Сержант Збройних сил України Олександр Морозов з військовим ремеслом знайомий ще з 2011-го, коли служив у Львові у 80-му аеромобільному полку. Уже у 2014–2015 роках пройшов гарячі точки Донбасу в складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Після демобілізації вивчав основи бізнесу й створив два власні проєкти. Вони функціонують і зараз, поки їхній засновник у строю виконує конституційний обов’язок.
Перший — CleanShot. Це — масляні серветки для чищення зброї, які отримали схвальні відгуки і від українських військовослужбовців, і від закордонних партнерів. Другий — «Гостина», проєкт крафтового виробництва м’ясних та рибних продуктів. З повномасштабним вторгненням рф з перших днів великої війни Олександр знову став до строю — його підрозділ виконував бойові завдання на найгарячіших напрямках лінії фронту протягом весни-літа 2022-го.
У жовтні сержант Збройних сил Олександр Морозов у складі делегації Українського ветеранського фонду за підтримки Незалежної антикорупційної комісії — НАКО — NAKO, Mriya Aid та Mriya Report відвідав Сполучені Штати Америки.
Що вразило за океаном ветерана та бізнесмена? Як на захисників у формі ЗСУ реагують на вулицях Вашингтона? Як Америка, крім допомоги зброєю, може сприяти Україні у формуванні «інституту ветеранства»?
Про це ми запитали у військового під час невеликого бліцінтерв’ю після його поїздки до США, коли Олександр уже повернувся на службу.
— Чи зустрічалися ви з кимось з американських ветеранів? Про що йшлося?
— Так, ми мали зустріч з майором американської піхоти з позивним DJ, наприклад. В Іраку він отримав важке поранення, переніс 47 операцій. Він запросив нас до себе додому на барбекю, досить затишно поспілкувалися. А через два дні він уже до нас приїхав у гості.
Що помітно: у США є повага абсолютно у всіх до України. У деяких американців, можливо, навіть вища, ніж в окремих українців. Помітно, що в американському суспільстві «ветеранська система» працює набагато краще.
Як нам розповідали наші друзі в Америці, будь-який великий захід в США, де присутня велика кількість людей, починається з подяки цивільних людей ветеранам В’єтнаму, іракських та афганських кампаній. І це не просто для галочки, як це часто в нас буває. Це люди справді щиро, з великою повагою ставляться до своїх військових та захисників. І це з урахуванням того, що в США не було війни на території їхньої країни. А в нашому випадку, коли війна триває на нашій території, усе це має бути в рази сильніше. Але трішки згодом. Людям для цього потрібно сформулювати якісь принципи та моделі поведінки.
— Було відчуття, що на українських військових дивляться за океаном, як на напівлюдей-напівбогів, бо ж ЗСУ стримали наступ і б’ються з російською армією? Попри песимістичні прогнози західних аналітиків.
— Так. Україна зробила неймовірне. Бо більшість була впевнена, що з наявними ресурсами, які в десятки разів менші, ніж у рф, ми досить швидко втратимо все. Але ми нормально справляємося й будемо справлятися й далі.
Більшість аналітиків з різних галузей (і військових, й історичних) констатують, що Україна здобуває дуже цікавий досвід, бо йдеться про війну в сучасних реаліях. Адже навіть іракська кампанія, про яку в американців усе розписано, була понад десятиліття тому. Тому будь-який новий воєнний досвід — безцінний. Бо отак-от брати й «розмотувати» другу армію світу? А ми змогли.
Більшість американської армії, власне, була заточена на війну з росією, і для них це мегаважливо — вивчати наш досвід. Бо ж ніхто не знає, що в них у голові…
— Чи здобув якісь нові знання та контакти для себе, як для бізнесмена?
— Контакти отримав. Це люди, які також починали з порваної шкарпетки, а дійшли до нормальних висот. Плюс неформальний досвід при спілкуванні з американськими бізнесменами теж є цінним для мене.
— Вдалося чимось здивувати американських ветеранів під час спілкування?
— Так. Було відчуття таке неодноразово. Більшість новин, які є в Америці про Україну, беруться, відповідно, з українських новин. Але з урахуванням того, що деякі наші новини не зовсім відповідні та правдиві, у декого є трішки перекошена картинка щодо реальності — не в ту сторону, в яку потрібно.
У США є дві партії — демократи й республіканці — тому в них можуть бути трішки різні погляди на ситуацію в Україні. І до них потрібно доносити, що ми відстоюємо інтереси всього світу, інтереси демократії, і без їхньої підтримки нам буде трішки важче. Їм потрібно це проговорювати. Нам не потрібні їхні армійці. Наші військові й самі непогано справляються. Нам потрібна підтримка зброєю та забезпеченням.
— Який твій найяскравіший спогад з цієї поїздки?
— Ми стояли всією групою неподалік Капітолію, дуже хотіли їсти, замовляли собі якийсь фастфуд. Я та мій колега були у формі. І тут до нас підходить чорненький-чорненький хлопчик і запитує: «А где здесь туалет?». А ми стоїмо з паном полковником, дивимося один на одного й не можемо зрозуміти, а де ж, власне, підстава. І він потім каже: «Я не уйду от вас, пока я с вами не сфотографируюсь». Ми погодилися. Як виявилося, цей хлопчик з Конго, навчався в Луганську. Україна — це його рідний дім. І ще він згадував теплими словами українських миротворців, які в складі місії ООН виконували завдання в його країні.
Це мільйонне місто, уявляєте? Але є люди, які бачать твої шеврони, прапорець України, підходять, хочуть фотографуватися, дякують за службу, тиснуть руку. Це реально круто, з урахуванням того, що це все в іншій країні.
А одного вечора, коли ми виходили з концерту, стояв хлопчик років дванадцяти, подивився на мене й віддав військове вітання. Я «дав краба» (подав руку — ред.) йому й ми розійшлися.
А коли ми були в Музеї історії війни Сполучених Штатів, там ми побачили дідуся-ветерана В’єтнаму. Ми з ним розговорилися, сфотографувалися. Потім дідусь відійшов на хвилину й привів із собою ще бабусю-ветеранку В’єтнаму та ще одного дідуся-ветерана В’єтнаму. І вони з нами фотографувалися. Уже не ми з ними, а вони з нами.
— Чи не мучили докори сумління щодо того, що ти — у закордонній поїздці, а побратими залишилися на війні?
— Я запитував у підрозділі, чи варто їхати, але побратими — усі нормальні хлопці, підтримали, сказали, щоби їхати, що варто переймати певний досвід. Та й зараз я вже повернувся на службу.
— Як США, на твою думку, можуть допомогти Україні у формуванні «інституту ветеранства»?
— В американців набагато більше досвіду. Вони зіткнулися з цією проблемою, ще коли було повернення ветеранів з В’єтнаму. І тоді це дійсно було проблемою. Протягом 20 років вони робили чимало починань у різних сферах, щоб люди, які повернулися з Іраку, набагато швидше адаптувалися, ніж люди після В’єтнамської війни.
Інтервʼю підготували в співпраці з Незалежною антикорупційною комісією — НАКО — NAKO
Авторка: Людмила Кліщук
Фото: пресслужба Українського ветеранського фонду
