, люди, які довгий час сидять у підвалах, набувають проблем із суглобами. Знову ж таки, вікові проблеми із суглобами погіршуються тим, що вони знаходилися довгий час у вологому, холодному приміщенні без лікування. Усе це потребує медичної допомоги», — розповідає Наталія.
Після Київської області були Чернігівська, Харківська, Херсонська, Миколаївська та деякі населені пункти Донеччини.
Два місяці тому волонтерка обладнала власну мобільну амбулаторію. Переобладнала її з автомобіля швидкої допомоги. Тепер може без поліції, а силами своєї команди надавати медичну допомогу тим, хто її потребує. Співпрацює з військовими адміністраціями й регулярно влаштовує виїзні прийоми в місцях, де люди не мають до неї доступу.
«Зазвичай, це виїзди по три — чотири дні: четвер — неділя. Я їх роблю щонайменше двічі на місяць, якщо вдається — тричі. Для кожного з них маю закупитися ліками та організувати все», — каже волонтерка.
За фахом Наталя Лелюх — акушер-гінеколог. Тому завжди працює з жінками. Десять років тому навіть створила жіночий клуб. Цікаві та пізнавальні засідання проходять не тільки в Україні. Жіночий клуб багато разів бував за кордоном до повномасштабного вторгнення: у Білорусі та Молдові, Грузії та Польщі. Нещодавно з клубом була у Варшаві та Стокгольмі. Розповідає, що бачить різних жінок, які приходять на прийом за допомогою.
«Я бачила тих жінок, які виїхали на початку повномасштабного вторгнення й уже довгий час живуть за кордоном. Чула про їхні проблеми. Я бачу жінок, які мене зустрічають у «сірій зоні» й «на нулі». Я їм передаю медичну допомогу, а вони розповідають мені свої історії. Напевно, якщо одним словом сказати про наших українських жінок — це нездоланна віра в життя. І це стосується як жінки, яка носить автомат, так і жінки, яка сидить з дитиною в Стокгольмі й переживає, що нічим не може допомогти, а при цьому організовує мільйонні волонтерські збори. Це стосується й бабусі, якій ти приносиш коробочку з цитрамоном, а вона тобі натомість — два відра огірків, картоплі, ще чогось, тому що: «Дитино, ти така худенька, тобі треба їсти». І ця жіноча українська жага до життя, як би погано тобі не було, це наразі для мене найпомітніша риса українських жінок під час війни», — підсумовує лікарка-волонтерка.
Авторка: Світлана Шевчук, фото: з архіву Наталії Лелюх
Читайте також: «Для нас війна розпочалась у перші години бомбардувань», — рятувальниця Вікторія Рубан.