Ми багато розповідали про труднощі, які довелося пережити українцям останнім часом. Особливо тяжко сьогодні доводиться вразливим категоріям громадян, більшості з яких не вистачає навіть найнеобхіднішого. Ці люди через різні життєві обставини не в змозі заробити додаткових коштів і можуть розраховувати лише на скромні державні виплати та допомогу благодійників. Докладніше про те, як живе сьогодні більшість населення країни, про можливості поліпшити умови їхнього життя — у нашому матеріалі.
Думки про завтрашній день
За даними експертів Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. Птухи НАН України, одними з найбідніших сьогодні є сім’ї, в яких виховуються двоє та більше маленьких дітей. Витрати на дитяче харчування плюс оплата комунальних послуг та оренда житла часто перевищують зарплату єдиного з батьків, який працює. Втім, навіть одну дитину сьогодні утримувати не легше, якщо ти самотня мама-переселенка.
Олеся Рева переїхала до Дніпра з прифронтового Бахмута разом з п’ятирічним сином. Єдиний дохід сім’ї — щомісячна допомога внутрішньо переміщеним особам (ВПО) у розмірі 2000 грн на дорослого та 3000 грн на дитину. Однак цих грошей мамі із сином не вистачає. Крім ліків, одягу та продовольства Олеся змушена оплачувати оренду квартири й комунальні послуги. І якби не мінімальні заощадження, каже молода мама, вона не знала б, на що жити далі. Від місцевої влади Олеся жодної допомоги не отримала. Стверджує, що в адміністрації їй лише надали перелік благодійних організацій на двох аркушах і порекомендували самотужки телефонувати.
«З усього списку вдалося зв’язатися лише з однією організацією, яка нам справді добре допомогла. Але тепер і вони припинили свою діяльність. Є, звичайно, можливість отримувати безкоштовну їжу, але ми не ризикуємо. Одного разу син поїв і на півтора тижня зліг з ротавірусною інфекцією… Влаштуватися на роботу я сьогодні не можу, бо нема на кого лишити дитину: дитсадки закриті, а ті, що працюють — приватні», — розповіла вона.
Додатковими труднощами для сім’ї є медичне питання. Синок Олесі погано розмовляє, до того ж часті обстріли негативно позначилися на його психіці. Щоб виговоритися, лікарі порадили мамі хлопчика заняття з логопедом двічі — тричі на тиждень. Однак такий фахівець, за словами жінки, коштуватиме їй 350 грн/годину.
«У нас немає таких грошей. Я зараз думаю тільки про те, чим завтра нагодувати дитину і як пережити цю зиму», — каже вона.
Для Олесі, як і для багатьох інших матерів-переселенок, складно сприйняти нову важку реальність. У рідному Бахмуті жінка мала просторе житло, усі необхідні умови. Тепер вона змушена постійно шукати благодійні фонди й просити вислати теплий одяг, їжу, взуття. І дуже радіє, коли в посилці додатково знаходить шоколадку для дитини, яку поклали волонтери. Проста увага для людей, які втратили все сьогодні — дуже важлива.
У пошуках допомоги
Фото: з архіву Ірини Новікової
Наступна наша героїня — Ірина Новікова, також переселенка. Разом з однорічною донькою, семирічним сином, чоловіком, батьком і матір’ю жінка переїхала з Миколаєва, де родина останнім часом проживала в підвалі, до села Загірці Тернопільської області. Волонтери допомогли з житлом, а місцевий староста Андрій Матевощук надав підтримку з деяким продовольством, а також допоміг з дровами, що сильно підтримало родину.
На жаль, через часті відключення електроенергії пилорама, на якій перші півтора місяця працював чоловік Ірини, зупинила свою роботу. Знайти заробіток у селі або в найближчому містечку Ланівці, що за 10 км, чоловікові поки не вдалося. І це є проблемою для переселенців. Тому що лише на харчування молодшої доньки потрібно близько 4000 грн. Крім того, каже Ірина, чимало грошей витрачають на медикаменти.
«Моя мама та чоловік страждають на гіпертонію. Крім того, у мами проблеми зі шлунком та печінкою», — розповіла жінка.
На сьогодні єдине джерело доходу сім’ї — це щомісячна допомога для ВПО (батьки Ірини не є пенсіонерами). До речі, виплати сім’я почала отримувати лише через три місяці після приїзду на Тернопільщину. Чомусь оформлення документів за місцем тривало досить довго. Якщо говорити про гуманітарну допомогу, то Ірина з рідними, починаючи з вересня, отримали її лише двічі: від Червоного Хреста та міжнародної благодійної організації «Карітас». Втім, молода мама не втрачає надію, і багато часу проводить у пошуках благодійників.
«Усі для мене бажані»
Фото: з архіву Карини Соколовської
Карина Соколовська виховує трьох синів, яким зараз два, чотири та шість років. Мешкає сім’я в маленькому селі Касинівка П’ятихатського району Дніпропетровської області. Перші три місяці з початку війни Соколовські виявилися буквально на межі виживання, оскільки чоловік втратив роботу, а виплату «дитячих» затримали. У результаті сім’я була змушена влізти в кредити, аби просто купити їжі.
Зараз, каже Карина, ситуація трохи нормалізувалася. Чоловік влаштувався на мінімальну зарплату електриком, а щомісячну допомогу при народженні дитини в розмірі 860 грн плюс 2100 грн за багатодітністю (виплачується на кожну третю та наступну дитину до шести років), нараховують вчасно. Втім, усі соціальні виплати, наголошує жінка, йдуть на харчування й підгузки для молодшого сина.
«Купуємо дитині коров’яче молоко по 60 гривень за пляшечку. Так, дорого, але інших варіантів немає, бо в нашому селі на чотири вулиці лише одна корова», — розповіла нашим журналістам Карина.
Виручає сім’ю присадибна ділянка, за допомогою якої батьки зробили на зиму запаси овочів. Ще є з десяток півнів, які Карина з чоловіком тримають на м’ясо. Свиней та інших тварин, каже жінка, їм утримувати не по кишені через дорогі корми.
Ще однією вагомою витратою для сім’ї є купівля дров. Субсидію не отримують, оскільки на старенький будинок, який батьки придбали свого часу, немає всіх необхідних документів. Піти працювати багатодітна мама мріє, але не може, бо нема на кого залишити дітей. А тому, як і попередні наші героїні, багато часу Карина приділяє пошуку благодійних організацій, які могли б надіслати сім’ї трохи продовольства й теплий одяг для старшого сина. Молодшим синам одяг дістається в спадок.
Втім, попри труднощі, Карина ставиться до ситуації спокійно.
«Багато хто думає: мовляв, народила дітей заради грошей. Це неправда. Я дуже рада, що в мене троє прекрасних синів. Вони всі для мене бажані!» — підсумувала багатодітна мама.
Пенсія — на ліки
Дуже важко сьогодні доводиться пенсіонерам. Навіть якщо пенсії отримують чоловік та жінка. Сім’я лікарів з Харкова, 63-річна Оксана Красюк та її 65-річний чоловік, отримує ще й додаткові виплати по інвалідності, оскільки Оксана Валеріївна — інвалід II групи, а її чоловік Сергій Володимирович — III групи. Втім, як розповіла «Пенсійному кур’єру» жінка, усі отримані виплати вона витрачає на ліки, які на місяць коштують їй у межах 5500 грн.
«Я перенесла дві черепно-мозкові травми, також маю низку супутніх захворювань, тому не можу без щоденного приймання ліків. Щодо програми безкоштовного забезпечення медикаментами, то, скажу вам, вона лише на папері. У медзакладі мені постійно кажуть, що потрібних мені препаратів нібито немає в наявності. Хоча знаю, що деякі лікарі та медсестри їх отримують. Що прикро, я сама лікарка, і сім років пропрацювала у швидкій, втратила здоров’я. І ось така мені підтримка», — журиться Оксана Красюк.
Додатковими труднощами для пенсіонерів є життя під обстрілами, з якими сьогодні зіткнулися майже всі харків’яни. У результаті в багатоквартирних будинках часто відсутнє світло та опалення. Також Оксана Валеріївна додає, що опалювальний сезон у її будинку розпочався на два місяці пізніше — 20 грудня. До цього доводилося грітися теплими ковдрами та електрообігрівачами, коли було світло. Щодо комунальних послуг, то пенсіонерка їх з початку війни не сплачує.
«Раніше в нас ніколи не було боргів за комуналку. Але зараз нам просто нема з чого платити. Тут або купити ліки та їжу, або оплатити комунальні послуги. Субсидію ми не отримуємо», — підсумувала жінка.
Питання підтримки
На превеликий жаль, з нестачею продовольства, медикаментів, забезпечення теплом стикається сьогодні переважна більшість українських сімей. З іншого боку, чи може держава кардинально покращити підтримку громадян? На цьому етапі це навряд чи можливо. У бюджеті на цей рік доходи передбачені обсягом 1 трлн 329 млрд грн — на 14,4 % менше, ніж у 2022 році. При цьому в структурі доходів держбюджету велику частину має становити міжнародна фінансова допомога.
Додамо, що мінімальна зарплата та мінімальний прожитковий мінімум, від яких залежить багато соціальних виплат, цього року залишаться на рівні 2022-го. Водночас інфляція очікується в межах 28 %. За таких умов про покращення соціалки говорити не доводиться. Втім, деякі аспекти з боку держави та місцевих органів самоврядування все ж таки можна було б покращити.
Взяти хоч би організаційну складову. Багато незаможних українців не можуть отримати навіть належну за законодавством допомогу лише тому, що не знають, як це правильно зробити. Про це розповіла старша наукова співробітниця, кандидатка економічних наук Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. Птухи НАН України Людмила Черенько. За її словами, вразливі категорії населення часто мають низьку активність. При цьому це можуть бути звичайні люди, просто вони не повністю здатні вирішувати життєві проблеми й не можуть організувати себе належним чином.
«На жаль, наша система соціального захисту побудована таким чином, що допомагає тим, хто до неї звертається. При цьому є багато людей, які з різних причин самостійно цього не роблять», — розповіла експертка.
На організаційні прогалини вказує й економіст і політтехнолог Всеволод Степанюк. Він навів приклад з гуманітарною допомогою, яку сьогодні не можуть отримати насамперед ті, хто її потребує: люди з інвалідністю, пенсіонери. Вони банально не можуть дістатися до пунктів видавання гуманітарки. Також експерт вказує на проблему надання медичної допомоги. Для більшості пенсіонерів такі «привілеї», як прихід медпрацівників додому, щоб зробити уколи, сьогодні не є можливими. Для цього доводиться лягати в стаціонар, що для багатьох людей похилого віку є великою проблемою. І ці проблеми потрібно вирішувати.
На думку соціологів, саме місцеві органи самоврядування могли б надавати підтримку ефективніше, навіть через відсутність відповідного бюджету. Для цього слід було б сконцентрувати зусилля на максимальному охопленні всіх нужденних. А також на координації заходів соціального захисту, включаючи співпрацю з волонтерами. Плюс приділяти підвищену увагу маломобільним особам, які перебувають у тяжкому матеріальному становищі.
Позитивним прикладом може стати досвід першого етапу війни. Тоді багато українців, сповнених патріотичного піднесення, як волонтери надавали підтримку маломобільним громадянам, доставляючи їм їжу, побутову хімію та інші необхідні речі. Свою роботу люди координували в соцмережах. Надана допомога фіксувалася на фото, щоб зменшити випадки нечесного використання гуманітарки.
Такий принцип взаємодії з громадськістю могла б перейняти й влада на місцях, долучивши до цього бізнес, який отримував би певні привілеї за участь у соціальних проєктах. Також з боку влади було б не зайвим проводити інформаційну політику та нагадувати громадянам про необхідність надавати підтримку тим, хто не може самостійно пересуватися. Адже деякі люди під час довготривалих відключень світла можуть сидіти без води та їжі, і про них потрібно пам’ятати. Ці та інші начебто незначні ознаки уваги врешті здатні надати громадянам значної моральної підтримки. Багатьом сьогодні цього не вистачає.
Насамкінець хотілося б зазначити, що попри економічні труднощі держава має приділяти значну увагу соціальним проблемам громадян. Це є великим кроком до стійкого функціонування суспільства та соціальної рівності.
Автор: Олександр Кітраль