Тетяна — медикиня евакуаційного екіпажу й ще одна героїня циклу публікацій про жінок на передовій. У мирному житті закінчила медичний університет і розпочала навчання в інтернатурі. Мріяла стати реабілітологинею. Війна все змінила. Тепер дівчина не будує планів на далеке майбутнє. Її мета сьогодні — вижити самій і допомогти іншим. Розмову з нею провела волонтерка Юлія Вотчер.
«Я народилася на Кіровоградщині, але все життя прожила на Одещині. Звідти вже вирушила й сюди. У мирному житті я якраз закінчила університет, пішла в інтернатуру, хотіла стати реабілітологом. Зараз я медик в евакуаційному екіпажі медичної роти. Ми займаємось тим, що забираємо поранених і веземо їх далі, на стабілізаційний пункт, по дорозі з ними працюючи», — розповідає дівчина.
Чоловіки цінують
Вона додає, що цілеспрямовано намагалася потрапити саме в цей полк, адже її освіта дає можливість стати тут максимально корисною.
«Мені всі казали, що дівчині буде дуже важко на війні. Що тут буде багато хлопців, що можливе утиснення моїх жіночих прав тощо. З цим я досі не зіткнулась. Насправді тут багато жінок: медикині, санітарки. Жодних утисків немає. Навіть навпаки — тут чоловіки нас дуже цінують», — зауважує Тетяна.
За її словами, рішення долучитися до ЗСУ важко сприйняла мати. Жінка дуже переживає за дочку, але ставиться з повагою до її вибору.
«Нещодавно було дев’ять місяців, як я тут. Мама згадала. Каже, що я могла б за цей час виносити дитинку. А так я виношую у своєму серці війну… Мама, звичайно, була проти. Але вона знає мій характер, знає мене, тому прийняла це, змирилася. Дуже хвилюється, переживає, але розуміє, що це мій вибір і я б його все одно зробила», — ділиться медикиня.
Майструє «ловців снів»
У години відпочинку Тетяна дарує собі задоволення майструвати обереги «ловці снів». Це амулети, ідея яких походять від індіанських племен Північної Америки. Така робота повертає її думки до мирного життя.
«Тут багато дерев, з яких можна зробити основу. Потім ниточками обплітаю, пір’ячко, намистинки додаю. Виходить «ловець снів». Спочатку такий талісман-оберіг я зробила собі, а потім почали підходити хлопці й просити: «Зроби мені, будь ласка, у машину повішаю чи десь над ліжком», — розповідає дівчина.
Утім, на таке майстрування часу щоразу меншає. Адже серед обов’язків Тетяни — підготовка евакуаційного автомобіля перед кожною зміною. Вона перевіряє комплектацію медикаментами, готує крапельницю, шприци, аби бути готовою до будь-яких ситуацій.
«Якщо раптом буде важкий поранений, щоб ми відразу змогли все зробити. Завжди поповнюю кишеньку з рукавичками, тому що це наша і їхня безпека. Водій займається підготовкою машини, перевіряє все, кладе запасні колеса. От нещодавно в нас пробилося колесо, але ми одразу були готові замінити й працювати далі», — каже медикиня.
Часу «після війни» — не уявляє
Під час розмови лунає звук вибуху. Героїня каже, що це був «вихід». До них вона вже звикла, а от до «приходів» — ніяк. Переконує, що до цього й не можна звикати.
На запитання, що Тетяна планує робити після війни, дівчина відповідає із сумом.
«Дуже важко думати, що буде після війни, тому що невідомо, скільки вона буде тривати. Тому я й не думаю. Швидше за все, ніякого «після війни» не буде. Бо коли ми виженемо ворогів, усе одно війна продовжиться в кожному з нас. Думаю, почнуть виникати конфлікти між українцями. У всіх багато різних поглядів. Тому прямо таке «після війни» я не знаю, як уявити», — ділиться роздумами дівчина.
Під час розмови з рації час від часу лунають голоси. Хтось повідомляє про двох «зелених» і одного «жовтого». Тетяна пояснює, що медичною мовою йдеться про двох легких поранених і одного із середнім ступенем важкості. Інший голос віддає команду висуватися в певному напрямку. Героїня каже, що такі розмови лунають часто. А це означає, що хтось знову працює, аби зберегти здоров’я та життя тим, хто рятує Україну.