Труднощі, яких сьогодні зазнає країна, усе більше переконують громадян у необхідності позитивних змін. У суспільстві поступово зростає запит створення справедливих умов життя для нинішніх і прийдешніх поколінь. Ці, здавалось би, прості бажання, мають велику рушійну силу. І здатні об’єднати людей за умови, що уважне ставлення до потреб пересічної людини буде виведено на рівень державної ідеології.
Позитивні зміни в суспільстві у цьому напрямі вже відбуваються. В Україні є чимало людей, для яких надання підтримки краянам має важливе значення в їхньому житті. Це говорить про високий потенціал нашого народу. Як один з прикладів наведемо ситуацію, що склалася в блокованому Маріуполі навесні минулого року. Багато містян через обстріли, дефіцит продовольства, води й медикаментів були буквально на межі виживання. Проте більшість людей залишалися людьми й навіть знаходили в собі сили надавати підтримку одне одному. Цей факт вказує на те, що таке суспільство має всі шанси на подальший розвиток.
Більше про взаємопідтримку — у нашому матеріалі.
Ділилися останнім
Євген Сосновський — відомий у Маріуполі фотограф. Разом з рідними він перебував у блокованому місті протягом двох місяців. Спочатку чоловік з дружиною та її матір’ю, яка не могла самостійно пересуватися, жили у своїй квартирі багатоповерхового будинку на першому поверсі. Незабаром родина прихистила до себе родичку Олену Кравцову разом з її дітьми — 15-річною Веронікою та 8-річним Єгором. Усі вони були поранені. Особливо страждав Єгорка, якому уламок глибоко поранив спину. Щоб якось відволікти хлопчика, йому запропонували вести щоденник, який потім опублікували багато ЗМІ.
Невдовзі Євгену з родиною довелося залишити будинок — його зайняли «кадировці». Люди перебралися до підвалу сусідньої багатоповерхівки. Тамтешні мешканці, з огляду на стан поранених, надали окремі приміщення, що за тих умов було рівноцінно VIP-апартаментам. Першою проблемою для Євгена із сім’єю була нестача харчування. Залишаючи будинок, який наступного дня згорів, вони не встигли взяти із собою їжу, лише захопили два термоси з водою. Перший день сім’я харчувалася невеликою кількістю волоських горіхів, які Євген знайшов у дворі, та вершковим маслом, випадково залишеним у підвалі попередніми мешканцями.
Тим часом ззовні відбувалося страшне: лунали вибухи, працювали снайпери, що не дозволяло людям вийти на вулицю в пошуках їжі. Незабаром сусіди по підвалу звернули увагу на важке становище Євгена та його сім’ї, і принесли гарячого супу, почастували кашею.
«Це була дуже бажана їжа та велика психологічна підтримка в тих умовах», — розповів Євген Соціальній інформаційній платформі.
Чоловік з особливим теплом згадує сусідку по підвалу Анжеліку Медведєву. Її сина Дениса та чоловіка Андрія біля під’їзду вбив снайпер за пів години, як Євген із сім’єю оселилися в підвалі. При цьому в хлопця залишилася дружина з однорічною дитиною.
«Незважаючи на горе й турботу про невістку з дитиною, Анжеліка надавала підтримку й нашій родині. Вона готувала суп собі й нам. Якщо було щось м’ясне або якийсь лимон — давала дітям. Вона знаходила можливість допомагати нам. Я цього ніколи не забуду», — каже Євген.
Це лише один з епізодів тієї доброти людей, з якою зіткнувся Євген. Було багато інших випадків. Наприклад, коли сім’я чоловіка знову залишилася без харчів, оскільки розраховувала на евакуацію, яка потім не відбулася (Олена з дітьми вважали за краще залишитися в місті). Родині довелося деякий час пожити в будинку сестри, де сусіди підгодовували їх оладками та чаєм. Хліб та будь-які хлібобулочні вироби в Маріуполі на той час були дефіцитом. Дуже в пригоді став інвалідний візок, який подарував колишній сусід.
«Хоча в нього самого були хворі батьки, і інвалідний візок міг би стати в пригоді їм також. Якби не цей візок, не знаю, як би могли виїхати», — згадує чоловік.
Виїхавши з Маріуполя, Євген продовжував отримувати підтримку від небайдужих людей.
Цікаво склалася доля Олени Кравцової з дітьми. Багатьох українців вразив щоденник, який вів хлопчик, і який Євген опублікував на своїй фейсбук-сторінці. Співачка Тіна Кароль передала щоденник Папі Римському. Та найголовніше — придбала родині Єгорки квартиру в місті Бурштині Івано-Франківської області, де вони й мешкають зараз.
«Стала максимально безкорисливою»
До початку бойових дій лікарка-стоматологиня Дар’я Яременко перебувала разом з чоловіком у Чернігові, де жила й працювала. Проте через місяць після початку повномасштабної війни дівчина вирішила поїхати до Маріуполя. Там вона мала намір розшукати своїх батьків, 11-річну сестру та бабусю, з якими зник зв’язок. Прибувши до міста, дівчина не впізнала його: розбиті й згорілі будівлі, гори сміття та натовпи людей у потертому одязі, які стояли в довжелезних чергах за гуманітарною допомогою. На щастя, родина Дар’ї була жива. Люди перечікували обстріли у своєму приватному будинку, який, до речі, був одним з кількох вцілілих у всьому провулку.
Разом з рідними Дар’ї в їхньому крихітному бомбосховищі розміром з маленьку кімнату перебували ще чотири людини, яким родина охоче надала притулок. З продуктами ситуація не була критичною, сім’я ще перед початком вторгнення запаслась їжею. А ще рятувала можливість здійснювати бартерний обмін. Батько Дар’ї, Анатолій, до війни займався продажем велосипедів та запчастин до них. В умовах блокади велосипедний транспорт мав великий попит, бо дозволяв людям швидше дістатися з одного району в інший. Однак через уламки та бите скло багато хто проколював шини, які, як й інші велосипедні деталі, непросто було дістати. Завдяки бартеру сім’я могла добувати собі додаткове харчування.
Нашому виданню Дар’я розповіла, що бачила навколо себе важке становище багатьох людей і не могла залишатися осторонь. Дівчина й сама отримувала допомогу від інших. Особливо запам’яталася допомога з мобільним зв’язком. Мама подруги її сестри подарувала сім-карту «днрівського» оператора, яка в блокованому місті була безцінною. Це єдина можливість зв’язку з друзями та родичами. Коли в чатах побачили, що Дар’я перебуває онлайн, багато друзів і знайомих почали просити її відвідати їхніх рідних та близьких, з якими не було спілкування.
«Я зрозуміла, наскільки для людей був важливий зв’язок з їхніми рідними. Я сама була в їхній ситуації, коли намагалася знайти хоч когось, аби зв’язати мене в Маріуполі з моєю родиною», — розповіла дівчина.
Дар’я на велосипеді відвідала декілька адрес та побачилася з родичами, про що повідомила друзів. Такі поїздки були смертельно небезпечними. Район хоча й був зачищений, але зазнавав обстрілів. У тому числі через одного невловимого снайпера, який пересувався на мотоциклі, і якого військові намагалися знайти й ліквідувати за допомогою обстрілів.
Найбільше дівчину хвилювало страждання людей похилого віку та дітей — найвразливішої категорії. Випадок з бабусею, яка лежала на лавці зупинки громадського транспорту, пам’ятає досі.
«Ми підійшли. Бабуся розповіла, що їй 86 років. У неї закінчилася їжа й вона йшла отримати гуманітарну допомогу, але втратила сили. Я сказала їй повертатися додому та пообіцяла принести гуманітарку. Ми довго її вмовляли. Під час нашої розмови зібрався натовп. Один чоловік зголосився відвезти стареньку до її квартири, а ми пішли за гуманітаркою. Однак у той день нам не вдалося відвідати пенсіонерку, бо був сильний обстріл. Наступного дня ми з мамою приготували борщ і частину його перелили в банку, яку разом із сухариками та консервованою кукурудзою пішли відносити тій бабусі», — розповіла вона.
Гаряча їжа була безцінною в блокованому місті. Але багато пенсіонерів і хворих людей не могли дозволити собі такої розкоші, оскільки не мали сил банально зібрати дров і розвести багаття.
Ту бабусю Дар’я з мамою зустріли вдома. Старенька не могла стримати сліз подяки. Адже вона намагалася здобути їжу не тільки для себе, а й для доньки, яка страждала від психологічних розладів і не могла подбати про себе самостійно.
«Я і раніше намагалася надавати підтримку людям, але після пережитого стала максимально безкорисною», — розповіла дівчина.
Благополучно вибратись з міста родині Дар’ї вдалося завдяки допомозі незнайомих людей.
Зміни у суспільстві
Подібні прояви людяності були притаманні багатьом маріупольцям і жителям інших населених пунктів, які пережили обстріли та поневіряння. Під час важких обставин у людини відбувається корекція життєвих цінностей, з’являється розуміння, що звичайна людяність у критичній ситуації цінується набагато вище, ніж гроші та становище.
Євген Сосновський також вважає, що чимало людей, які пройшли через жахи війни, багато в чому змінюються. Особливо ті з них, хто в складний час отримав підтримку інших людей.
«Думаю, такі люди круто змінили своє ставлення до життя й до того, що відбувається навколо. Змінюються також ті, хто допомагав. Усі ці люди в результаті «заражаються», у хорошому сенсі, почуттям взаємодопомоги. Коли тобі надали підтримку, ти по життю також допомагатимеш. Ті, хто пройшов через усе це, здебільшого інакше не зможуть. Мені здається, саме такі люди є потенціалом нашого суспільства», — вважає Євген Сосновський.
Експертка ДУ «Державний інститут сімейної та молодіжної політики» Ілона Рашковська називає кілька причин, які спонукають людину надавати підтримку. Часто це роблять ті, хто втратили близьких. У цьому разі, вважає психологиня, у людини спрацьовує механізм захисту. Людина захищається від своєї травми тим, що допомагає іншим. Є чимало громадян, які бажають допомагати ближнім через риси свого характеру. Такі громадяни, на думку пані Ілони, часто обирають певні професії: стають лікарями, вчителями, психологами, рятувальниками тощо. Є чимало тих, хто надає підтримку, аби оточення оцінило його добрий вчинок. Втім, те, що сталося в Маріуполі, а також інших населених пунктах, де люди змушені були виживати, ділилися останнім, або ризикували життям заради незнайомих людей закладає більш глибинні процеси в суспільстві — переконана психологиня.
«На мою думку, основною причиною є людський фактор. Можливо, навіть властивості національного характеру. Усе-таки наші люди мають порив допомогти в скрутну хвилину, поділитися, якщо є можливість це зробити», — підсумувала вона.
Саме уважне ставлення до людини має стати тим фундаментом, на якому базуватиметься розвиток суспільства в майбутньому. Українці мають потенціал у цьому напрямі. Це вселяє надію в завтрашній день.
Автор: Олександр Кітраль, головне фото: Reuters, фото: з особистих архівів героїв публікації
Читайте також: Коли людина понад усе: як українські лікарі працюють на прифронтових територіях.