В умовах гострих соціальних труднощів, з якими сьогодні зіткнулася країна, важливим аспектом є пошук рішень. І в цьому може допомогти досвід прифронтових регіонів України. Жити там зараз важко. Багато громадян втратили майно та не мають роботи. Але, попри складні умови, люди продовжують залишатися людьми. Вони надають одне одному підтримку, безкорисливо допомагають у відновленні пошкоджених об’єктів соціальної інфраструктури.
У цих складних умовах у багатьох громадян відбувається коригування життєвих цінностей та пріоритетів. І часто щирі людські відносини набувають додаткового значення. Найкраще зрозуміти таку людину й надати їй всебічну підтримку зможуть ті представники влади, які самі пройшли через схожі поневіряння. Такий управлінець у питаннях допомоги буде керуватися насамперед совістю, а не посадовими інструкціями. А це вже інший рівень вирішення соціальних питань. Детальніше — у нашій публікації.
Життя в нових умовах
Щоб краще розуміти, в яких умовах змушені жити сьогодні тисячі українців з прифронтових територій, наведемо кілька прикладів. У Новомиколаївському старостаті Первомайської громади Миколаївської області, до якого також входить село Костянтинівка, зруйновано та пошкоджено 145 будинків. Електроенергію в населені пункти підвели лише наприкінці 2022 року. Сильно постраждали й сусідні села тієї ж громади — Партизанське та Благодатне, причому значна кількість будинків у Благодатному знищена практично під фундамент. Складна ситуація склалася й у Чкаловській громаді Чугуївського району Харківської області, більша частина якої до вересня минулого року залишалася зайнята російськими військами. Найбільше пошкоджень зазнали села Леб’яже та Гракове, через які проходила лінія фронту. Те саме Гракове зруйновано сьогодні на 60 %. Загалом у громаді пошкоджено чи зруйновано понад тисячу будинків.
Незважаючи на руйнування, люди продовжують повертатися додому. Живуть хто де може: у сусідів, у вцілілих господарських будівлях чи підвалах. У цій ситуації не позаздриш місцевій адміністрації: старостам та головам селищних громад. В умовах обмежених ресурсів їм щодня доводиться вирішувати безліч гострих соціальних питань, яких не було в умовах мирного часу. І багато хто з тих, хто обіймає свою посаду, справді відповідає новим вимогам «прифронтового управлінця».
Журналісти Соціальної інформаційної платформи поспілкувалися з керівниками зазначених населених пунктів. Усіх їх поєднує те, що вони самі тією чи іншою мірою пройшли через труднощі війни. Хтось втратив будинок, який будував кілька років, хтось змушений був жити в підвалах та розраховувати на підтримку друзів. А тому проблеми односельців цим людям є близькими.
Ніна Стогній, фото: Суспільне
Новомиколаївка, фото: Суспільне
Староста Новомиколаївського старостинського округу Ніна Стогній не один рік очолює село. Отриманий управлінський досвід допоміг їй вирішувати гуманітарні проблеми, з якими вона стикнулася в перші тижні війни. Тоді існувала загроза відключення села від електроенергії, що загострило б проблему нестачі продовольства. Тому староста в короткі терміни домовилася з керівником фермерського господарства про виділення зерна, яке відразу змололи на борошно, спекли хліб у місцевій пекарні й безкоштовно роздали людям. І такі нетривіальні підходи, розраховані передусім на людяність, зараз змушені практикувати на всіх прифронтових територіях.
Сергій Котенко, фото Чкаловської громади
Турбота про громадян може виявлятися й у дрібницях. Голова Чкаловської селищної військової адміністрації Сергій Котенко розповів нашим журналістам, що громада переважно живе на гуманітарну допомогу. І все ж соціально незахищеним категоріям адміністрації вдається надавати додаткову підтримку. Людям видають більше продовольства, є певна підтримка з відновленням будинків. Навіть така дрібниця, як організація автобуса для централізованого вивезення людей до сусіднього райцентру Чугуєва для оформлення додаткової гуманітарної допомоги, свідчить про прояви уваги до проблем населення.
Колективна підтримка
Попри труднощі, жителі прифронтових регіонів не голодують. Цьому сприяє гуманітарна допомога, що надходить від багатьох вітчизняних та міжнародних благодійних організацій. Набагато складнішою є проблема з ремонтом пошкоджених будинків. Ті жителі, які вирішили залишитися в рідному селі, здебільшого не мають роботи, відповідно не мають можливостей придбати будівельні матеріали та найняти працівників. Також багато з тих, хто раніше виїхав у безпечніші регіони України, тепер повертаються й, як правило, без грошей. Щоб якось вийти із ситуації, односельці кооперуються та допомагають одне одному.
«От надав благодійний фонд мешканцям будівельні матеріали. Люди збираються та ремонтують хоча б чим є. Якщо є можливість — щось докуповують. Дух колективізму справді присутній», — розповів Сергій Котенко.
При цьому жителі не забувають брати участь і в громадських роботах: ремонтують комунальні заклади, надають підтримку одиноким пенсіонерам, інвалідам. У бізнесі такий підхід назвали б економічно невигідним. Адже який сенс безкоштовно працювати, якщо в самих справ вистачає? Самі ж селяни дивляться на це інакше. Річ у тому, що в прифронтових зонах практично немає можливостей отримати доходи, а тому часу, який можна присвятити суспільній роботі, є більше. До того ж, і це найголовніше, рушійною силою для громадян є бажання якнайшвидше вдихнути життя в рідні села.
Ніна Стоній розповіла Соціальній інформаційній платформі, як односельці на добровільних засадах зробили ремонт у деяких комунальних будівлях: вставили вікна, полагодили дахи, впорядкували територію.
«Я поставила питання таким чином: ми робимо ремонт не для когось, а для себе. Це — наше село. Ми — одна родина. А тому маємо допомагати одне одному й працювати заради себе. Зрештою, ніхто нашу роботу за нас не зробить. Можливо, це підштовхнуло людей до дій», — розповіла вона.
Розмінування
Ще одна важлива проблема, яку доводиться вирішувати громадам, це розмінування. Адже основний дохід у сільській місцевості — городи та робота на полях. Але повноцінно займатися сільгоспроботами немає можливості. Тому люди на свій страх і ризик починають оранку, не чекаючи повноцінної перевірки території саперами. Голова Партизанського старостату Раїса Шульга розповіла нашим журналістам, як на міні вже підірвався тракторист. Добре, що водій залишився живим. Проте смертельний ризик не зупиняє населення. За словами старости, жителі самі збирають по селу й у полях снаряди та міни, що не розірвалися.
Раїса Шульга, фото: Суспільне
Партизанське, фото: Суспільне
«У ДСНС постійно попереджають не робити цього. Але жителі все одно роблять по-своєму. Просто люди не витримують, хочуть якнайшвидше жити нормальним життям», — розповіла староста.
Проте деякі населені пункти заміновані настільки, що до них навіть немає можливості підвести електрику. Те ж село Гракове, яке понад рік є знеструмленим і яке лише нещодавно почали під’єднувати до електромережі.
Розуміння труднощів
Під час надання соціальної допомоги управлінцям доводиться стикатися з новими організаційними труднощами. І найпоширенішою проблемою є людський фактор. Не всі люди готові терпляче чекати, допоки їм виділять допомогу — ті ж будматеріали. А тому гостро реагують, коли хтось отримує більше, а хтось — менше. Але інакше не можна через обмежені ресурси.
У Чкаловській громаді благодійна організація «Карітас» виділяє будматеріали на ремонт житла першої та другої категорії. Тобто тим громадянам, будинки яких можна полагодити без значних витрат. Тим жителям, у яких будинки зруйновані вщент, допомога не передбачається, оскільки йдеться про повне відновлення житла, а це величезні кошти.
Раїса Шульга також щодня змушена робити вибір у питаннях видачі листів шиферу, який є в прифронтових селах зараз найціннішим будматеріалом.
«Ось виділили мені 800 листів шиферу на село Партизанське. Хтось з мешканців вимагає розділити між усіма людьми. Але що з того? У когось нічого крити, оскільки даху немає, а комусь житло ще можна врятувати, тому йому потрібно більше шиферу. Ось звернулася за допомогою місцева мешканка, яка нещодавно поховала сина. Звісно, я видала їй шифер — 70 листів. Так вона зможе хоча б хату свою накрити. Далі звернувся чоловік, у якого два сини перебувають у полоні. Як йому не допомогти?» — каже староста.
До речі, сама Раїса Шульга залишилася без будинку через обстріл. Жити вимушена в Миколаєві, що за 30 км від села. При цьому жінка щодня їздить до Партизанського виконувати свої обов’язки. Продовжувала вона це робити й під час обстрілів.
«Інколи хочеться просто все кинути. Але вранці прокидаєшся й знову їдеш до села, бо є таке слово «треба», — розповіла вона.
Важливим аспектом у сьогоднішній роботі з населенням Шульга вважає вміння гасити агресію людей. Середня вікова категорія селян її старостату — 55–65 років, і багато хто з людей усвідомлює, що навряд чи встигне нажити те, що забрала війна. Багатьох це морально гнітить.
«І я розумію людей. Хтось втратив усе, що нажив за багато років. Хтось змушений був місяцями жити в інших регіонах і, повернувшись назад, мріє зажити колишнім життям. Багатьом хочеться чогось більшого. Але, на жаль, немає можливостей значно покращити життя людей. Зараз війна, ресурси обмежені», — розповіла жінка.
Про необхідність розуміти потреби людей говорить і Сергій Котенко. Він вважає, що найважливіше в його роботі — це необхідність поставити себе на місце земляків. У цьому разі, каже голова громади, біль людини, котра прийшла по допомогу, сприймається як свій. А тому вирішення питання відбувається не на рівні чиновник — громадянин, а як рівний з рівним.
«Найголовніше — бути людиною й розуміти те, про що тобі говорять. Бути поруч з людьми. Виходячи з цього, ти маєш максимально віддатися вирішенню проблем людей. Можна сказати — повноцінно бути слугою народу», — розповів він.
Котенко вважає, що найкраще це зрозуміє той управлінець, який пережив ті самі труднощі, що і його односельці. Під час військових дій у Харківській області Сергій Котенко перебував у Чугуєві. Бачив наслідки вибухів. Від обстрілу постраждав і його будинок (тоді Котенко ще не був головою селищної військової адміністрації, його призначення відбулося в жовтні).
«І повірте мені, жоден чиновник не зрозуміє те, про що тобі говорить людина, якщо ти сам через це не пройшов», — підсумував він.
Наостанок зазначимо, що наведені вище приклади показують, що в нинішній українській реальності з її недосконалими підходами в управлінні та всепроникною корупцією все ж є механізми вирішення соціальних проблем, основою яких є увага до громадян, людяність. Такий підхід має великий потенціал і є єдиним правильним у подальшому розвитку суспільства.
Автор: Олександ Кітраль
Читайте таож: У Кутській громаді створили мобільну медичну бригаду.