Відома волонтерка з Вінниці, засновниця ГО «Мольфар» Юлія Вотчер каже, що її Майдан розпочався 1 грудня 2013 року й триває досі. Незважаючи на поважний вік, у її списку 130 поїздок у зону бойових дій. Вона знає, що війна буде довгою та кривавою. Але така ціна волі. Цією публікацією Соціальна інформаційна платформа завершує добірку про жінок на війні в рамках проєкту «Сміливі заради майбутнього».
Переломний момент
«Моє волонтерство — це, певно, мені якась покута за байдужість і незацікавленість політичним життям країни впродовж багатьох років. Коли на Майдані сталося те, що сталося, перша моя думка була: хай не сидять там ночами, хай йдуть додому. Але коли 1 грудня я приїхала в Київ у відрядження й побачила побитих дітей, з жахом подумала: що це за держава, що це за країна, де дітей б’ють за те, що вони вийшли з прапорами й співають пісні», — пригадує пані Юлія.
Вона додає, що цей день став переломним моментом. Спочатку жінка взяла відпустку на п’ять днів, потім — на місяць. А тоді фактично пішла з роботи й всіляко допомагала тим, хто залишився на Майдані.
«Так, з 1 грудня мій Майдан триває й досі. Завершила свою майданівську роботу я створенням в «Українському домі» медпункту. Це був такий маленький госпіталь на 30 місць. І коли нас звідти «Беркут» викинув, то штаб медичної служби національного спротиву перейшов на вулицю Трьохсвятительську. Ми звідти почали їздити на Схід, возити ті медикаменти, які люди нам доставляли. Зустріла там майданівських хлопців: голих, босих, голодних. У штампованих капцях, у спортивних костюмах, з битами. Тобто так Україна починала захищати свої землі», — ділиться спогадами волонтерка.
Згуртувала небайдужих
Пошуки одягу, взуття, продуктів харчування та всього іншого, чого потребували на фронті, Юлія розпочала в Києві. Але швидко зрозуміла: у Вінниці, де вона має багато знайомих і налагоджені різноманітні професійні й не тільки зв’язки, це буде робити легше. Тож у 2012 році утворилася громадська організація «Мольфар». Вона досі активно працює й десятий рік згуртовує навколо себе небайдужих людей. Починали з пошуку та доставки найнеобхіднішого: продуктів, одягу, засобів гігієни. Згодом з’явилися нові виклики та інші потреби. Тому налагодили власне виробництво.
«У нас є швейна рота. 78 осіб шиють безкаркасні ноші, баули, прапори, спальники, комбези, фліски тощо. Увесь матеріал закуповували за людські гроші. Ми зараз також виготовляємо оптичні прилади, які конкурують з тими, що купуємо за великі гроші. Це справа рук просто талановитих людей. Вони й раніше працювали в цій галузі, робили прилади для мисливців. Військові тестували наше обладнання «Око мольфара» та «Сова мольфара» на полігонах і визнали його дуже хорошим. Такі «очі» стають дуже помічними воїнам навіть за поганих погодних умов і в темряві», — розповідає очільниця організації.
Вона додає, що з початком широкомасштабного вторгнення довелося повернутися до колишніх потреб одягнути та взути. Тому протягом останніх півтора року займалися і бронею, і касками, і машинами, і оптичними приладами.
«Коли почалася велика війна, у нас з’явилося дуже багато помічників. Так налагодилася робота великого логістичного центру. У нас було п’ять складів. Одна група працювала над збором заявок, друга їх опрацьовувала, третя шукала потрібні товари на вітчизняному та закордонному ринках, четверта робила закупівлі. Ще була група, яка мігрувала туди-сюди й усе привозила. Так ми спрацювали на 130 мільйонів гривень за півтора року», — пояснює волонтерка.
А потім, каже, помічники, які працювали й донатили, почали втрачати роботу й заробіток. Багатьох забрали в армію. Невеликі бізнеси позакривалися. Тому потік допомоги став меншим. Та й армія окріпла й у неї стало менше запитів. Тож тепер організація повернулися до звичної для себе кількості людей, які активно працюють — 20 осіб. Робота триває, але обсяги зменшилися.
Жінка — велика печаль
На рахунку Юлії Вотчер 130 поїздок у зону бойових дій. Щоразу вона бачить жінок, які воюють.
«Жінки у війську — це моя велика печаль. Тому що я на них дивлюся, як на своїх дочок. Вони би мали на дискотеки ходити, вчитися, а вони у 18 років пішли на Схід. Але ж життя не закінчується війною. Вони повернуться. А чи будуть вони мати бажання йти вчитися? Наздогнати те, що вони втратили, буде важко. Майже в усіх них контузії. Багато поранених. У багатьох посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Їм буде дуже важко створити сім’ю», — каже жінка.
Вона зауважує, що після частих візитів на фронт навіть за собою помічає моменти, які потребують внутрішнього пропрацювання. Наприклад, сама себе засуджує за рішення купити нову сукню, адже ці гроші можуть принести користь для війська. Некомфортно почувається в ресторані чи кафе, тому що знає, десь на фронті захисники живуть в окопах. Хоча, з її досвіду, чоловіки-військові на це дивляться інакше.
«Вони там кажуть: «Ви тут живіть, а ми потім приїдемо й у нас також усе буде». Я була шокована, коли попросила воїна сказати кілька слів дівчатам. То він побажав їм ходити на дискотеки й у магазини, гуляти, закохуватися й насолоджуватися життям. «Як так?», — запитала я. А він відповідає: «Ми тут для того, щоб у них там було нормальне життя». Але люди мають розуміти, що саме завдяки захисникам ми можемо мати таке життя», — наголошує Юлія.
Вона, як мама, шкодує дівчат, що потрапили на війну. Але, як громадянка, українка, прихиляє голову перед ними.
«З дівчат дуже хороші снайпери. Хороші медикині. Вони таке фізичне навантаження несуть. Я не знаю, де беруть сили. Насправді жіноче обличчя на війні — воно жертовне. Вони свідомі того, куди йдуть і відмовляються від дуже багатьох речей заради найважливішого», — додає волонтерка.
Боротися до кінця
Свою ціль вона формулює дуже швидко й точно: «Ворогу треба зламати хребет, щоб ніколи знову не піднялися в нього в наш бік навіть очі, не те, щоб рука. І попри те, що мені дуже багато років, я скільки зможу нести бронік, стільки буду туди їздити».
Кожна наступна поїздка дається важче, адже Юлії Вотчер пішов 74-й рік. Уже десять років свого життя вона викреслила з мирного часу. Шкодує, що рідко бачить онуків. Але для того, щоб вони жили нормально, готова боротися, скільки зможе.
Вона пригадує публікацію, яку прочитала років 15 тому. Козаки йшли стомлені з війни. Зустріли старця. Зупинилися біля його вогнища й запитали: «Батьку, ти вже так багато прожив, багато бачив. Скажи, коли вже наша така знедолена Україна буде вільною?». Старець узяв у руку грудку землі й тричі її стиснув. А тоді відповів: «От коли з цієї грудки потече чиста кров, тоді ми будемо вільними». Таке завершення історії спочатку обурило героїню.
«А коли у 2014 році почалася війна, усі мене питали, коли вона закінчиться. А я відповідала: війна ще не почалася. Знов питали і я знов так відказувала. А коли вже почалася у 2022 році, тоді я зрозуміла, що та грудка землі є символом очищення. Справді героїв у загиблих бачать одиниці. Але саме вони — ті найкращі сини, які своєю чистою кров’ю очищають нашу землю», — підсумовує Юлія Вотчер.
Авторка: Світлана Шевчук, фото з фейсбук-сторінки Юлії Вотчер
Читайте також: «Коли одягаєш форму, переносиш себе зі стану жінки в стан військовослужбовця», — захисниця Мія.