Вільям Аттіг (William Attig) — американський ветеран, який у 2003–2009 роках проходив службу в Іраку та здобув звання сержанта ЗС Сполучених Штатів.
Після повернення зі служби Вільям та його побратими стикнулися з проблемою безробіття. Він почав активну діяльність в американській ветеранській спільноті.
Вільям став виконавчим директором Ради спілок ветеранів (Union Veteran Council), однієї з найбільших організацій, яка займається питаннями працевлаштування та забезпечення гідних умов праці для ветеранів.
Зараз Вільям є членом Американсько-українського ветеранського мосту. Він приїхав до України з метою розвитку партнерства з українською ветеранською спільнотою. Про деталі співпраці та власний бойовий досвід Вільям Аттіг розповів під час інтерв’ю Соціальній інформаційній платформі.
— З чого розпочалася ваша історія у ветеранському русі, яким ви сьогодні займаєтесь в Америці?
— Коли я вперше повернувся з Іраку додому, я почав шукати можливості для ветеранів. Тоді зрозумів: багато людей фокусується на тому, щоб ветеран знайшов роботу після свого повернення з фронту. На той час рейтинг безробіття для них становив майже 20 відсотків. Багатьом ветеранам не платили хороші зарплати. Вони докладали дуже багато зусиль, аби знайти собі роботу.
Через профспілку, завдяки якій я знайшов роботу, зрозумів, що це певна сила й певний вплив. Я одягнув дешевий костюм, пішов у адміністрацію свого штату поговорити з місцевими представниками влади про питання працевлаштування ветеранів. Ця розмова переросла в дії: уже протягом року було ухвалено два важливі закони про працевлаштування ветеранів. Один з найважливіших, що дозволив 15 тисячам ветеранів знайти роботу — їх почали наймати на будівництво автомагістралей. Люди бачили, як я намагаюсь імплементувати права ветеранів.
У мене немає вищої освіти. Маю лише середню й службу в армії. До служби у війську була лише школа, бо армія почалась у 17 років. Не мав багато часу, щоб іти вчитися далі. Перекваліфікація на робочу професію мені допомогла в житті. Тому адвокатував тренінгові програмами для інших ветеранів. Через п’ять років мене запросили у Вашингтон до Ради спілок ветеранів. На той час у мене була впевненість вести перемовини і з президентом, і з конгресменами.
Зараз в організації фокусуюся на фінансуванні ветеранів (соціоекономічному аспекті) й на тому, щоб посилювати вплив ветеранів у громадах, робити з них лідерів. Саме тому й відбувається навчання через тренінги не лише ветеранів, а й роботодавців.
— Звідки надходить до Ради спілок ветеранів фінансова підтримка: з боку держави чи це спонсорська допомога?
— З обох сторін. До нашої організації входить 43 профспілки, які представляють різні сфери промисловості. Ці профспілки також пропонують профнавчання. Я координую цей процес між спілками. Також його в усій країні підтримують наші волонтери.
— Скільки налічується американських ветеранів, які сьогодні проходять перекваліфікацію?
— Я працюю над тим, аби через два роки ветерани могли піти в робітничу професію й заробляти собі гроші. Зараз це десятки тисяч людей, які навчаються й перенавчаються.
— З чого почалася співпраця з Українським ветеранським фондом і з українськими ветеранами?
— Дуже багато американських ветеранів вирішили підтримувати Україну з початку повномасштабного вторгнення. Я отримав до 23 тисяч електронних листів від ветеранів, які пропонували свою допомогу й підтримку Україні. Багато американців жертвують кошти. Ті, хто працює в конгресі — просувають інтереси України. Але я побачив, що немає тих людей, що адвокатують права ветеранів, які зараз знаходяться на лінії фронту й нас захищають. Я був в посольстві України в США й говорив, що права українських ветеранів потрібно відстоювати. Так знайшлись ветеранські організації, які співпрацюють з Міністерством у справах ветеранів України. Саме через міністерство дорога привела мене до співпраці з ветеранським фондом.
Я намагався знайти спосіб, як полегшити шлях спілкування між українськими й американськими ветеранами. При спілкуванні з виконавчою директоркою ветеранського фонду Наталією Калмиковою викристалізувалась ідея створити єдину організацію «Американсько-український ветеранський міст», у якому б напряму могли спілкуватись українські ветерани з експертами зі Штатів (щодо адвокації прав, працевлаштування). До цієї роботи залучив інших ветеранів. За результатами роботи протягом трьох місяців ми вже маємо повноцінну неприбуткову громадську організацію, зареєстровану в Америці, низку зустрічей з українськими політиками, ветеранами, участь у Всеукраїнському ветеранському форумі.
Багато людей приїздять до України й дуже багато говорять і обіцяють. Я зібрав таку групу людей, які хочуть працювати для українських ветеранів. Вони націлені на одну тему й справу.
— На вашу думку, які найбільші/найвагоміші потреби українських ветеранів? Яку б свою підтримку й допомогу ви в силах їм надати?
— Після повернення до Америки ми плануємо сісти й пропрацювати все, що почули, зібрану інформацію. Зараз, з того, що ми бачимо, потрібно вносити зміни до українського законодавства, його потрібно доопрацьовувати й оновлювати. Слід також посилити українські ветеранські організації. Приміром, Рух ветеранів України чи Жіночий ветеранський рух. Ветерани мають піклуватися про ветеранів. Їм потрібні знання. Ми хочемо навчити, аби представники цих організацій самі адвокатували права ветеранів. Найголовніше, що зараз потрібно зробити — підготувати ветеранську спільному до масштабу, з яким вони зіткнуться після перемоги. Ветерани будуть з ментальними проблемами, з ампутаціями. Вони мають знати, що з цим робити.
— Який досвід має Америка щодо виготовлення спеціальної військової форми для жінок? Чи забезпечують жінок-військовослужбовиць таким одягом?
— Це те, над чим ми сьогодні працюємо. Коли я служив в Іраку, був лише один тип форми. Багато хто навіть з чоловіків мав від форми проблеми зі спиною. Вона не настільки анатомічна, щоб бути зручною й не призначена для довгого носіння. Не кажучи вже про жіночу військову форму.
Іракська війна стала першою війною, в якій жінки грали значну роль. При цьому жінки зіткнулись з купою проблем: у них не було уніформи, захисту у вигляді броників чи плитоносок, жодних зручностей, які необхідні жінкам. Це жахливо. Окрім боротьби на полі бою, ми ще й постійно боролися з усім цим.
Я бачу, що в Україні є вже певні кроки й зрушення в цьому питанні. Але в самій Америці ми й досі знаходимось у процесі розв’язання цієї проблеми.
— Нещодавно в медіапросторі та соцмережах широкого обговорення набула тема одруження двох військових жінок. Чоловіки-військовослужбовці, навпаки, підтримують подібні шлюби, мотивуючи це тим, що життя коротке й потрібно використовувати кожну можливість. Чи були у вас подібні історії? І як ви ставитесь до таких життєвих ситуацій?
— У нас на службі був такий принцип: «не питають — не кажи». Якщо ти будеш про себе й свою орієнтацію відкрито заявляти, тебе можуть навіть вигнати з армії. Але за останні 20 років права меншин в Америці поліпшились, у тому числі й у ветеранському середовищі. Сьогодні ми відкрито адвокатуємо ці права.
Перше, що ми зробили — викинули цей принцип «не питають — не кажи». І зараз ті, хто служать в армії, відкрито говорять про сексуальну орієнтацію, уклажають цивільні партнерства. Я вважаю, якщо ти служиш і захищаєш свою країну, ти маєш жити так своє життя, як ти хочеш. Наша країна сильно просунулась у питанні рівності. Раніше наші політики були спрямовані на те, щоб розділити людей, зараз це навпаки. Бо кожна людина різна. І якщо це ОК для ветеранів, військових, то це має бути ОК і для всієї країни.
— Бойовий досвід: що збереглось у вашій пам’яті про період служби в армії й що найбільше резонує?
— Війна — це страшна річ. Але водночас вона вчить, що для тебе найважливіше в житі. В Іраку я брав участь у трьох великих кампаніях. Багато втрачав своїх побратимів і на полі бою. Для мене найгірша частина війни не та, коли я воював в Іраку, а та, коли повернувся додому.
Взагалі в житті військового найкоротша частина — це те, скільки часу він проводить на війні. Усе інше життя — він ветеран.
Днями, перебуваючи в Україні, я бачив вибухи. Це перший момент після Іраку, коли настільки наблизився до війни й на власні очі знову це побачив. Я зрозумів, наскільки мені важливо бути тут і наскільки важлива моя місія після цієї ночі. Я ніколи не захищав свою країну, не думав, що ракети летять у моїх рідних.
— Ветерани сьогодні говорять про те, що для них не стільки страшні поранення та ампутація, наскільки страшно повернутись до сім’ї, відновлювати стосунки та створювати нові. З досвіду американських ветеранів, наскільки їм вдавалося повноцінно повертатись до родин, і наскільки психологічні травми впливали на подальше життя, його якість?
— Те, що ти маєш робити під час війни, змінює тебе однозначно. Проблема виникала в тому, що не були підготовлене суспільство й сім’ї до повернення військового в мирне життя. Не проводилось навчання з родинами. Адже сім’я — це перші люди, хто приймає ветерана. Вдома не знали, як з ними поводитись. Ветерани почували себе як за бортом, покинутими.
У багатьох людей були на одязі жовті наліпки на знак підтримки ветеранів. І кожен хотів потиснути їм руку. Але коли ветеран приходив на роботу, ніхто не знав, що з ним робити, як застосовувати ті навички, які він набув у цивільному житті.
Ветерани не просять постійної допомоги й підтримки. Вони просять протягнутої руки від суспільства на старті. Щоб мати фундамент, базу, приміром, роботу. Далі вони самі підуть торувати собі шлях. Навіть зараз ветерани не лідирують, а до цього часу виборюють свої права.
— Співпраця з українськими ветеранами планується на далеку перспективу чи на короткий проміжок часу?
— Перемога — це тільки початок ветеранського життя. Я впевнений, що ми співпрацюватимемо довго. Зі мною зібрались люди, які приїхали займатися ветеранською проблематикою, а не просто говорити й робити фото. Ми розуміємо, що чекає ветеранів і що це на довгі роки. Ми побудуємо цей міст між нашими країнами й буде він довготривалішим, ніж Кримський.
Авторка: Ганна Швець, фото: пресслужба Українського ветеранського фонду
Читайте також: «З нами фотографувалися і 12-річні діти, і ветерани В’єтнаму», — військовий Олександр Морозов про поїздку в США.