Іванна Козак-Ділета — майстриня косівської кераміки в п’ятому поколінні. Традиція виготовлення косівської мальованої кераміки належить до нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО. Посуд та інші предмети хатнього вжитку жінка виготовляє за давніми традиціями, а також послуговується секретами, які надійно бережуть у родині. Про те, як ремесло стало справою її життя, вона розповіла Соціальній інформаційній платформі.
«Моя мама Ірина Козак була майстринею й членом Спілки художників України. Моя бабця й дідусь, Анна та Михайло Рощиб’юки, також. Сестра бабусі Павліна Цвілик так само займалася керамікою, як і їхні батьки, мої прадід і прабабуся Йосип і Марія Совіздранюки. А до них були їхні предки — родина Волощуків. Виходить, що я є майстринею косівської кераміки в п’ятому поколінні. А зважаючи на те, що моя онука дуже цікавиться цією справою, зможу передати свої знання їй», — розповідає Іванна Володимирівна.
Вона додає, традиційно ремесло охоплювало всю родину. Працювали і чоловік, і дружина, поруч з ними вчилися й допомагали їхні діти, аби потім навчити своїх.
«Моя бабця мала невеличкий будиночок і гончарну піч вдома. Навіть уже в поважному віці вона навчала мене робити свистулі. Мама працювала на художньо-виробничому комбінаті. І я часто ходила до неї на роботу, допомагала. Так і навчилася», — згадує майстриня.
Після закінчення Косівського технікуму народних художніх промислів вона пішла працювати на художній комбінат. Через певний час сімейні клопоти змусили перервати цю роботу, Іванна почала працювати вишивальницею-надомницею. Але коли батьки організували невелику керамічну майстерню вдома, приєдналася до них.
«Тато після інфаркту в 55 років почав робити кераміку. І дуже швидко навчився всього, став класним майстром. Батьки мали гончарний круг, а випалювати носили на підприємство, бо печі не було. Якийсь час так тривало, а потім уже й підприємства не стало. І вже коли ми з чоловіком побудували власний дім, я захотіла повернути родинну справу. У літній кухні обладнали майстерню. Кілька років налагоджували процес. Треба було знайти, де брати матеріали, де випалювати», — каже Іванна Володимирівна.
Тепер невелика майстерня має повністю завершений цикл виробництва: і гончарний круг, і електропіч для випалювання. Охочі взяти участь у майстер-класах мотивували обладнати велику виставкову залу.
«Це була і мамина, і моя мрія. На місці літньої кухні маю тепер чудову виставкову залу на 60 квадратів, усе в дереві. Там збираю людей, показую все, навчаю. Там і вироби виставлені. Є стелаж з роботами мами, бабусі й навіть прабабусі. Найдавнішим близько ста років», — ділиться жінка.
В її асортименті — столовий посуд, посуд для спецій, декоративні тарелі, вази, дзбанки, свічники, кахлі, а також обрядові предмети.
«Треба робити все, тому що на кожний товар є свій купець. Буває, тільки вибереш першу тарілку, занесеш у виставкову залу, не встигнеш повісити, а вже й знайшовся їй власник. Є речі, які можуть місяцями й роками висіти. А потім приходять і хочуть цілу композицію таку замовити. Це незбагненно», — зауважує майстриня.
За її словами, косівську кераміку називають «мальованим золотом» або «триколором». Вона знаменита тим, що місцевим майстрам вдалося зберегти автентичність. Кольори, які використовують для розпису, не змінюються протягом кількох століть. Зелена, жовта й коричнева — такими фарбами малюють по молочній, майже білій, основі. Допускаються невеликі вкраплення блакитного.
«За радянських часів блакитний забороняли, щоб не поєднували його з жовтим. Ще є давня техніка ріжкування. По темно-коричневій глині розмальовується білою глиною. Моя мама дуже любила цю техніку», — додає Іванна Володимирівна.
З її досвіду, технологічний процес від шматка глини до народження виробу триває два — чотири місяці. Багато залежить від температури, а тому й від пори року (взимку роботи сохнуть довше). Складність виробу також має значення.
«Якось я спробувала порахувати на листочку, скільки разів я беру до рук, наприклад, тарілку за весь час виробництва. Виходить приблизно разів 40 мені треба взяти її. Адже спочатку згончарювати, потім облити білою глиною, підсушити, зачистити, розмалювати, насікти, дати коричневий колір, зачистити. Коли вона сушиться, переставляю роботу кожного ранку, щоб плита втягувала вологу. Потім випалити перший раз. Нанести зелену й жовту фарби. Другий раз у піч, з печі. Словом, робота клопітка. І невідомо до самого кінця, доки я не виберу остаточно з печі, чи вона вийде, чи не трісне, не скривиться», — говорить жінка.
Вона додає, що як і її предки, як жовтий барвник використовує стронціанову фарбу. Зелений створює на основі міді.
«Колись перетирали в порошок мідний дріт. Перепалювали його, а потім додавали ще чотири складники. Я досі їх використовую. Але називати не буду, бо це інформація, яка передається в нашій родині з покоління в покоління. Кожна родина має якийсь невеличкий секрет. Навіть і зараз у кожної майстерні свій відтінок зеленого, вони різні», — наголошує майстриня.
Вона щиро радіє, що зацікавленість і хист до кераміки має її онука. Адже хист у цій справі чи не найголовніша річ.
«Онучку ніхто не силує. Вона школярка, а вже знає з технології стільки, що деколи й студенти першого — другого курсу того не знають. Вона тарілочку рухає, каже: «Баб, це ще мокре. А це вже таке, як треба». Її пальці це відчувають. Навчити людину, яка не має відчуття в руках, у пальцях, дуже важко, майже неможливо. Коли до мене приходять на практику студенти, я вже бачу, хто з них зможе займатися керамікою, а хто — ні. Бувало, дівчата малюють гарно, але отого відчуття не мають», — каже Іванна Володимирівна.
Авторка: Світлана Шевчук, фото: з архіву Іванни Козак-Ділети
Читайте також: Оберіг ляльку-мотанку створюють за один світловий день.