Дніпрянка Інна Оленич плете й вишиває бісером однією рукою. Дитячий церебральний параліч (ДЦП) не дозволив їй ходити до школи й очно навчатися в університеті. Проте сильний характер і бажання жити на повну попри все мотивують молоду жінку працювати. Про те, як залишилася без материнської турботи, здобувала освіту та вчилися ремесла, що допомагає вижити, Інна розповіла спеціально для Соціальної інформаційної платформи.
«Я займаюся бісероплетінням майже все життя, з дев'яти років. Тобто вже більше як 25 років це моє хобі й робота. Я плету прикраси, вишиваю. Мені це подобається, хоча дуже важко працювати лише однією рукою, правою. У мене діагноз ДЦП. Кілька років тому ще додалася епілепсія. Ходжу я з ходунками, лівою рукою можу лише трохи триматися», — розповідає про себе Інна.
Жінка згадує, що в дитинстві могла переміщуватися тільки в кріслі колісному. Ще маленькою її покинула мати, поїхала шукати кращого життя й будувати нову сім’ю в росію. Але завдяки старанням бабусі Інні зробили операцію, після якої дівчинка стала на ходунки. Школу не відвідувала, вчителі приходили додому. Таким чином вона отримала знання з базових предметів.
«Після другого чи третього класу бабуся записала мене в пришкільний табір. Моєю вожатою була дуже добра жінка. Якогось дня нам було сумно й вона запропонувала навчити плести бісером. Ось так усе почалося. Коли табір закінчився, я пішла на гурток бісероплетіння. Я туди ходила багато років, була на гуртку найстаршою і єдиною, що мала інвалідність. Я цього не соромилася, ніхто з дітей мене не боявся, усі спілкувалися. Це тепер, у дорослому житті, чомусь мене ніби бояться. Не можу цього пояснити, але не завжди мене приймають такою, як я є», — ділиться жінка.
На ходунках пересуватися їй було непросто. Тому і бабуся, і дідусь, і подруги допомагали. Навіть взимку Інна не могла пропустити заняття в гуртку, адже там знаходила і справу, якою захопилася, і спілкування.