Вона фарбує волосся в яскравий колір і веде блог. Її сторінка в соцмережі наповнена фото в стильному одязі з різноманітних заходів, а тепер вона носить піксель і відчуває його, як власну шкіру. Після успішного досвіду роботи на керівних посадах чітко виконує команди військового керівництва. Як воно: з ресторанного бізнесу у штурмовий підрозділ? Про це — у черговій публікації із серії про українських жінок на передовій. Наша героїня — Олена Риж.
Поспілкуватися з Оленою нам вдалося, коли вона після поранення приїхала в Київ на лікування, а потім у відпустку.
«Я служу в 47-й окремій механізованій бригаді, моя посада — стрілець-санітар. Я піхотинець, штурмовик. Я ідентифікую себе виключно з формою. Це те, що сьогодні є моєю шкірою. Тому зараз навіть у цивільному житті, навіть у цивільному одязі я — військова», — так представляється Олена.
До вступу в ЗСУ вона була рестораторкою. У цій індустрії працювала понад 21 рік. Пройшла шлях від офіціантки до керівних посад у столичних ресторанах. Останні два роки до великої війни була успішним тренером із сервісу та комунікацій.
«24 лютого 2022 року я прокинулася о 4-й ранку. Не тому, що я щось відчувала чи почула, а тому що в мене на 11-ту годину був запланований вебінар. Я до нього гідно не підготувалася й мені потрібен був час. Лежачи в ліжку слухала музику, писала тексти та малювала презентації. О 6-й годині дізналася про те, що розпочалася війна, від сусідки по квартирі. Я зайшла в чати телеграму й понеслося…», — згадує Олена.
Волонтерство
Того дня вона так і залишилася в ліжку. Читала інформацію й шукала, де б могла бути корисною. Вирішила, що нікуди не виїжджатиме. Так розпочалася її волонтерська діяльність. Спочатку це було адміністрування: шукала запити одних людей і пропозиції допомоги інших, а потім зв’язувала їх між собою. Згодом долучилася до команди «ДонорUA». На п’ятий день війни жінка допомогла знайомій сім’ї виїхати з Ірпеня, і її подальша діяльність зосередилася на цьому. У складі команди небайдужих добровольців вивозили людей, а тим, хто залишався, доставляли харчі, ліки, інші необхідні речі. Після деокупації їздили Чернігівщиною та Київщиною з гуманітарною допомогою.
«Після такої волонтерської діяльності я увійшла в дуже важкий стан. Мені потрібно було відновити себе. Бо на момент, коли це відбувалося, у мене не було часу думати та переживати. Я просто робила свою роботу. Потім її стало менше, і мене накрило дуже сильно. Я поїхала до батьків на якийсь час. У кінці червня приїхала в Київ енергетично наповненою й повернулася до своєї основної діяльності. З’явилися клієнти на заході країни. Влаштувалася на роботу у велику компанію, працювала директором з гостьового сервісу. Усе це мені було в задоволення. Це те, чим я жила останні роки. Але відчуття, що я не на своєму місці, завжди супроводжувало», — ділиться жінка.
Своє місце вона бачила у війську, а саме — у складі 47-ї бригади. Аби перевірити себе, вирішила пройти навчання військовій справі в приватній школі. І з першого заняття зрозуміла, що військова служба підходить.
«По-перше, я була одна з найкращих навіть серед хлопців. По-друге, мені було комфортно в статусі підлеглої в такому форматі. І я почала шукати можливості вступити в бригаду. Пройшла співбесіду, мене взяли майже одразу. І 14 грудня 2022 року я вже була на службі», — каже Олена.
У зоні бойових дій
Пів року навчання минули швидко. І на початку літа жінка потрапила на передову.
«У першу чергу я — стрілець, штурмовик. Ми штурмуємо території, які займає ворог. У цьому випадку працюємо на Запорізькому напрямку, це не секрет. Переважно це посадки, окопи, ліси. Додаток «санітар» передбачає, що я можу надати домедичну допомогу перша з присутніх. Але насправді всіх воїнів з нашої бригади навчають медицини однаково. Кожен боєць, який знаходиться поряд, може надати допомогу», — говорить військова.
Перші чотири місяці Олена була єдиною жінкою в бригаді на бойовій посаді. Пізніше в неї з’явилася посестра в іншому взводі. Адже переважно жінки займають штабні посади, працюють медикинями, рідше — кулеметницями, також працюють на кухні.
«Саме на бойових посадах дівчат дуже мало. І моя особиста думка, що це помилка. Дівчата можуть показувати себе на рівні з хлопцями. І ЗСУ втрачає додаткових гідних бійців», — зауважує стрільчиня.
Вона характеризує себе як відкриту та емпатичну (здатну співпереживати) людину, яка любить спілкування. Перед вступом до ЗСУ пообіцяла собі, що буде залишатися такою, скільки зможе. Тож з перших днів була комунікабельною, зі всіма віталася, усім усміхалася, жартувала.
«На початку хлопці по-різному до мене ставилися. Хтось зверхньо, хтось з підозрою, хтось байдуже. Були моменти, коли мені пропонували перевестися. Не тому, що я їм заважала, а тому що вони тепло до мене ставилися й розуміли, що їм важко, а мені може бути ще важче. Але навіть у навчанні я ніколи не відставала, не скаржилася. Тому в мене повірили й не давали поблажок. Командири деякі в мені сумнівалися. Але протягом навчання і їхня думка змінювалася. Вони бачили, у яких моментах я слабша, а в яких маю силу. Дуже змінилося ставлення всіх до мене після прямого бою, коли й отримала поранення. У таких ситуаціях вкорінюється повага. Навіть люди, з якими я мало спілкувалася до виходу на бойові, підтримують зі мною зв’язок щодня, бажають одужання, кажуть дуже класні та приємні слова. Це для мене великий показник і найбільше визнання. Мене не цікавлять нагороди. Але мені приємно таке чути від побратимів», — зізнається Олена.
Воєнний побут
Побутові труднощі жінку не лякають. Вона знала, що вони будуть, була готова до цього. Каже, що спокійно ставиться до будь-якого оточення. Це стосується і людей, які поруч, і середовища, в якому доводиться жити. Вона виховувалася в селі, тому до побутових труднощів і погодних негараздів уміє пристосовуватися.
«У мене є свої мантри. Одна з них: «Мені добре там, де є я». Тобто в будь-якому просторі я знаходжу для себе позитив. Так, звичайно, у мене є бажання. Вони дуже прості: велике ліжко з білими простирадлами, комфортний душ або ванна, приймати яку я дуже люблю. А ще такі речі, як манікюр, фарбування волосся — стандартні дівчачі штуки, які роблять мене особливою. Отаких речей не вистачає. Був період, коли ми жили в посадках. Просто в копанках, наметах з клейонки. І поїхали в сусіднє село прийняти душ. Я пам’ятаю момент, коли помила нарешті голову. Йшла дорогою й прямо відчувала таке маленьке щастя вже від того, що в мене чисте волосся», — ділиться жінка.
Підтримка рідних
Вона додає, що дуже допомагає підтримка рідних. Батьки, брат і сестра пишаються Оленою. Хоча зізнаються, що очікування дається їм дуже важко.
«Вони добре мене знають. Коли я вирішую щось для себе, вмовити мене на щось інше неможливо. Ми домовилися, що я їх не обманюю, усе розповідаю. Коли я виходжу на передову, коли я з’явлюся знову на зв’язку, що я поранена, яким життям живу — вони все про мене знають. Тому новину, що я йду на війну, для них було сприймати важко, але вони не бачили сенсу мене відмовляти. Бо це мій особистий вибір», — розповідає стрільчиня.
На той час, коли цей матеріал вийде друком, Олена Іваненко з позивним Риж, ймовірно, уже повернеться з відпустки до роботи. Бо такий шлях собі обрала. Каже, що й після перемоги служитиме в ЗСУ. Як мінімум, хоче помститися ворогу за загибель своїх побратимів.
«У мене вісім племінників, і я розумію, що я там також заради них, заради їхнього майбутнього також…», — підсумовує військова.
Читайте також: «Перемога буде наша, але ціною великих втрат», — медикиня Дзвенислава.