Понад 50 вмотивованих активістів налічує нині команда вінницьких госпітальних волонтерів. Їхня очільниця та ідейна натхненниця — викладачка кафедри патологічної анатомії, судової медицини та права Вінницького національного медичного університету імені Миколи Пирогова, депутатка Вінницької міської ради Олена Верлан-Кульшенко. Якої допомоги потребують українські захисники, які через поранення опинилися в шпиталі, та на чому зосереджуються у своїй діяльності госпітальні волонтери — про це наша розмова.
— Пані Олено, як зародився у Вінниці рух госпітального волонтерства?
— Вінницьке госпітальне волонтерство започаткувалося у 2014 році. Тоді в травні почали привозити перших поранених у наше місто. Першим мобільним шпиталем, який відправився в зону бойових дій 29 травня 2014 року, був вінницький 59-й мобільний шпиталь. Влітку стали привозити велику кількість поранених. Це було пов’язано з подіями Іловайська та іншими. І тоді в шпиталі організовувалася велика кількість звичайних громадян, які приносили допомогу для поранених. Військові медики до кінця не розуміли, як оформляти документи бійців. Адже були хлопці, які пішли з Майдану одразу на фронт, оформити їх, як поранених, було
складно через відсутність належної військової документації, яка формується під час укладання контракту чи
мобілізації. Тільки починали говорити про посттравматичні розлади, про те, що треба якось працювати з рідними постраждалих. І я прийшла в шпиталь як медичний юрист, адже спеціалізуюся на медичному праві та викладаю його в медуніверситеті.
Пам’ятаю перших поранених, яких побачила. Це був хлопець з Тульчина, який пережив оточення, Іловайський котел. Він навіть на обличчі був сірий і дуже важко сприймав усе, що відбувалося навколо. А другим був доброволець з «Айдару», який мав поранення. Обоє вони були після Майдану. І з документами в тих хлопців було досить погано. Тому мій волонтерський шлях почався з їхнього документального супроводу.
— Як сталося, що основу команди госпітальних волонтерів склали студенти?
— Спочатку я запропонувала своїм студентам долучитися до допомоги. Вони приносили якісь речі, продукти. А вже у вересні 2014 року ми отримали пропозицію від керівництва шпиталю співпрацювати офіційно, як волонтерська група. І ми почали працювати, сформували систему.
Чому саме молодь? По-перше, вони мали часу більше, ніж сімейні люди. По-друге, вони вже розумілися певним чином на захворюваннях. І третій момент — це дотримання стандартів гігієни. Тому що настав якраз зимовий період, що супроводжувався респіраторними захворюваннями. І надалі ця група працювала в кілька ротацій. Тому що хтось закінчував університет і переїздив. Хтось виснажувався, тому що волонтерство — досить важка справа, вона передбачає певну самовідданість і перевагу інтересів іншої людини над своїми.
Група, яка працювала в шпиталі, пам’ятає перших 26 кіборгів, яких доставили бортом. І поранених після Дебальцевого. Робота цієї групи була досить потужна, тому що молодь швидко навчилася доглядати за пацієнтами, супроводжувати їх. Навіть начальник української військово-медичної академії жартував, що ми тут сформували таємний факультет з підготовки військових медиків. Більшість тих волонтерів, які працювали в цій групі, справді ставали військовими медиками. Були спочатку слухачами академії, а зараз продовжують свою роботу у сфері військової медицини, стали офіцерами.
До нас доєднувалися студенти інших вишів та звичайні вінничани, але кістяк складали студенти медуніверситету. Одночасно працювали 36 осіб.
— Які особливості роботи саме госпітальних волонтерів?
— Треба розуміти, що потік людей до лютого 2022 року не був такий великий. Але й тоді наша діяльність уже мала кілька напрямів. Ми допомагали рідним з транспортуванням поранених, з поселенням їх самих, із забезпеченням продуктами харчування. Допомагали часом і з пошуком бійців. Ми забезпечували базові потреби пацієнтів: гігієна, особисті речі, соціальна адаптація. У нас навіть склалися певні традиції. Серед них — волонтерський різдвяний обід, який ми організовуємо для всіх, хто цього дня перебуває в шпиталі. Це також великодні зустрічі, волонтерські новорічні концерти. Ми разом з пораненими бійцями відвідували театр, організовували їм рекреаційні екскурсії.
Наші волонтери були також і на фронті, возили туди гуманітарні вантажі. Також тісно співпрацювали з Першим добровільним шпиталем імені Пирогова. Група працювала системно, але не щоденно. Тому що не було такої кількості пацієнтів у шпиталі, не виникало потреби.
— Що змінилося 24 лютого?
— Того дня змінилося життя госпітальних волонтерів, так само як змінилося воно в усіх українців. Ми отримали не тільки інформацію про широкомасштабний наступ, ми отримали також повідомлення, що в шпиталь прибули перші 30 поранених. На восьму ранку госпітальні волонтери прибули в заклад, щоб стати на допомогу нашим військовим медикам. І в цей момент група змінилася. На це вплинула і моя депутатська робота, і моя соціальна активність. До нас доєдналося дуже багато людей. Уже в перші години телефон розривався: питали, що потрібно робити. І оскільки робота передбачала системність, ми перейшли на щоденне волонтерство: 24 на 7.
У перші дні величезну роль відіграли самі наші вінничани. Тому що та кількість допомоги, яка йшла безкінечним потоком від жителів нашого міста та області, була неоціненна. Це була допомога речами, фінансами, медичними засобами, продуктами харчування… Люди йшли та йшли.
І тут робота зі студентами була б не зовсім правильною. Адже перший місяць вони не навчалися, немісцеві роз’їхалися. Потім відновився процес навчання онлайн. За цей час склалася потужна волонтерська команда з дорослих і молоді, які могли собі дозволити працювати з пораненими. Тобто це були ті, хто мали або роботу у вечірній час, або за графіком, і могли приходити в чітко визначені дні, або мали дистанційну роботу з вільним графіком. Ця команда працює досі. Зараз вона досить велика.
Я відразу маю сказати, що говорити про обсяг чи кількість допомоги не можу, бо є певні перестороги щодо локації перебування поранених. Тому не буду зосереджуватися на кількості бійців і закладах, у яких вони перебувають. Але зауважу, що наша волонтерська команда працює з усіма госпітальними установами Вінниччини, де перебувають поранені. У місті Вінниці ми працюємо не просто безпосередньо, а забезпечуємо всі їхні соціальні потреби.
— За якими напрямами працюєте тепер?
— Частина команди — волонтери, які працюють на поверхах лікувальних закладів. Є ті, хто працюють у волонтерському центрі. А також ті, хто працюють у периметрі.
У нас є так звані координатори роботи в кожній лікувальній установі. Вони постійно моніторять потреби й формують систему надання допомоги. Працюють щоденно. Організували на поверхах фуршетні столи: чай, кава, смаколики. Наші волонтери слідкують за їхнім наповненням. Забезпечують усе необхідне благодійники. Це і навчальні заклади, і ОСББ, і просто команди небайдужих людей. Ми запрошуємо перукарів, щоб «котики» гарно виглядали.
Наша команда продовжує організовувати поїздки на фронт. Ми постійно супроводжуємо низку військових частин, у тому числі Бахмутського напрямку.
Ми допомагаємо з евакуацією загиблих. У нас давно створена така ініціативна група. Співпрацюємо і з кафедрою медуніверситету, і з Вінницьким бюро судової медекспертизи. Продовжуємо співпрацю з групою «На щиті».
У нас є група молоді, яка залучена до допомоги родинам полеглих. Вони супроводжують їх, допомагають в організації поховання, підтримують під час поховальної церемонії. Усе це вилилося в те, що потім ці родини досить тісно працюють з нами. Наприклад жінки, які втратили чоловіків, синів тепер допомагають нашій команді. А ми їм — з документацією, з комунікацією.
Продовжуємо надавати психологічну та правову підтримку родинам безвісти зниклих та родинам полеглих. А разом з цим з’явився ще один напрям: допомога родинам, чиї близькі після поранень перейшли в категорію так званих паліативних пацієнтів, тобто невиліковних або з тривалою інвалідизацією. Ми намагаємося забезпечити їх реабілітологами та засобами медичного призначення.
— Знаю, що допомагаєте також одружуватися захисникам.
— Так, є в нашій роботі й приємні моменти. У шпиталь приїжджають рідні хлопців, їхні дівчата. Пари хочуть одружитися. Ми запровадили тісну співпрацю з РАЦСом. Допомагаємо також нареченим з весільними сукнями, навіть з макіяжем. Щоб дівчата, які прийняли для себе таке важливе рішення — стати дружиною захисника, навіть у чужому місті відчули себе справді нареченими.
Маю ще таку гарну історію. Він — житель Маріуполя, пораненим прибув у Вінницю. Був дуже важкий, лікувався. Вирішили вони з дівчиною одружитися. Я разом з ними їхала до РАЦСу. А потім, у листопаді, отримала унікальну місію — прийняти в пологовому будинку на руки маленьку вінничанку, яка народилася в цієї чудової пари. І тепер вони з молодою мамою живуть у Вінниці. Такі родини стають не просто нашими підопічними, а й нашими друзями.
— Поранення змінює життя багатьох захисників, особливо, коли йдеться про ампутацію. Як можна їм допомогти адаптуватися?
— Ми працюємо з такими родинами. Наприклад, в одне з містечок області повернувся після поранення з важкою хворобою боєць. Його дружина також військова. Тому він з дванадцятирічною донькою приїхав до своєї матері. Чоловік практично прикутий до ліжка. Хвороба невиліковна, рідкісна. Ми на себе взяли підтримку цієї родини, забезпечили воїна функціональним ліжком, візком та іншим необхідним.
А от потрапив до нас поранений боєць з Полтавщини. Він втратив ногу й вирішив не повідомляти своїх рідних. Вони йому телефонують, а він не бере слухавку. Медична сестра розповіла мені, що він не хоче розмовляти з батьками. Я прийшла до нього в палату, познайомилася, розповіла про себе. Про те, що два моїх сини теж на фронті з першого дня широкомасштабки. Вони й раніше також воювали. І я прошу його дати телефон його мами, щоб я зателефонувала й подякувала за сина. Бо я розумію, як це — мати сина-воїна. Я пообіцяла сказати, що з ним усе гаразд, але поки він не може відповідати на дзвінки. Він думав. Потім погодився. Я тут же в палаті набрала матір, увімкнула на голосний зв’язок, поспілкувалася. Так почалося наше з ним спілкування. Матір пізніше я підготувала до діагнозу її сина. Вона, звісно, сказала, що терміново їде. Я її зустріла на залізничному вокзалі. І тепер мала підготувати хлопця до зустрічі. Ми з ним пішли гуляти на візку поверхами, розговорилися. І тоді я запитала, що б він зробив, якби зараз прийшла його мама. Він каже: «Вона така вперта, як я. Думаю, вона вже тут». І тоді я сказала, що мама його любить не за руки-ноги, а просто за те, що він її син, він її частинка більше, ніж будь-чия. Запитала, чи не проти він, якщо я зроблю йому сюрприз. Він погодився. Ми піднялися в палату. Я зателефонувала своїм дівчатам, і вони привели маму. Вона жила тут тривалий час. Коли його запротезували, то вони приходили до нас у волонтерський центр уже разом.
Ще в нас є гарна історія бійця Калинівського підрозділу Максима Вільчинського. Він був поранений. Ампутовано кисть. Я давно супроводжую цей підрозділ і навіть маю фото з Максимом за кілька днів до трагедії. Якраз тоді приїжджала з гуманітарним вантажем. Після лікування він шукав, як себе реалізувати. І ось не так давно він привіз у шпиталь своє перше досягнення: врожай свіженької зеленої цибулі, яку виростив. І це теж великий показник. Тому що перші результати того, що йому вдалося зробити, він привіз для інших поранених побратимів. Окремо також привіз і волонтерам. Так він розпорядився своїм першим урожаєм. Це було дуже приємно й дуже знаково. Люди на добро відповідають добром.
Це досить специфічний і непростий напрям — допомагати хлопцям з інвалідністю знайти можливість себе реалізувати. Ми даємо консультації щодо затребуваних видів діяльності, щодо освіти, як освоїти новий фах і де можна себе знайти. Коли вони повертаються додому після лікування, вони продовжують працювати з нашими волонтерами. Телефонують, питають, як справи. І одночасно потихеньку ми їх наводимо на розмову про те, чим планують займатися далі.
Була ситуація, коли мама одного з бійців зателефонувала й попросила, щоб просто приїхали до них і поспілкувалися із сином. Він повернувся додому після важкого поранення, внаслідок чого має захворювання на епілепсію, і в нього просто опустилися руки. Ми приїхали, спілкувалися, розповіли про інших хлопців з інвалідністю, разом з ним телефонували до них. Говорили, що треба боротися. Минуло трохи часу й він зателефонував уже сам. Розповів, що робить вправи, аби реабілітувати руку. Приємно, що їм хочеться ділитися своїми досягненнями. Адже разом з військовими лікарями в найважчі моменти болю та відчаю, поруч вони бачили волонтерів. Тому довіряють людям, які їх підтримували.
— Що найважче? Мабуть, повідомляти про втрату?
— Так. Бувають ситуації, коли треба зустріти рідних і повідомити про те, що їхній воїн пішов вічною дорогою. Незважаючи на те, що його довезли до Вінниці, медицина виявилася безсилою проти важких поранень. І це теж дуже важка, але наша робота. Ми допомагаємо таким родинам з поселенням, ми їх зустрічаємо, допомагаємо з організацією транспортування. Тому що служба «На щиті» вже фізично не може це охопити. Але, зрозуміло, що з такими родинами теж треба спілкуватися. І в мене був випадок, коли тіло воїна з Одещини приїхала забирати його сестра. Вона всю дорогу показувала мені фото брата, розповідала про нього.
Нещодавно спілкувалися з дівчиною, чий наречений після відпустки поїхав на фронт, а за кілька днів загинув у районі Мар’янки. Це досить важке повідомлення. Люди, які отримують такі звістки, потім залишаються сам на сам. І от наша волонтерська група бере на себе роботу з ними. Працюють також наші психологи. А ще добре діє система «рівний-рівному». Коли такі ж люди, які пережили втрату, спілкуються й допомагають їм вийти з того важкого стану.
— Де волонтери черпають сили? Як не вигоріти в цій роботі?
— За один день ми пропускаємо через себе кілька історій. Важких, трагічних, але разом з ними також — позитивних, обнадійливих. А потім я іду додому. Там на мене чекають діти. Старші — на фронті, вони так само ризикують. І потрібно все це дуже розмежовувати внутрішньо. Спілкуватися з родинами так, аби нічим їх не зачепити. Сприйняти їх біль, максимально захистити від усіх складнощів. І потім ти повертаєшся додому й розумієш, що тебе потребують і власні діти. І також зрозуміло, що в мене продовжується викладацька робота. Волонтери моєї команди також усі працюють. Кожен з них поєднує роботу з діяльністю в шпиталі, з поїздками на фронт, роботою з родинами. І не можна перекладати свій внутрішній стан на плечі тих, з ким працюєте. Тут повинна бути дуже висока самоорганізація.
Авторка: Світлана Шевчук, фото з архіву Олени Верлан