Наталія Лелюх — київська лікарка-гінекологиня вищої категорії, яку багато хто знає як «доктора Наташу» — так називаються її сторінки в соцмережах, а тепер це ім’я вишито й на її дорожньому рюкзаку, з яким вона їздить на деокуповані території. Наталія — блогерка, письменниця й засновниця «Жіночого клубу» — проєкту, у рамках якого розповідає про жіноче здоров’я.
Після деокупації Київської області по нині — вона ще й волонтерка, яка їздить на передову та надає медичну допомогу тамтешнім мешканцям. У рубриці «Щоденник» Соціальна інформаційна платформа зібрала думки Наталії, висловлені в різних інтерв’ю та на її сторінках у соцмережах.
Я навчилась розрізняти назву «Перекис водню» вісьмома мовами за перший місяць бойових дій: у нас були румунські ліки, італійські, іспанські, німецькі, французькі, англійські та інші.
У перші дні, навіть у перший місяць, у Києві було ще багато такого: «Ми вам зробимо знижку», «Ми вам безкоштовно віддамо», «Ми вам ще щось дамо». А потім, коли війна в Києві «закінчилася», то, звісно, і допомоги стало менше. Деякі наші добровільні помічники пішли воювати.
Найсумніше, що на початку 80 % гуманітарної допомоги ліків приходило з терміном придатності, який закінчується через два — три місяці, або вони вже протерміновані.
Зі мною конфлікти стаються тоді, коли я бачу ліки, які не є ліками, коли я бачу «фуфломіцини», коли я бачу речі, які ніхто ніколи у світі не використовує для лікування людей, а їх пишуть у списки. І я розумію, що це проблема розвитку лікарів, їхнього критичного мислення.
Я знаю точно, що в наших бійців гарантовано буде дві проблеми зі здоров’ям. Перша — це депривація сну. Багато з тих, хто йде на ротацію, хочуть відіспатися, але вони просто не можуть спати. Друга — цукровий діабет. Адреналін, який виділяється під час гострого стресу конкурує з інсуліном за рецептори. Інсулін накопичується й це ризик розвитку поламаних інсулінових рецепторів. Це не за рік, не за два, але з часом цього буде багато.
Ви собі не уявляєте, яка кількість посттравматичного синдрому серед тих, хто виїхав за кордон. У Стокгольмі я проводила жіночий клуб у грудні — прийшли наші українські дівчата, і я побачила таку кількість проблем просто в очах. Це люди, які знаходяться під великим тиском провини, що нібито вони втекли. Вони з дітьми, піклуються про них, але знаходяться в дуже важкому психологічному стані. І бачила психологів, які не знають, що з цим усім робити. Ніхто не працював з такою великою кількістю таких травм.
Я не втомилась від війни. Скоріше — від невігластва. Від цього я втомлююся більше.
Зґвалтування — це не про секс, це про владу, про її демонстрацію. Зазвичай, перша хвиля зґвалтувань відбувається, коли підрозділи заходять у населений пункт. Друга хвиля — більш жахливих — відбувається, коли відходять. І ці зґвалтування часто дуже драматичні для жінок, бо вони часто не виживають після цього. Ґвалтують також чоловіків і дітей. Якщо брати віковий діапазон моїх пацієнтів — то це від 5 до 72 років. Це жахливо.
У маленьких селах жінки про зґвалтування не говорять. Вони вважають, що їм тут далі жити й не хочуть, щоб про це хтось знав. Це — про невігластво й сприйняття жінки. Жінка вважає, що вона брудна й сама винна. І про це треба говорити. Я вважаю, що це великий і довготривалий проєкт, яким треба займатися лікарям, вчителям, родинам.
Лікарі, які залишаються на окупованих територіях, продовжують робити свою роботу, і я вважаю, що ці люди в більшості своїй — герої. Ті, які підтримували окупаційну владу після деокупації, тікають. Але ті лікарі, з якими стикалися ми — в Ізюмі, Балаклії, Лимані та інших містах — це лікарі, які самі мають осколкові поранення й надавали допомогу іншим у дуже складних умовах.
Я бачила психолога, який приймав пологи, і ще одного психолога, який оперував сусіда, бо треба було витягнути уламки з ноги. Це героїчні люди, які рятують інших і виконують свої професійні обов’язки незалежно від того, що відбувається. Ці люди врятували дуже багато життів і їм просто треба вклонитися.
Дуже прикольна була історія в одному селі під Ізюмом. Ми приїхали туди, надавали допомогу, роздавали ліки. Підходить жінка й розповідає: «У нас тут є бабця, їй 92 роки, але вона цілком нормальна. Проте останні два місяці вона скаржиться на те, що до неї ввечері приходить смерть. Через це вона не може спати, знервована, чи можете ви її подивитись?». Ну, думаю, добре: подивлюся бабцю, до якої смерть приходить. Прийшла до них додому й дійсно: бабця у свідомості, розповідала, що вона щойно огірки на городі позбирала й зараз буде їх закривати, що в неї тиск. Я кажу: «Що ж вас найбільше турбує?». І вона розповідає: «Я не сплю, діточки. Уже два місяці. Оце тільки лягаю, до мене приходить смерть і починає зі мною говорити. А я від неї тікаю, я не хочу з нею говорити». І я дивлюсь на неї й розумію: це не гострий психоз, не якась продуктивна психіатрична симптоматика. Це галюцинація, але звідки вона взялася, я не можу зрозуміти. Перевірила неврологічні симптоми, бачу, що пухлини немає ніякої. І тоді питаю доньку: що взагалі її мама п’є з ліків? Вона мені приносить їх і я бачу препарати, якими лікують важку шизофренію, і в побічних ефектах у них галюцинації. Питаю, звідки в них ці ліки. І вони розповідають: «Це нам дали російські лікарі, щоб бабця краще спала. А вона навпаки: два місяці спати не може». Кажу: «Із завтрашнього дня смерть перестане приходити, ви тільки не пийте ці ліки».
Я вважаю, що про проблеми треба говорити завжди. Я реально не розумію фразу «не на часі» ні стосовно політики, ні стосовно медицини, ні стосовно освіти. Ну що значить «не на часі»? Людина робить фігню, ну хай робить, потім війна закінчиться, і я йому ногу відстрелю, так? Ні! Якщо людина, незалежно від того, чи це президент нашої країни, чи керівник якогось департаменту, чи просто бабуся на вулиці, робить фігню, то я буду говорити про це зараз.
Ковід нікуди не подівся. Хворіють бійці й цивільні також. На щастя, та мутація, яка прийшла, дає не так багато смертельних випадків. Як зазначають колеги-лікарі, цієї зими різновид грипу був набагато страшніший, ніж ковід.
Скажу дуже непопулярну річ: глобально треба міняти систему медичної освіти в України. Я просто не бачу іншого виходу.
За час війни в мене з’явилися нові навички. Одна з них — не відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні. А ще я прискіпливо передивилася своє життя — на що я витрачаю багато часу й на що його витрачати не варто.
У мене була проблема: мені було важко зняти військову форму. Мене психолог на сесіях вмовляла це зробити. Бо коли ти одягаєш військову форму, ти почуваєш себе захищено. Реально. Це про мене. Зараз це чітко розмежовано: я одягаю військову форму лише на виїзд або для чогось мене попросять одягти її в Києві.
Я перестала плакати, взагалі. Стала внутрішньо спокійною. Навіть коли ми працюємо під обстрілами, мені не страшно, я розумію, як діяти.
Щоденник підготовлено з інтерв’ю Наталії Лелюх ютуб-каналу «Горять вуха» та онлайн-виданню «Лівий берег»
Фото: з фейсбук-сторінки Наталії Лелюх