Соціальна інформаційна платформа, Фонд Інни Силантьєвої у співпраці з депутаткою Київради Ганною Свириденко розпочинають спільний проєкт «Сміливі заради майбутнього». У рамках його реалізації ми познайомимо українців з незвичайними жінками, чиї історії здивують і надихатимуть. Кожна з них — особлива й непроста, проте гартує характер і волю. А ще доводить, що війна має й жіноче обличчя.
Перша героїня нашого проєкту — начальниця відділу зв’язків із засобами масової інформації та роботи з громадськістю Головного управління ДСНС України у Київській області, полковник служби цивільного захисту Вікторія Рубан.
Ранок 24 лютого 2022 року для неї розпочався не тільки з тривоги за рідних, він приніс розуміння, що на службу ДСНС лягає велика відповідальність.
«24 лютого о п’ятій годині ранку перші обстріли та бомбардування зачепили об’єкти інфраструктури, військові об’єкти Київської області. У першу годину наші хлопці, а разом з ними й ми, уже були в Броварському районі — там, де тривав обстріл території. Відверто кажучи, це було досить для нас несподівано. Тому що до цього ми гасили пожежі, а тут люди зрозуміли, що прийшло значно більше лихо: почалася війна», — згадує Вікторія.
Вона додає, що вже в перші години доводилося працювати на повністю зруйнованих об’єктах. Рятувальники діставали тіла загиблих людей. Для пресслужби такі випробування також були вперше. Адже раніше хоча й доводилося працювати з трагічними фактами, але це був мирний час.
«А тут довелося попрацювати вже разом з хлопцями, допомагати їм в ліквідації наслідків бомбардувань і обстрілів. Спочатку ми не дуже розуміли, що потрібно робити. Але дуже швидко це розуміння прийшло. Нашим завданням було показувати, розказувати, сповіщати людей, що потрібно робити, як поводитися. Адже в цей час паніка була скрізь», — ділиться спогадами жінка.
Евакуація з окупованих територій
На вимогу часу та обставин ДСНС загалом і пресслужбі зокрема доводилося змінювати напрями роботи. Адже на території Київської області болючою проблемою стала блокада низки населених пунктів. Люди опинилися в окупованих Бучі, Гостомелі, Ірпені, Бородянці. Вони залишилися без світла, води, харчів. Але найгірше — ворог чинив справжні звірства.
«Було ухвалено рішення формувати спеціальні евакуаційні колони, які по так званих «зелених» маршрутах їхали окупованими територіями збирати та вивозити людей. Співпрацювали з Червоним Хрестом, іноді самотужки це робили. Це виглядало так: спочатку їхала наша машина ДСНС, а за нами — колони від двадцяти до сорока шкільних автобусів. У спеціально визначених місцях люди збиралися, ми допомагали їм завантажуватися в автобуси та вивозили. В обидва боки шляху ми проїжджали багато російських блокпостів. На кожному колону зупиняли, перевіряли, обшукували. Потрібно було домовлятися. Нюансів різних було дуже багато», — розповідає Вікторія Рубан.
У такий спосіб команда ДСНС вивезла й пацієнтів з лікарні міста Бучі. Серед них були і хворі, що лікувалися на час початку широкомасштабного вторгнення, і поранені в перші дні нападу українці.
За кілька місяців організація роботи налагодилася й основні процеси повернулися до звичного режиму. Проте, зауважує, додалося багато нових завдань.
«Якщо, наприклад, у нас тепер є те, що ми називаємо «прильотами» на об’єкти інфраструктури, то ми разом з нашими хлопцями виїжджаємо як пресслужба. Але на місці фактично виконуємо однакову роботу. Вони гасять пожежі та допомагають населенню, і ми теж поруч робимо спільну справу. З того, що змінилося й до чого досі не можна звикнути — це те, що тепер небезпека чатує в Київській області скрізь і завжди. Адже прилетіти може що завгодно», — каже вона.
У перші місяці повномасштабного вторгнення пресслужба ДСНС могла працювати тільки через один канал комунікації — соціальні мережі. Люди на окупованих територіях також могли спілкуватися й ділитися інформацією тільки завдяки різним месенджерам. Це дуже допомагало для інформування про час і місце евакуаційних колон.
«Доводилося шукати адреси літніх, хворих або поранених людей, яких потрібно було вивезти. Використовували всі можливі канали зв’язку, аби їх віднайти, передати інформацію нашим хлопцям. Бувало, з тієї ж Бородянки таких людей вивозили навіть спецтехнікою. Усе це працювало виключно в ручному режимі, але саме таким чином можливо було врятувати людям життя», — говорить керівниця пресслужби.
Колектив ДСНС традиційно на 90 % — чоловічий. У період війни так і залишилося. Хоча приходять працевлаштовуватися й випускниці-рятувальниці. Важливо, аби вже на початковому етапі дівчата розуміли, що їхня робота буде надзвичайно відповідальною й не завжди зможе вписуватися в рамки обумовленого робочого дня.
«Наша специфіка така, що ми повинні бути на зв’язку фактично всі 24 години на добу. У кожної з нас, звісно, є родина. Але віддача на роботі має бути максимальна. І чоловік, і діти, і батьки повинні розуміти, що будь-якої хвилини нам можуть подзвонити й доведеться зриватися та їхати», — наголошує жінка-полковник.
Жінки в колективі ДСНС уміють знаходити спільну мову та працювати на загальний результат. А деякі завдання можуть виконати краще за чоловіків.
«Раніше говорили, що цю роботу дівчата не можуть зробити. А тепер навіть у нашій службі прогрес не стоїть на місці, уже немає таких важких фізичних навантажень, а потрібно більше працювати на випередження. І тут дівчата нічим не відрізняються від хлопців», — підсумовує Вікторія Рубан.
Авторка: Світлана Шевчук, фото з архіву Вікторії Рубан