Журналісти передали до Гаазького трибуналу 14 справ про воєнні злочини росіян в Україні

14 історій, які фіксують воєнні злочини росіян в Україні, передано на розгляд Міжнародного кримінального суду в Гаазі. Їх зібрали журналісти в рамках проєкту з документації воєнних злочинів. У співпраці з юристами передали матеріали через польську агенцію внутрішньої безпеки та Міністерство юстиції Польщі до Міжнародного кримінального суду в Гаазі. Про це команда журналістів, юристів та волонтерів повідомила під час пресконференції.

Як розповіла керівниця проєкту військова журналістка Інна Золотухіна, до матеріалів увійшли історії українців, які постраждали від дій окупаційних російських військ. Зокрема, історія Олександра Чекмарьова, родина якого (дружина і двоє дітей) загинули у нього на очах, коли вони намагались виїхати з Бучі, – окупанти вистрілили по автівці просто з БТРа. Сам чоловік залишився без ноги.

«Передані також історії з Чернігівської, Сумської області. В останній надзвичайно постраждали Охтирка та Тростянець, де людей так само, як і в Бучі, розстрілювали лише за те, що вони вийшли на вулицю. Або, наприклад, таксист, який приїхав вранці на залізничний вокзал в пошуках клієнтів і його вбили. Три дні тіла лежали там і окупанти не дозволяли їх забрати. Тобто, там була величезна катастрофа, про яку, на жаль, ще мало що відомо», – розповідає Інна Золотухіна.

Історії, які жахають

Загалом команда журналістів побувала у більш як 20 населених пунктах, які знаходились під окупацією, та зібрала історії понад 70 українців, які потерпіли від російських військових. Однак, кажуть журналісти, проблема в тому, що люди роз’їжджаються і знайти тих, хто постраждав буває важко. Доводиться обходити чи не все село в пошуках контактів постраждалих і вже потім з ними зв’язуватись. А інколи звязуватись просто немає з ким.

«Наприклад, село Ягідне, що на Чернігівщині. Там у підвалі сільської школи окупанти місяць тримали 360 осіб різного віку. Близько десятка літніх людей померли від нестачі кисню. І от, на жаль, нам не вдалось знайти поки що жодного родича цих стареньких, щоб задокументувати цей факт, назвати їх імена», – розповіла Інна Золотухіна.

У селі Мотижин, що на Київщині, російські військові вбили доньку на очах у батька, бо вона була у чорному одязі. Про цей випадок розповіла координаторка проєкту документування воєнних злочинів Ірина Ярошинська.

«Як потім говорили росіяни, вони стріляли, бо їм сказали, що нацисти в Україні ходять лише у чорному. Донька ще була жива, він виніс її на дорогу, а там якраз проходили танки і він в розпачі став просити допомоги. Йому сказали, що доньку вони можуть забрати, а його – ні. Він не погодився і йому сказали: «сідай, але ми тебе потім розстріляємо, бо ти знаєш, куди ми їдемо і що робимо». Чоловік погодився на такі умови, фактично, пожертвуваши собою. Донька померла дорогою, а його запроторили у в’язницю, катівню, де тримали активістів, волонтерів. Його життя врятувало лише те, що він, вочевидь, був не настільки важливим для окупантів, як ті люди, яких вони все-таки знищили. Таким чином він вижив і розповів нам цю історію», – розповіла журналістка.

Чому війна в Україні – це геноцид

Адвокат Олександр Климчук, компанія якого здійснює юридичний супровід проєкту, наголошує: усі злочини російських військових в Україні мають подаватись з позиції геноциду проти українців.

«Питання геноциду справді треба роз’яснювати. Адже, може видатись, що для того, щоб злочини класифікували як геноцид, потрібно, щоб вмерло кілька мільйонів українців, як це було у 1932-33 роки або як у Руанді, де було знищено близько 800 тисяч людей (У 1994 році представники етнічної більшості Руанди народність хуту протягом 100 днів вбили близько 800 тисяч представників народності Тутсі – ред.) Але якщо поглянути на міжнародне право, то треба розуміти, що для того, щоб застосовувати термін «геноцид» достатньо однієї людини, одного злочину», – пояснює адвокат.

Експерт наголошує: у Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього йдеться про те, що геноцид – це дії, які мають намір знищити певну групу або її частину – етнічну, національну, расову чи релігійну.

«Тобто, необхідно говорити про те, що навіть наявність наміру на знищення – це вже геноцид. Тому в правовому і публічному просторі юристи і журналісти мають говорити про наявність геноциду проти українського народу і злочини потрібно розслідувати саме в таких рамках. Це і переміщення дітей з окупованих територій до росії, створення умов, в яких люди відрізані від найнеобхіднішого для життя, катування тощо», – каже Олександр Климчук.

Пропагандисти мають бути покарані

На думку адвоката, в цьому аспекті велику увагу необхідно приділити пропаганді і тим людям, які її несуть у маси. Адже наразі в росії є  певне давно сформоване інформаційне поле, яке насичує росіян саме дезінформацією, ненавистю до українців. І саме пропагандистти мають відповідати перед законом першими.

«Тут дуже показовим є приклад Руанди. Міжнародний трибунал, коли з’ясовував обставини геноциду проти народності тутсі, провів аналіз і наголосив: на територіях, де працювало одне певне радіо бої були набагато жорстокішими. Цей засіб масової інформації вкладав в голови людям інформацію, що тутсі – це якість «недолюди», що їх потрібно знищувати. Саме тому, інформація про воєнні злочини росіян в Україні має висвітлюватись з точки зору геноциду. І він уже відбувся, коли в російському ефірі почали розповідати про те, що українці не є нацією, що держави України не існує, що треба піти до Києва і насадити там свою владу. Саме з цього моменту розпочався геноцид і це треба розуміти», – підкреслив адвокат.

Читайте також як журналісти фіксують злочини росіян в Україні.

Фото: Тамара Тисячна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Схожі новини