Співзасновник благодійного фонду «Герць» Сергій Майданевич не вважає себе волонтером. Каже, «професійними» волонтерами є ті, хто займається цим давно й зі знанням справи. Він же опинився в цій когорті волею випадку — коли розпочалось повномасштабне вторгнення росії, зрозумів, що військові потребують допомоги. І то багато. А він мав чимало знайомих в Україні та за кордоном, і хотів бути корисним.
Так на третьому місяці війни четверо знайомих організували благодійний фонд, який поставляє бійцям автівки з-за кордону, предмети тактичної медицини, забезпечує амуніцією, дронами, раціями, реалізує проєкт з підвищення психологічної боєздатності військ тощо.
Із Сергієм Майданевичем «Пенсійний кур’єр» поспілкувався про особливості роботи волонтерів протягом дев’яти місяців повномасштабної війни, волонтерство загалом, роботу держави в забезпеченні бійців та його бачення щодо подальшого розвитку війни.
— Чим ви займались до повномасштабної війни та як стали співзасновником благодійного фонду?
— Я за освітою інженер-радіофізик. Маю другу вищу економічну освіту — магістр міжнародної економіки. Працював довгий час і в бізнесі, і в міжнародних проєктах, у тому числі в аутсорсингових ІТ-проєктах. Останні півтора року працюю проєктним менеджером у команді підтримки реформ Міністерства економіки. Це моя основна робота.
Наш благодійний фонд виник під впливом обставин. Першим бажанням було піти воювати. Але оскільки військового досвіду я не маю, то приятелі сказали: якщо можеш ефективно щось робити в тилу, то це краще, ніж не вміючи, щось намагатимешся робити на фронті.
За кілька місяців до вторгнення ми змоделювали в команді Офісу реформ різні сценарії розвитку подій. Було чотири основних. Ми розуміли, що ескалація розвивається. І один зі сценаріїв, так би мовити, «чорний», що буде повномасштабне вторгнення. Але, чесно кажучи, я до останнього в це не вірив. У мене було враження, що ескалація буде з Криму, щоб зробити сухопутний коридор через Херсонську область, Маріуполь. Також — що спробують відбити Донецьку та Луганську області.
Після вторгнення колега з роботи сказав, що має знайому в Польщі, яка готова допомагати купувати амуніцію для військових. Ми почали замовляти тоді «розвантаження», тактичне спорядження. Потім приятелька й колега Оксана Гришкевич знайшла хлопців, які зі Швеції привозили броньовану сталь «Армокс», а ми знайшли спосіб її порізати на бронепластини. Почали класти їх у польські плитоноски та робити бронежилети. Потім знайшли дівчат, які відшивали бронежилети вже в Києві.
Втім, коли почали шукати підтримки серед фондів на міжнародній арені, вони питали, чи є якась організація, куди можна передати кошти, бо приватним особам вони цього робити не можуть. Це стало однією з ключових причин у розумінні, що треба організовувати фонд, що ми й зробили в травні.
У нас чотири співзасновники: юрист, проєктний менеджер Офісу підтримки реформ, волонтер з досвідом з 2014 року Анастасія Шуба, кандидат економічних наук, експерт з управління публічними інвестиціями Оксана Гришкевич, підприємець з досвідом роботи в банківській сфері Юрій Лисенко та я. У нас усіх є постійна робота. На фонд ми крадемо час у себе, у сім’ї, у роботи. Але вкладаємося, бо розуміємо, що це питання нашого виживання. Зараз є два варіанти: або ви служите в ЗСУ, або ви працюєте на ЗСУ, але просто бути десь збоку — це не варіант.
— Ви збираєте кошти на далеко недешеві речі: автівки, прожектори для ППО. Наскільки легко це робити на дев’ятому місяці війни?
— Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, багато людей самі шукали, як допомогти. Якось мені подзвонила незнайома людина, яка хотіла передати кілька тонн сухих сніданків, передати кілька тонн продукції. Ми з приятелем знайшли транспорт і місце для розміщення, бо обсяг великий. І в нас були контакти людей, які возили продукти в окупацію. Також був випадок, коли подзвонила жіночка з Італії, яка десь взяла мій контакт, і каже: «Дайте вашу адресу, ми тут зібрали ліки». І надіслала їх сюди бусиком.
З машинами історія цікава тим, що це все робиться на власних контактах. Колись я працював зі шведами в одному проєкті, і наша партнерка по фонду Оксана Гришкевич теж має друзів у Шведській бізнес-асоціації. Якось, ще в березні, ми з нею обговорювали наші волонтерські справи, і я кажу: «Зараз буде потреба в транспорті для ЗСУ. Давай зв’яжемось з нашими шведськими друзями й попросимо в них якісь машини». Ми так і зробили. Шведські знайомі зі свого боку підтвердили — вони допомагають Україні, збирають кошти, можуть і для нас зібрати та придбати автівку. Перший пікап вони надіслали безкоштовно. Ми тут уже зібрали гроші й пофарбували, провели ТО, підрихтували по ходовій. Так ми передали першу машину.
Одразу після цього спрацювало сарафанне радіо й автівок стали просити ще. Якраз на той час ми вже створювали фонд і я запропонував: давайте зробимо окремий проєкт і будемо займатись постачаннями машин до ЗСУ. Так і зробили, назвали його «ЗСУ-Драйв». Наші шведські друзі нас потім познайомили з активом хлопців з Норвегії, Фінляндії, долучилися приятелі Анастасії з Балтії, і ми працюємо й з ними. Таким чином ми разом організували доставлення вже 20 машини. Кожна машинка в проєкті «ЗСУ-Драйв» має своє ім’я: Стефанія, Меланка, Зоя, Жанна, Поля та інші. Наші авто супроводжують бійців, як вірні друзі, часто виручають у критичних моментах. Тому ми обираємо сильні жіночі імена з потужною енергетикою, щоб забезпечити хлопців додатковим оберегом.
Щодо зборів коштів — збирали через коло своїх близьких, намагались долучати малий і середній бізнес, були донати, були компанії, які давали суму на автомобіль повністю. Середня вартість авто з доставленням, ремонтом — приблизно три-п’ять тисяч доларів. Також ми привезли два медичних автомобілі — вони дорожче коштують: шість-вісім тисяч доларів.
З донатами стає важко, бо ресурс вичерпується. Але волонтери — це як нові наркомани (сміється — авт.): усе з дому виносять, що можуть. Тому зараз ми фокусуємось на роботі з бізнесом та із закордонними партнерами. Наразі в нашого фонду серед ключових іноземних партнерів — німецький фонд Open e.V. — OPEN Verein (керівник — Наталія Коваль-Хилько). Вони нам допомагають медициною, зокрема, тактичною — турнікети, ізраїльські бандажі, аптечки. Передають багато чого й на лікарні: різні системи, шовні матеріали, перев’язку тощо. Багато допомагає також американський фонд Toloka Foundation (керівник — Юлія Хірська) — це наші люди в США. Активно кооперуємося з місцевими колегами — фондами «Коло», «Воля і людяність», окремими волонтерами.
— Як взагалі зараз відносяться за кордоном до війни в Україні?
— Ті, хто активно включався, допомагав, виснажуються фізично й психологічно. У мене новинна стрічка у фейсбуку не так давно рясніла повідомленнями від волонтерів — одна лежить у лікарні в Польщі, інша постить теж фото з лікарні. Ресурс вичерпується. Я не можу об’єктивно оцінити всіх, бо «варимось» у своїй окремій бульбашці. Так, люди жаліються на втому, вигорання, але розуміють, що треба робити, бо «хто, якщо не ми». Бо війна не закінчилась, не дивлячись на успіхи ЗСУ й те, що ми звільняємо свої території. У нас конфлікт дуже гострий, дуже інтенсивний, такої війни давно ніхто не бачив. У хлопців на передовій немає можливості покинути все, забути, розслабитись. І ми не маємо такого робити — усе після нашої перемоги.
— Як координуються між собою волонтери? Не виникає ситуації, що на один підрозділ кинули багато допомоги, а іншим не дісталося нічого?
— Така історія є, не без того. Усі ми живі люди. Щодо координації, то в нас є багато волонтерських чатів, де відбувається «волонтерська магія». Тут ми обмінюємось ідеями, інформацією, нашими запитами, потребами. Запитуємо про організацію, логістику, хто та чим може допомогти. Туди входять люди, яких ми здебільшого знаємо — це друзі, знайомі, волонтери.
— Але періодично з’являються повідомлення про затримання людей, які або продавали гуманітарну допомогу, або видавали себе за волонтерів. Як уберегтися від таких?
— Для людей, які хочуть допомагати, сьогодні є багато інструментів, як можна перевірити, — публічна інформація, соціальні мережі. Ви можете на сторінку в соцмережі зайти й подивитись: що людина робила, які в неї контакти, з ким вона спілкується. Є ж теорія шести рукостискань (теорія, згідно з якою будь-які дві людини на планеті розділені в середньому лише п’ятьма рівнями спільних знайомих (і, відповідно, шістьма рівнями зв’язків — авт.). Ви можете вийти на людину через коло своїх знайомих і запитати про неї. І якщо вони не впевнені чи у вас щось викликає підозру, то, можливо, не давати їм гроші. Я вважаю, що можна досить легко з допомогою інтернету й власних контактів перевірити організацію чи людину-волонтера. Зі мною, наприклад, завжди можна зв’язатись, поговорити, уточнити.
— Зважаючи на ту шалену підтримку, яку волонтери надають військовим, особливо, якщо рахувати з 2014 року, може скластися враження, що держава зробила в цьому напрямі недостатньо. З ваших спостережень — наскільки це правда?
— Взагалі, держава — це складний і не найефективніший механізм з точки зору організації процесів, закупівлі, розподілу. Можна зараз ставити певні питання стосовно того, як ми готувалися, чому так відбулося, а не інакше. Але я вважаю, що зараз це не дуже ефективно, бо в нас гостра фаза війни. І треба спрямувати всі зусилля на нашу перемогу. Ми зараз воюємо з дуже сильним і великим супротивником. Треба розуміти, що в них — колосальний ресурс, вони до цієї війни довго готувалися. Слава Богу, що в деяких питаннях усе ж погано (сміється — авт.), однак у них і потенціал людський, фінансовий, економічний, озброєння в рази перевищує наш. Будь-який пункт візьміть — і ми там відстаємо в рази або в десятки разів.
Тому зараз ефективніше думати, як ми в цій ситуації можемо допомагати. І як зробити так, щоб ми всі разом з державою пройшли це випробування. Треба розуміти, що є багато волонтерів, і вони досить сильно виручили й стали одним з тих камінчиків, який втримав оцю всю державну конструкцію на ногах. Об’єктивно багато до чого держава не була готова. І в держави не було й немає такого ресурсу, який би вона могла витратити на війну. Тому в нас немає вибору, крім того, щоб допомагати. Перефразовуючи Джона Кеннеді, скажу: «Не питай, що Батьківщина зробила для тебе, запитай, що сьогодні ти зробив для своєї Батьківщини».
— У 2014 році в Україні виник настільки потужний волонтерський рух, який, мабуть, здивував самих українців. Український волонтер — це хто?
— По-перше, це людина небайдужа, яка розуміє цінність того, що вона має, і тих речей, які їй надає та ж держава. Треба розуміти, що волонтер — це про здоровий егоїзм. Я, допомагаючи армії, веду якусь свою боротьбу за власний добробут, дім, стиль життя. Мені подобається, що я маю та можу мати у власній країні, я дуже хотів би це зберегти. Тому я готовий за це боротися, вкладати свої гроші, час, сили. І я думаю, що більшість волонтерів так роблять.
Ще є момент, пов’язаний з особистими зв’язками. У багатьох волонтерів зараз друзі, родичі воюють. Практично в кожній родині або хтось служить, або постраждав. Усі стикнулися з війною. Є природне бажання допомогти друзям. Тому волонтерство — воно таке градуйоване: від індивідуальних волонтерів до супермегафондів як у Сергія Притули та «Повернись живим».
— Тобто волонтер — це людина, свідома того, що вона робить і чому?
— Так, в абсолютній більшості. Хоча є люди, які переслідують певні політичні цілі, хочуть потішити свої амбіції. Хтось любить бути в центрі уваги, показати свою важливість. Я нормально ставлюсь до будь-яких проявів, якщо це допомагає справі та не шкодить. Але не вітаю, коли ті ж волонтери починають кататися на передову, прагнуть потрапити на «нуль», щоб гарно сфотографуватись на фоні умовного «Хаймарса». Для військових це часто проблема, адже вони відповідають за їхню безпеку. Тому ми, коли їздимо, стараємось такого не робити. Якщо є можливість відправити допомогу або з партнерами, або поштою, то ми робимо так.
Я не люблю стосовно себе слово «волонтер», я людина, яка може допомогти. Є багато людей, які роблять це значно довше, краще, у більших обсягах. Але я люблю свою країну, свою Батьківщину. Тут народилися, прожили й померли покоління моїх родичів, і я хотів би, щоб тут жили мої діти, ця країна існувала, продовжувала розвиватися й працювати. Тому, так: воля та незалежність для мене — дуже важливі поняття.
— Ви говорили, що мали ймовірні сценарії російського вторгнення. Зараз маєте уявлення, як це все та коли може закінчитись?
— Ми з командою Офісу реформ проробляли сценарії на випадок ядерного удару. У нас був «чорний» сценарій — усе здійсниться й усе досить складно. Був «червоний» сценарій — це якраз удари по енергетичній інфраструктурі. Він спрацював, на жаль. Я схиляюсь до того, що в цьому «червоному» сценарії ми й будемо рухатись. Нас примушуватимуть до волі сусідів через руйнування інфраструктури. Ресурсу росії на якісь масштабні дії вже немає. Вони можуть навіть спробувати відрізати якісь західні області через Білорусь, щоб перебити постачання західної зброї, але успіх вони навряд чи матимуть. Але для нас це буде проблемою, зима буде важка, усі ці моменти будуть загострюватися — щодо тепло-, водо-, електропостачання, тому до цього треба готуватися.
Погана новина в тому, що ці атаки є, на жаль, для них ефективними. Коли прилітає умовно сто ракет, незважаючи на титанічну роботу нашої ППО й високий ступінь нейтралізації цілей, усе ж кілька руйнує станції та підстанції. Це порушує роботу бізнесу, логістику. Хоч у нас і є запас міцності, але до кінця зими буде ставати все важче та важче. Але переломити кардинально ситуацію наразі неможливо. Радує, що суспільство реагує ще більшою згуртованістю: немає паніки, великої претензії до інституцій країни, люди все розуміють, бізнеси підлаштовуються. Тут же треба також розуміти, що велика ставка в росіян — на психологію: налякати нас, примусити страждати й щоб це почало нас зсередини під’їдати. А нам треба зціпити зуби й протриматись.
Щодо закінчення війни — хотілося б якнайшвидше, звісно, але я радив би всім готуватися й розраховувати на довготривалу боротьбу. У нас є приклад Ізраїлю, який живе з такими сусідами як Палестина, Іран, але країна розвиває економіку, культурну, соціальну, туристичну сферу. У нас зараз гостра фаза. Думаю, якщо ми пройдемо зиму, вистоїмо й не буде кардинальних змін, викликаних через так званого «чорного лебедя» (непередбачувані обставини — авт.), то інтенсивність конфлікту має впасти на наступні весну-літо. Ресурс у росіян буде сильно вичерпаний, плюс ефективні дії наших ЗСУ, які підривають логістику, склади, косять військових.
Але треба розуміти, якщо конфлікт буде заморожуватись, то потім він так само різко й розморозиться. Поки не буде дезінтеграції імперії, поки росія не почне зсередини розпадатися на частини, а залишатися імперською країною за своїми амбіціями й неприйняттям нас як окремого суб’єкта, то нічого не закінчиться. Але я думаю, у них внутрішні процеси теж запускаються, децентрові — регіони почнуть відходити від москви, коли еліти почнуть відчувати тиск і проблеми на своїй шкірі. Але треба бути свідомим того, що це може бути не швидко. І брати приклад з Ізраїлю — там усі служать, усі працюють з армією або на армію, від їхніх збройних сил усе розвивається.
Авторка: Тамара Тисячна, фото Сергія Майданевича