Волонтер громадської організації «Українська військова робототехніка» Сергій Наконєчний — один з тих, хто відчув війну ще у 2014 році, а повномасштабне вторгнення для нього не стало неочікуваним. Уродженець Донецька, він мав досвід життя студента-переселенця у Вінниці, де міг би й залишитись. Однак повернувся до Краматорська, почав волонтерити й ні в лютому 2022 року, ні пізніше не поїхав з міста. Якраз навпаки: каже, що близькість до фронту дає волонтеру чимало переваг.
Про життя в місті, яке стало форпостом у багатьох значеннях, важкість збору коштів на потреби військових та розроблення нових українських дронів Сергій розповів спеціально для Соціальної інформаційної платформи.
— Що зараз являє собою Краматорськ? Хто в ньому залишається та чому?
— Краматорськ живе абсолютно нормальним життям. Майже всюди є газ та світло, опалення. Майже немає проблем з водою. Наскільки дозволяє воєнна ситуація, функціонує громадський транспорт. У місті залишається близько 100 тисяч мешканців. До повномасштабного вторгнення офіційно налічувалося 230 тисяч. Хоча, думаю, було набагато більше. Адже чимало людей сюди приїхало з інших міст, сюди були переведені університети, підприємства. За моїми оцінками, разом з переселенцями тут проживало до 300 тисяч осіб.
— Тобто залишається приблизно третя частина мешканців.
— Так. Хоча причин, чому вони залишаються, досить багато. У когось стан здоров’я не дозволяє поїхати, в інших — старенькі батьки, ще хтось працює тут і не хоче залишати роботу. Інші просто не хочуть нікуди виїжджати.
— Ви займаєтесь волонтерством, і Краматорськ значно ближчий до передової, ніж інші міста. Що потрібно зараз військовим, про що вони просять найбільше після року повномасштабної війни?
— Потреби військових справді сильно змінились, якщо порівняти з початком війни. Якщо на початку всі просили продукти, форму, воду, бронежилети, каски, взуття, то зараз усі ці потреби максимально закриваються державою. Мій знайомий нещодавно пішов воювати до полку «Азов», його забезпечили взагалі всім необхідним, навіть у двох комплектах.
Зараз найбільша потреба — це транспорт. Він постійно ламається, потрапляє під обстріли, виходить з ладу до такого стану, що його дешевше викинути, ніж намагатися ремонтувати. Також — тепловізори, квадрокоптери, приціли. І квадрокоптери — одна з найбільших необхідностей. На жаль, зараз така ситуація, що під час бою, наприклад на Бахмутському напрямку, збивають до п’яти коптерів на день. І це величезні гроші. Один квадрокоптер коштує від 2,5 тисяч доларів. Найпростіший, який закуповується, — це «Мавік-3». Якщо говорити про квадрокоптери з приладами нічного бачення, то там ціни стартують від 5 тисяч доларів. Тобто, якщо в день їх падає мінімум п’ять, то це «впало» 25 тисяч доларів. І відновити їх неможливо.
— Наскільки легко зараз вдається зібрати кошти, щоб закрити потреби військових? Ситуація протягом року сильно змінилась?
— Чесно кажучи, ситуація змінилась сильно й, на жаль, не на краще. Бо якщо раніше ми виставляли у фейсбуку пост про збір кількох тисяч доларів на машину, то швидко його закривали. Зараз виставляємо збір на 80 тисяч гривень на квадрокоптер і гроші можна збирати три — чотири місяці, і так і не зібрати.
Люди втомилися. Вони витратили свої ресурси. Дуже вплинула ситуація на початку зими, коли не було опалення, світла. Люди витратили кошти на купівлю генераторів, обігрівачів. І зараз дуже важко. Щоправда, останній збір ішов доволі нормально. Ми забезпечили один з підрозділів усім, про що вони просили: каски й деяке спорядження, приціл, ще маємо замовити квадрокоптер. Але просили три квадрокоптери й чотири приціли. А поки маємо один коптер і один приціл. Можливо, просто ми якось не так це робимо в плані збору коштів (сміється — авт.). Але взяти той же Фонд Притули. Якщо подивитись їхні звіти, то в них збори теж дуже сильно «просіли». Якщо раніше вони могли витрачати сотні мільйонів доларів, то зараз — це далеко не ті суми.
— Бізнес також менше відгукується?
— У нас так склалась ситуація, що ми з бізнесом і не сильно працювали. Нам допомагали прості люди. Хоча нам дуже сильно допомагали фахівці ІТ-сфери. А оце нещодавно ми попросили допомоги в одного підприємця. Він погодився. Але через кілька днів ракета розбила повністю один з його магазинів, а до того в нього згоріли бази, де він зберігав будівельні матеріали. Тепер йому самому потрібна допомога.
— Ви родом з Донецька й у 2014 році вже переїжджали як студент до Вінниці разом зі своїм університетом. Тобто для вас лютий 2022 року — точно не початок війни, як для багатьох українців. Ви знали, відчували, що буде повномасштабне вторгнення?
— Ми дуже уважно слухали звернення путіна перед вторгненням. Я і мої знайомі думали, що повномасштабне вторгнення почнеться з Донецької області. Ми думали, що всі ті резерви, які стоять на білоруському кордоні, перекинуть сюди й вони тут будуть штурмувати позиції. Бо ж завжди в росії акцентували на тому, що потрібно звільнити «народ Данєцкой рєспублікі». І те, що вторгнення почалося так масовано, трохи здивувало. Але загалом нічого супер неочікуваного не відбулося. Велика війна мала колись відбутися.
Я ще до 2014 року розумів, що має щось відбутись. Колись в одного з істориків я прочитав, що Україна не пережила етапу становлення державності саме через велику війну. Майже всі європейські країни пройшли цей етап. Країни Балтії, Польща — вони виборювали свою незалежність. А в Україні визвольні змагання 1917–1918 років завершилися нашою поразкою. Тому ми мали довести своє право бути незалежними. Хоча я схилявся до думки, що це буде гібридна війна. Будуть оголошувати «Харківську народну республіку», «Запорізьку народну республіку» та інші. Але, мабуть, після того, як не дуже вийшло з Донецькою й Луганською областями, керівництво росії вирішило йти ва-банк і робити ставку на те, що вони зможуть захопити Київ. Бо це дуже символічно — захопити столицю. Вони думали, що цим вони зламають наш опір. Але, на мою думку, навіть якби так сталося, опір усе одно продовжувався б і, мабуть, ще активніший, ніж зараз. Війна мала бути. Відкритим залишалося питання — коли, де та як.
— Ви для себе одразу вирішили, що не поїдете з Краматорська? Адже це дуже близько до лінії фронту.
— Так, близько. І тому мені як волонтеру це відкриває великі можливості. Наприклад, нещодавно до нас приїжджали волонтери з Рівного. Це величезний маршрут, потрібно витратити три — чотири дні на дорогу. А ще — це кошти на бензин, це час, ресурс автомобіля. Необхідність витрачати кошти на житло, харчування. І все це дорого коштує, особливо, зважаючи на те, що в Краматорську ціни в ресторанах, як у Києві. Причому, як в елітних ресторанах.
І це, до речі, той негатив, який тут є. Краматорськ відчув, що тут багато військових, в яких високі зарплати та які готові платити за послуги, продукти, одяг значно більше, ніж воно коштує насправді. Бо вони приїжджають на кілька годин, їм треба десь помитися, купити продуктів, нову форму. І вони заплатять будь-які гроші, аби це зробити прямо зараз і поїхати. Наприклад куртка, яка в інтернеті коштує 1300 гривень, у нас — 2900 гривень. Є лише один військторг, який тримає низькі ціни. На початку вторгнення вони з величезними знижками, а то й безкоштовно, роздавали взуття та форму. Але вони одні.
— Тобто близькість до фронту дає можливість економити?
— Так. Економити фінанси й час. Наприклад, звертається бригада й каже: нам терміново потрібна вода. Ми їдемо на гуртову базу, закупаємо воду, вантажимо в машину й привозимо через три — чотири години. Не треба чекати, поки назбирається вантаж, не треба відпрошуватись у відпустку з роботи на три — п’ять днів. Це багато чого вирішує.
— Скільки людей у вашій волонтерській організації й наскільки вам вдається закривати запити військових?
— Нас шестеро. У Краматорську постійно знаходиться й працює п’ятеро. Потреби закриваємо відсотків на 40. Просто не вистачає фінансів. Буває, люди звертаються, їм потрібна дуже специфічна річ, наприклад тепловізори з дальністю до півтори тисячі метрів. А в них ціна стартує від 150 тисяч гривень. І доводиться обирати, що краще: купити один такий тепловізор чи п’ять прицілів. Хотілось б робити більше, але поки маємо, що маємо. Добре, що зараз немає таких великих потреб у продуктах — це теж економить ресурси. Бо першу половину минулого року цей запит був актуальним постійно. І доводилося витрачати на продукти величезні гроші.
— То в першій половині минулого року в держави механізм постачання продуктів ще не був налагоджений?
— Проблема була в тому, що в перші дні були завдані ракетні удари по логістичних центрах, і поки вся логістика відновилась, пройшов час. До того ж позакривалося дуже багато підприємств, які були законтрактовані з Міністерством оборони. Я прекрасно розумію ситуацію, коли необхідно зробити закупівлі великими обсягами, Міноборони звертається до своїх традиційних постачальників, а тут — усе: вони не працюють. Зараз усе загалом відновилось і ми якщо щось і привозимо з продуктів, то більше, щоб порадувати хлопців смаколиками.
— Багато говориться про те, що українське волонтерство — це певний феномен. І якби не було цієї волонтерської сітки, то дуже багато чого не вдалося б. Для вас особисто український волонтер — це хто?
— Українське волонтерство — це, справді, непересічне явище. Хоча воно теж трохи хвилями працює, бо зав’язано на інформаційних приводах. Наприклад, у всіх на вустах зараз Бахмут. І все: туди їдуть колони всього, чого тільки можна. Наступною точкою стане, наприклад Авдіївка — такі ж колони поїдуть туди. Але як каже один мій знайомий військовий: «Без волонтерів нам би давно вже був би капець».
Українці як нація дуже самоорганізовані. І дуже часто простіше щось зробити самим, ніж добитися від влади. Якщо загалом казати, то український волонтер — це людина, яка з телефоном спить, їсть, гуляє, купається. Від телефону залежить усе: бо ти зідзвонюєшся, шукаєш варіанти необхідного. І це людина, яка живе у фейсбуці.
Дуже люблять деякі люди казати: «От, вони на війні піаряться». Але проблема в тому, що якщо про себе не розказувати, то про тебе ніхто не буде знати й ти нічого не зможеш зробити. У тебе залишиться кілька твоїх друзів і твоя зарплата. І що з цього можна зробити? За пів року назбираєш на одну машину? Тому для волонтера впізнаваність — це надзвичайно важлива річ. Чим більше волонтера знають, тим більше йому довіряють і більше йому допомагають. І відповідно він може допомогти військовим.
Є, наприклад, організація Supportazov, яка підтримує лише свій підрозділ «Азов», і вони теж «виїжджають» на імені «Азов». Бо всі знають, що таке «Азов», усі йому довіряють. Організація цим користується й це нормально.
— Наскільки часто можна натрапити на шахраїв у волонтерському середовищі? І як людям від них вберегтися?
— Складне питання. У нас так склалося, що ми з жодним фондом не потрапляли в ситуацію, щоб люди відверто заробляли на війні чи робили щось просто для своєї слави. Ми контактуємо з людьми, які реально працюють. Водночас звідкись справді береться тушкованка, яка приходила в гуманітарці, а потім вона з’являється в супермаркеті.
Ми контактуємо здебільшого з організаціями з Донецької області. Їх дуже мало, усі одне одного знають і якщо така ситуація «вискочить», то це буде просто кінець всьому.
Стикалися з шахрайством на OLX (сайт оголошень — авт.) Знайомий шукав машину. Знайшов оголошення на цьому сайті. На автівку була дуже приваблива ціна. Дзвонить за номером телефону, розповідає, що шукає машину для ЗСУ. Там обіцяють самі пофарбувати й привезти в потрібне місце. Тільки треба скинути на картку 10 тисяч гривень, щоб її зарезервували за ним і нікому не віддали. У нього вистачило розуму не перераховувати гроші, а спитати, чи приженуть машину в Сєвєродонецьк. Там обіцяють: «Так, не проблема, привеземо». А він їм каже: «Хлопці, а нічого, що Сєвєродонецьк уже кілька місяців окупований?». У відповідь тиша, а потім слухавку поклали. Ось такі діють схеми наживи на волонтерах, військових: виставляють неправдиві оголошення про продаж машин, генераторів.
— Буває так, що волонтери кинулись на один напрямок, а інші підрозділи залишились без уваги? Як волонтери координуються між собою?
— А ніяк (сміється — авт.). Фейсбук читаємо. От бачимо, що Бахмут забезпечений, значить, туди не їдемо. Ми їм і не намагалися допомагати. Бо відкриваєш стрічку у фейсбуку й бачиш, що кілька твоїх знайомих волонтерів уже відвезли все одним і тим самим бригадам. Ми маємо свій перелік бригад, яким допомагаємо. Це до десяти бригад, які до нас постійно звертаються. Але вони сильно розкидані по області. І всі вони на доволі жорстких напрямках — Вугледар, Мар’їнка, Красногорівка, Сіверськ. Ми працюємо виключно за запитами військових.
— Окрім волонтерства, ви ще й розробляєте військові дрони. Чому взялися за це і якими вони будуть?
— Так, розробляємо й уже маємо концепт першого дрона нашої розробки. Свого часу ми познайомились з хлопцем з артилерійської розвідки з 56-ї окремої механізованої Маріупольської бригади. Одного разу він приїхав до нас і каже: це все добре — закордонні дрони, але потрібні свої. Найбільша проблема, яка є в усіх дронів — це засоби радіоелектронної боротьби (РЕБ). Під час бою включаються наш РЕБ і російський. І глушаться канали управління. Через це дрони дуже часто й втрачаються.
Перший проєкт, який ми розробляли, — це мав бути великий дрон-літак на зразок «Лелеки» (український безпілотний літальний апарат, призначений для ведення розвідки. Прийнятий на озброєння ЗСУ у 2021 році — авт.), але значно дешевший. Призначатися мав для дальньої розвідки та коригування артилерії. Він мав залітати на 150–200 кілометрів за лінію фронту.
Але зараз реалії війни трохи змінились і змінився сам проєкт. Це має бути ударний квадрокоптер. Він зможе літати на дистанцію 25 кілометрів, але його робоча відстань буде 3–5 кілометрів. Для того, щоб підлетіти до лінії фронту й під час бою скинути або міни, або вистрілити. Ще допрацьовується барабанний механізм скиду.
Це дуже важливо, бо люди використовують для скидання гранат дуже дорогі коптери, які коштують по 10 тисяч євро, і дуже часто їх через це втрачають. Але проблема в тому, що дешевші дрони не можуть підняти ту вагу, яку потрібно скинути. Тому ми вирішили зробити універсальний варіант, який буде захищений від російських «глушилок» і при цьому зможе нести набагато більший вантаж, ніж стандартні дрони.
Під можливі контракти ми закладаємо вартість 12 тисяч доларів. Це комплекс з двох квадрокоптерів та наземної станції управління. У гривнях — це майже пів мільйона. Аналог нашого коптера за вантажопідйомністю та дальністю польоту коштує 1,5 мільйона гривень. Тобто один коптер коштує втричі дорожче, ніж два наших. Сподіваємося, що все в нас вийде. Зараз нам важливо провести польотні випробування й розробити схему його виробництва. Визначитись остаточно з усіма деталями, характеристиками.
— Коли закінчиться війна, куди ви поїдете найперше?
— Спочатку в Донецьк. Мені там більше немає куди їхати, але хотів би просто погуляти містом — пройтися по звичних місцях. Піти додому до дружини — вона теж з Донецька. Подивитись на її вулицю. А потім, мабуть, до Одеси — просто відпочити біля моря. Далі — по місцях «бойової слави» проїхатись, де були наші бригади.
Розмовляли якось з одним військовим. Я його теж запитував, що він найперше зробить після війни. Він сказав, що відвідає могили побратимів. Хотів би також віддати таку данину пам’яті хлопцям.
Авторка: Тамара Тисячна, фото: з фейсбук-сторінки Сергія Наконєчного
Читайте також: Як вінницькі госпітальєри доглядають, підтримують та одружують захисників.