Соціальна інформаційна платформа розпочинає нову серію публікацій про жінок на фронті. Її ідейною натхненницею є вінничанка Юлія Вотчер, про яку ми писали в рамках проєкту «Сміливі заради майбутнього».
У списку волонтерки — понад 130 поїздок у зону бойових дій. Саме наша розмова підштовхнула пані Юлію показати, як молоді дівчата й жінки захищають Україну в зоні бойових дій. Під час однієї з поїздок волонтерка зняла серію інтерв’ю. Ці матеріали лягли в основу наших публікацій. Так, спільними зусиллями, ми познайомимо наших читачів з історіями звичайних українок, які стали на захист держави.
«На війну я потрапила, не повірите, за оголошенням. Є портал, який допомагає армії й шукає спеціалістів. І я побачила оголошення, що на цю вакансію, в евакуаційний екіпаж, треба людина. Я зателефонувала», — так розпочалася воєнна історія 30-річної Яни Хвостікової з Вінниці.
Сина виховують батьки
Чоловік жінки також воює. Вдома залишили маленького сина Назара, яким опікується бабуся.
«З мирного життя мене тільки щемить і бентежить дитина. Синові нас не вистачає — це факт. У принципі, я знаю, що йому там добре. Так, маму з татом не замінять, але бабуся про нього дуже дбає. Недаремно кажуть, що онуків люблять більше, ніж дітей», — ділиться Яна.
Вона дістає фото хлопчика, яке бережно обгорнене в поліетиленовий пакет. Цілує. На очах з’являються сльози. Вибачається за них і ховає свій скарб під «броник», під серце. Там вона виношувала дитину дев’ять місяців. Там береже його фото на війні.
У вересні Назарові виповниться сім років. Він збирається до школи. Яна мріяла бути в цей період поруч із сином. Тепер не впевнена, чи це вдасться.
«Не знаю, як бути зі школою. Я взагалі планувала, що путін здохне до 1 вересня, але щось пішло не так. Багато в кого були плани до вересня закінчити війну (іронічно посміхається, — авт.). Хоча я безпосередньо нічого не роблю для того, щоб пришвидшити перемогу. Я тільки допомагаю тим, хто вміє правильно це робити», — каже медикиня.
Вона переживає, що рідко вдається поговорити із сином телефоном. Адже і зв’язок ненадійний, і звук канонад може зіпсувати легенду, яку вигадала для Назара. Хлопчик переконаний, що мама працює в тилу з паперами. І щиро, по-дитячому, дивується, «навіщо одне одного вбивати?». Він, як і більшість українських дітей, змушений дорослішати швидше в сучасних реаліях. Минулої зими у Святого Миколая просив, аби не вимикали світло. А на Новий рік загадував бажання, щоб приїхав тато.
Родом з патріотичної сім’ї
Яна на війні — санітарка. Допомагає лікарю чи фельдшеру, з якими працює в евакуаційному екіпажі. А ще в перші місяці була цивільною. Щоправда, щоранку прокидалася з думкою про те, що десь ллється кров.
«Я знаю дуже багато людей, які живуть повноцінним життям, їх війна не обходить, бо вона далеко. Але не можна про війну забувати. Бо дуже дорогу ціну ми зараз платимо», — зауважує жінка.
Вона виросла в патріотичній сім’ї. Її сестра у 2014–2015 роках була в госпітальєрах. Тому Янине рішення йти на фронт не було шоком для матері. Мудра жінка відчувала: народила дівчат, але виховала воїнів.
«Мама переживала, хто з нас перша «вистрілить». Я думаю, вона була морально готова, що рано чи пізно котрась з нас піде, хоча в неї дві дочки, а війна не дуже жіноча справа», — розповідає медикиня.
У перші місяці Яна із сином евакуювалася до Польщі. Час у безпеці використала з користю. Пройшла два курси медичної підготовки.
«Я спеціально ходила на такі курси, аби підготуватися до роботи на фронті. Спочатку закінчила базовий рівень. У нас він називається «боєць-рятувальник». Так отримала знання й навички з надання елементарної медичної допомоги на полі бою. А потім я пішла на вищий рівень — на бойового медика. Це були приватні сертифіковані курси, але я знала, за що плачу гроші. Ми багато практикувалися на манекенах. Я спеціально ходила на ці курси, щоб приїхати вже підготовленою», — наголошує жінка.
Яна додає, що не має жодних планів на повоєнний час. Ймовірно, долучиться до відбудови країни. Колись з чоловіком мали мрію започаткувати власну справу.
«Перемога — це не тільки вибити кожного орка з нашої землі. Це ще мати політичну незалежність. Коли не ми будемо хотіти вступити в НАТО та Євросоюз, а вони будуть запрошувати нас. Але на першому етапі перемога — це вичистити нашу землю від цієї орди «армії мертвих». Наша проблема — сусід. І в нас завжди може бути загроза. Вони можуть захотіти через кілька років реванш. Ми не можемо допустити цього. Щоб було недаремно пролито стільки крові», — розмірковує медикиня.
Вона знає, що таке втрачати. На війні гинули її друзі. Каже, що для неї цінне кожне життя, навіть незнайомої людини.
Вибухи вже не лякають
Яну не здивували побутові труднощі. Каже, що готувалася навіть до складніших умов.
«Ставлення чоловіків теж нормальне. Я можу говорити тільки про себе, але ніякого поганого відношення я не бачила. Іноді навіть допомагають. Але багато залежить від жінки. Якщо хочеш це зробити сама, то тихенько ідеш і робиш», — уточнює вона.
Жінка звикла до вибухів, майже їх не боїться. На звук відрізняє «виходи» й «приходи». Згадує, що найстрашніше було в перші дні, коли довелося провести ніч на кладовищі під звуки артилерії.
«Зараз уже нормально. Інколи, коли дуже близько прилетить, то буває страшно. Воно постійно трохи страшно. Це ж лотерея. Можеш просто вийти попити кави й… усе», — каже Яна.
Вона — звичайна молода жінка з абсолютно цивільною професією. Просто не змогла залишатися осторонь, коли в країні біда.
«Усе просто. В Україні війна. Нам дають регулярно зброю, нам допомагають. Але людей не дають. У ворога людей багато, а в нас людський ресурс закінчується. Якби не було так багато ухилянтів, якби не було тих мужиків, які мені дуже краяли серце за кордоном, у Польщі, бо просто там сиділи й жили повним життям, можливо, мене тут не було б. А так я прийшла на вільне місце в медичну роту. На жаль», — підсумовує жінка.
Авторка: Світлана Шевчук
Читайте також: «Коли одягаєш форму, переносиш себе зі стану жінки в стан військовослужбовця», — захисниця Мія.