Журналісти фіксують злочини росіян в Україні

Журналістка з Вінниці Ірина Ярошинська разом з колегами фіксує злочини російських військових на території України, готує документи та передає їх адвокатам для подальшого руху в Міжнародний кримінальний суд в Гаазі. Працюють журналісти на волонтерських засадах, практично щодня спілкуючись з жертвами російської агресії. Їхні розповіді фіксують на відеокамеру, деякі з них публікують в соцмережах. Серед постраждалих є і такі, які відмовляються від публічного використання матеріалів. Тоді відео їх розповіді разом з іншими документами та речами слугують лише доказами у пакеті матеріалів, які направляються до суду в Гаагу.

Про те, як шукають потерпілих, як документують злочинні дії окупантів та що потрібно знати самим постраждалим для доведення справи до суду Ірина Ярошинська розповіла «Пенсійному кур’єру».

Ірино, з якого часу ви працюєте і як взагалі виникла ідея документувати злочини російських військових в Україні?

— Все почалось із зустрічі з колегою-журналісткою Інною Золотухіною, з якою ми колись працювали. Як переселенка вона приїхала до Вінниці, але не бачила тут застосування свого досвіду. Вона – військовий кореспондент. Працювала у Сирії, Лівану, Іраку, Сомалі, Чечні. Згодом вона поїхала до Києва, де зв’язалася з адвокатською конторою «Климчук та партнери», «Християнською службою спасіння», Інституту правової культури Ордо Юріс та Університету Колегіум Інтермаріум (Польща). Вони домовилися про документування злочинів російських військових в Україні, щоб передавати матеріали до Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

Працюємо ми з 7 квітня. Збираємо відео та фото докази злочинних діянь російської армії на території України та передаємо всі ці матеріали для подальшого розслідування. За цей час зафіксували понад 70 історій.

— Про що розповідають постраждалі? Яких злочинів фіксується найбільше?

— Розповідають про вбивства своїх рідний: батьків, дітей, подружжя. Про руйнування будинків. Про знищення лікарень, шкіл, церков. Про тримання в полоні, фізичне знущання, примусове голодування. Ну от, власне, цього і найбільше. Також були випадки переодягання диверсантів в українську спецформу, використання українського прапора, білого прапора як прикриття для вчинення злочинів. Документуємо і акти мародерства, пограбування, а також перешкоджання наданню медичної допомоги, ураження медичних і гуманітарних місій тощо.

— Чи фіксуєте випадки зґвалтувань?

— За інструкціє ми не можемо фіксувати зґвалтування. Адже документуванням сексуальних злочинів мають займатися спеціально підготовлені спеціалісти.

— Як знаходите постраждалих? Чи охоче вони діляться своїми історіями?

— Моя колега, військова журналістка Інна Золотухіна виїжджає на звільнені території і там спілкується з людьми. Я ж працюю з переселенцями – зустрічаюсь особисто або через зум. Так, ті люди, з якими ми працювали, охоче ішли на контакт. Зі свого досвіду спілкування бачу, що багатьом хочеться розповісти про події, які стались, поділитись. Вони хочуть ніби викинути з себе ці спогади, цей біль. Але, звичайно, є чимало людей, для яких жахи окупації виявились занадто травматичними. І навіть якщо знаємо про таких, то не примушуємо до розмови. Травмувати людину додатково неприпустимо.

— Скільки наразі маєте переданих до суду матеріалів? Які документи, докази збираєте?

— 12 матеріалів уже підготовлено адвокатською компанією для передачі у Міжнародний кримінальний суд. Це досить тривалий процес, який включає в себе не лише документування, але й опитування свідків, збір доказів, опрацювання матеріалу, опис відносно статей кримінального кодексу. Ми передаємо відеозапис свідчень зі спеціально поставленими питаннями. Якщо є будь-які докази – фото чи відеоматеріали, ми їх також долучаємо. Наприклад, у справі одного нашого героя доказом став осколок з ноги. Його розстріляли російські окупанти в Мотижині на Київщині. Однак, він вижив, завдяки тому, що втратив свідомість. Окупанти подумали, що він помер і залишили його. Коли ж він прийшов до тями, то 4 кілометри проповз по полю до першої хати, де йому надали допомогу, а потім відправили до лікарні.

— Про що варто пам’ятати постраждалим? Можливо, їм треба знати, які документи зберегти, що може бути доказом.

— Обов’язково після звільнення потрібно звернутися до поліції, подати заяву про вчинення злочину і прослідкувати, щоб її зареєстрували у Єдиному реєстрі досудових розслідувань. Зібрати всі можливі докази і зробити це якомога швидше, поки вони не зникли.

— В одному з інтерв’ю ви згадували, що в Україні наразі не ратифіковано Римський статут, який дозволяє подавати матеріали до суду в Гаазі напряму. Яка зараз ситуація?

— Справді, Україна досі не ратифікувала Римський статут, який встановлює злочини проти людяності, воєнні злочини, геноцид і злочини агресії, та дає можливість подавати такі матеріали до суду в Гаазі. Для цього Україна повинна привести внутрішнє законодавство у відповідність, зокрема – внести зміни до Кримінального кодексу. На жаль, цей закон прийнятий Верховною Радою, але ще не підписаний Президентом, а, отже, не набув чинності. Це означає, що Україна не має права подавати свої позови самостійно. Тому на прохання України, держави-учасниці Римського статуту звернулися до Міжнародного кримінального суду в Гаазі, щоб він розпочав кримінальне розслідування злочинів Росії проти України, і Польща – одна з них. Тому зібрані матеріали ми передаємо польським колегам, а вони вже направляють до суду.

— Якщо президент підпише закон, скільки ще потрібно часу, щоб в Україні все запрацювало?

— Це дуже довготривалий процес, тому усі права на передачу матеріалів до суду передано іншим державам.

— Щодо правдивості отриманих даних. Ви згадували, що ви лише фіксуєте розповіді. Тобто після вас продовжують роботу правоохоронні органи і адвокати?

— Саме так. Ми не слідчі, тому розслідуванням займаються правоохоронці, а також наші колеги з адвокатської компанії «Климчук та партнери», Християнської служби спасіння, Інституту правової культури Ордо Юріс та Університету Колегіум Інтермаріум (Польща), з якими ми співпрацюємо.

— Як самі учасники проєкту, які фіксують злочини, відновлюються, реабілітуються. Адже це важко — чути стільки трагічних історій.

— Ми пройшли короткостроковий тренінг з психологами, які розповідали як потрібно ставити питання, коли робити паузи, як потрібно сидіти, як спілкуватися з потерпілими. Тобто, ми маємо також берегти себе, аби не зійти швидко з дороги. Адже роботи з документування дуже багато.

Читайте також інтерв’ю з начальницею головного управління Пенчійного фонду Луганщини про роботу служби під час війни.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Схожі новини