Медикиня Катерина родом з Черкащини. На війні — з першого дня повномасштабного вторгнення. У мирному житті студіювала науку в Німеччині, вивчала радіаційну біологію та медицину. Як молода науковиця розробляла індивідуальні способи лікування онкології. Тепер рятує українських воїнів від ворожих поранень. Дівчина — чергова героїня циклу публікацій про жінок на передовій. З нею спілкувалася волонтерка Юлія Вотчер.
«На війні я з 24 лютого 2022 року. Повернулася з-за кордону, бо хочу жити вдома, але, на жаль, трапилася війна. Я прийшла до армії спробувати зробити хоча б те, що можу. Мені було 25 років, тепер — 26», — розповідає Катерина.
Батьки певний час не здогадувалися, що дочка у війську. Спочатку вона в складі ТРО таємно від них побувала на сході України. Розповіла лише, коли повернулася. Каже, і тепер батько й мати дуже переживають, але й допомагають.
«Батьки зараз знають, де я. Постійно спостерігають, цікавляться. Але я не можу часто виходити на зв’язок, тому тривожаться. Проте вони завжди запитують, чим допомогти, що треба хлопцям. Завжди є підтримка і від них, і від їхніх колег. Це вражає», — каже дівчина.
Вона додає, що побутові труднощі на фронті її не лякають. Адже може пристосуватися до різних умов, та й хлопці, які поруч, допомагають. Найважчим, до чого не можна звикнути, називає, як не дивно, тишу.
«Важко було, коли ще в ТРО ми поїхали на Схід. І я більше не бачила тих хлопців, з якими туди їхала. Бо поверталися ми назад уже без них, у повній тиші. І для мене поки що найважче — це тиша. Тиша по рації, тиша будь-де», — ділиться медикиня.
Катерина відзначає високий професіоналізм медиків, з якими працює. Навіть при великій кількості поранених кожен віддається сповна й ні на що не жаліється. Усі співпрацюють і допомагають одне одному.
«Тут для мене все — нормальний робочий процес. У нас класні медики. І з тими, хто приїздить, також разом маємо злагоджений процес. Була б я тут сама з такою кількістю, мабуть, не впоралася б», — зізнається дівчина.
Попри велику завантаженість роботою, постійні звуки вибухів у години відпочинку, Катерина мріє про своє майбутнє після війни.
«Я іноді думаю про життя після війни. Це дає мотивацію пережити все це. Коли ти маєш якийсь план, то є натхнення жити далі, аби його реалізувати. Це трошки підбадьорює, навіть коли чуєш якісь прильоти», — зауважує вона.
Дівчина не тримає образи на тих, хто досі не долучився до оборони країни на фронті. Каже, для кожного свій час і своє завдання. І робота на війні — особлива, до неї треба бути готовим насамперед психологічно.
«Кожен по-своєму, різними шляхами протягом різного періоду часу доходить до певної ідеї й починає щось робити. Не варто когось змушувати силоміць, бо це ні до чого хорошого не призведе. Не варто так сильно обманювати людей, що тут так усе класно. Це просто робота, до якої ти маєш ментально прийти, зрозуміти, що ти можеш і готовий зробити. Тут треба вмотивованих. Людина, яка не розуміє, для чого вона це робить, з нею важко працювати», — наголошує Катерина.
Вона не сумує за благами мирного життя. Каже, що бракує лише близької людини, яка служить на передовій. Головне, почути по рації, що він живий-здоровий, а решта… Решта буде після війни.
Авторка: Світлана Шевчук
Читайте також: «Ніякого «після війни» не буде, війна продовжиться в кожному з нас», — медикиня з передової Тетяна.