Понад 20 років свого життя заступниця керівника головного управління Пенсійного фонду у Київській області Галина Колошмай пропрацювала у пенсійній сфері. До того – в органах соцзахисту, де також курувала напрямок призначення пенсій. У червні Галина Володимирівна відсвяткувала 60-річний ювілей. «Пенсійному кур’єру» вона розповіла про особливості роботи в пенсійній службі, чому залишилась у цій сфері та про що варто пам’ятати, працюючи з людьми.
– Галино Володимирівно як Ви потрапили до Пенсійного фонду і чому залишились?
– До початку 2000-х років я працювала в органах соцзахисту. Саме вони відповідали за нарахування та призначення пенсії, а зовсім не Пенсійний фонд, як зараз. Тоді пенсійна служба лише збирала та виплачувала кошти пенсіонерам. Я працювала на той час заступником начальника управління соціального захисту населення Подільського району та курувала саме призначення пенсій. Пенсіонерів було багато, але майже кожного ми вже знали в обличчя
У 2001 році відбулась реорганізація органів соціального захисту населення. Їх функції були роз’єднані, а саме призначення і перерахунок пенсій переходили до компетенції Пенсійного фонду. Тоді я і весь мій колектив прийняли одноголосне рішення переходити за своїми пенсійними справами та пенсіонерами до Пенсійного фонду. Загалом 17 працівників в один день перейшли до нового органу – Подільського районного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, де я обійняла посаду заступника начальника районного управління – начальника відділу призначення пенсій.
Чи була у мене колись думка про зміну професії? Можливо це прозвучить фантастично, але ні, навіть думка ніколи не закрадалась покинути сферу соціального захисту. Я дуже любила і люблю свою роботу.
– Які особливості вашої роботи? Якими навиками, рисами характеру, на Вашу думку, треба володіти, щоб працювати на державній службі загалом і в пенсійній системі зокрема?
– Працювати в системі Пенсійного фонду повинен той, хто любить, без перебільшення, людей. Тому що контингент у нас такий, який пройшов певний відлік життя і нам, мабуть, є чому у них повчитись. Повчитись мудрості, перейнятись історією, яку вони пройшли. Відноситись з трепетом, з розумінням, повагою. Уміти вислухати, бути не лише професіоналом справи, а потрібно бути і психологом, і лікарем, і матір’ю, і батьком, і другом. А ще хороший державний службовець – той, хто постійно навчається, адже як тільки ти припинив свій розвиток, так і перестав бути професіоналом.
Як правило, до Пенсійного фонду звертаються літні люди з проблемами: одному, на його погляд, неправильно нарахували пенсію, іншому не врахували роки або додаткові офіційно оформлені підробітки. Всі ці негаразди нерідко нервують відвідувачів, особливо коли їхні претензії безпідставні, не мають належного юридичного підґрунтя. І починається роздратований тон, навіть образи. А ти, працівник державної установи, представник держави, мусиш терпіти, бути ввічливим, чемним, маєш посміхатися і заспокоїти людину, терпляче пояснити, в чому вона не права, або яких документів не вистачає, щоб позитивно вирішити її проблему. І байдуже, що тебе саму після спілкування з деякими відвідувачами колотить і ти тихцем п’єш заспокійливе. Зате всі біди забуваються, коли чиясь проблема вирішується позитивно і бачиш в очах бабусі чи дідуся радість, чуєш слова подяки.
– Які спогади про роки, проведені у пенсійній службі, зараз переважають найбільше? Які уроки з тих ситуацій Ви для себе винесли?
– Найбільше спогадів пов’язано саме з відвідувачами. Я, наприклад, не бачачи людину, відкривала пенсійну справу і читала її, як роман. Там було все життя людини до того часу, як прийшов пенсійний вік. Це наскільки захоплююче, і настільки індивідуально: кар’єрні зміни, що призводили інколи й до зміни місця проживання, нагороди. Інколи перехоплювало подих від думки, що ця людина пережила.
Одна з таких історій пов’язана з дідусем Афанасієм Івановичем. Ще молодим хлопцем в часи Другої Світової Війни його вивезений з рідного Києва до Німеччини на примусові роботи. Після повернення, у 16 років, його направили на підземні роботи до Луганщини. Згодом Афанасій Іванович все ж повернувся до Києва, де й доживав свої роки. Але доля нас звела саме під час особистого прийому в Пенсійному фонді, оскільки під час призначення пенсії спеціалісти витребовували підтверджуючу довідку про роботу під землею в 16 років, аби призначити пенсію саме на пільгових умовах. Тоді мій дозвіл про взяття за основу запису в трудовій книжці дозволив значно збільшити розмір пенсії Афанасія Івановича. Перейнявшись його історією та допомігши пенсіонеру, зустріч переросла в багаторічну дружбу. І навіть після смерті пана Афанасія доньки нерідко телефонують, аби вже в мене запитати про стан здоров’я та настрій.
– Дуже зворушлива історія. Але були ж, мабуть, і сумні випадки
– Звісно. Неодноразово доводилося проживати і якісь кризові, навіть панічні ситуації. Я людина чуттєва, кожну таку подію приймаю близько до серця. Якщо людина приходила зі скаргою на мого фахівця, я хотіла допомогти в першу чергу людині. І, звичайно було болісно, коли питання вирішувалось не на користь пенсіонера. Звичайно, звинувачення летіли на адресу керівництва Пенсійного фонду і мені, як керівнику, було дуже тяжко сприймати ті звинувачення, особливо, коли ти дійсно намагався допомогти.
Інколи хотілося крізь землю провалитись від відчаю. Адже серед таких пенсіонерів були ті, які все життя працювали і для призначення пенсії не вистачало лічених днів, або навіть одного дня. І тоді ти себе картаєш за те, що не зміг допомогти. Зараз є можливість докупити страховий стаж, але раніше такого не було і то було справжнє горе. Коли перед тобою сидить справжній трудяга, а тобі доводиться розводити руками… Саме такі події викарбувались найбільше.
Пам’ятаю, як з колегами ходили на перевірки до пенсіонерів, бачили в яких умовах жили наші підопічні. Бабусі, які порпалися у смітниках і ти би все віддав, аби їм допомогти. Одній з пенсіонерок нам свого часу вдалося підвищити розмір пенсії всього на пару гривень, проте вдячності не було меж. Одного разу вона зайшла в мій кабінет з маленьким клуночком. Виявилось, в газеті вона принесла нам на обід щойно спечених млинців. Тоді ми всім відділом плакали. Ми тоді ще довго до неї з гостинцями бігали.
– Ви працювали за різних періодів і влади. Чим вони запам’яталась? Адже змінювались десятиліття, уклад життя.
– Дійсно, зміни фантастичні. Наприклад, до нашої незалежності для призначення пенсії потрібні були лише рахівниця та довідка про заробітну плату. Далі фахівець соцзахисту все прораховував, обираючи найкращий період для пенсіонера з його професійного життя. Пенсійна книжка виписувалась вручну. З моменту Незалежності України стались кардинальні зміни: як я уже згадувала, відбулась реорганізація органів соцзахисту, пенсію стали призначати не за трудовий, а страховий стаж. З’явились електронні сервіси, завдяки яким пенсію можна тепер призначити в будь-якому куточку України. А документи подати не виходячи з дому через портал електронних послуг ПФУ. Реалії сьогодення показують, що ми на крок попереду навіть від деяких інших органів влади. Завдяки чому ми в період воєнного стану змогли організувати своєчасне фінансування пенсій. Ні на день Пенсійний фонд не припинив свою діяльність. І це все завдячуючи стрімкому розвитку та цифровізації процесів.
– З чого починається Ваш робочий день і чим закінчується? Ви самі оцінюєте свою роботу? І якщо так, то яку оцінку ставите?
– Щодня в моїй голові так багато думок, що зі мною цілодобово під рукою органайзер, куди я вношу записи про те, що потрібно зробити і що вже зроблено. Щодо оцінки діяльності, то сама я ніколи не складала про себе оцінку. Оцінка моєї діяльності – мої вихованці, мої підлеглі, якими я надзвичайно пишаюсь. В них я вкладала всі ті знання, які допомогли їм рухатись по кар’єрній сходинці різних органів влади. Адже мої вихованці затребувані в сфері діяльності. Це і є найвища для мене оцінка.
Газета «Пенсійний кур’єр» №24 (994) від 17 червня 2022 року
Читайте також інтерв’ю з очільницею пенсійної служби Львівщини, яка дає відповіді на актуальні пенсійні питання.