Ветерани та ветеранки, захисники та захисниці з фронту повертаються додому: у свої міста, села, громади. Число ветеранів, членів їхніх родин та сімей полеглих захисників після перемоги може сягати 4,5-5 мільйонів осіб. А, отже, ветеранські сім’ї житимуть чи не на кожній вулиці.
Тож виникають цілком логічні питання. Як ветеранів зустрінуть на місцях? Хто допоможе їм? Як вони зможуть заробляти кошти та адаптуватись до умов цивільного життя? Яким шляхом підуть вони далі? Відповіді на ці питання шукаємо на практиці у розмові з дружиною ветерана Валентиною Ружицькою.
Історія подружжя Ружицьких у цьому сенсі є показовою. Пані Валентина працює у сільській раді, займається громадською діяльністю та всіляко допомагає створювати належні умови для ветеранів та членів їхніх родин у Студенянській громаді. Пан Микола — ветеран, який разом із сином створили сімейне фермерське господарство та розвивають власний бізнес.
Про шляхи розвитку ветеранської справи та про те, як у громадах вже сьогодні працюють для тих, хто демобілізується завтра — читайте далі.
«З його діагнозом на фронт вже не йдуть, але він пішов. Розумів, що може бути корисним»
Чоловік Валентини Ружицької Микола Ружицький — учасник бойових дій. На момент, коли почалася повномасштабна війна в Україні, він вже кілька років підряд працював закордоном у Польщі.
Чоловік має певні проблеми зі здоров’ям. З його діагнозом на фронт вже не йдуть, але, повернувшись в Україну, він пішов. Розумів, що може бути корисним.
Перші місяці були для нього вкрай важкими. Фізичні навантаження, напруження лише посилювали його стан. У чоловіка майже не працює ліва рука, проте доводилось разом із хлопцями справлятись, окопи копати, облаштовувати їх. Його стан був настільки складним, що навіть під час обстрілів, коли хлопці могли тікати в окопи, ховатись, займати позиції, він просто сідав і молився, аби в нього не попало, бо не міг фізично рухатись.
Спочатку, як і більшість військових, пан Микола не розповідав, що працював саме на нулі. Усе для того, аби дружина не хвилювалась. Коли пішов з нуля, надсилав фотографії, які там стіни, які двері від осколків розбиті.
Повернення з фронту: лікування працею та розвиток власного бізнесу
Пан Микола із сином зареєстрували сімейне фермерське господарство «Зерновий двір» ще у червні 2022 року, а в липні пішов до лав ЗСУ. У той час його син займався бізнесом сам.
У господарстві оформлено 8 гектарів землі паїв та земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства. Син не має досвіду і самотужки за допомогою порад, підказок впорався із господарством. Тож, коли у квітні чоловік Валентини був демобілізований, повернувся додому та почав займатись господарством.
Спочатку прибутку практично не було. Через жарке, посушливе літо, урожаї збирали низькі. 2022-й рік взагалі видався збитковим. Піднялися ціни на зерно, насіння, добрива, на паливно-мастильні матеріали.
Але родина не зупинялась. Розуміли, що на кожній земельній ділянці потрібно ефективно вирощувати культуру. Тому в цьому році сіяли і пшеницю, і ячмінь, і кукурудзу, і соняшник, і картоплі трошки посадили, і цибулі. Для того, щоб, якщо одна культура не дасть гарного врожаю, то, можливо, за рахунок іншої, щоб хоча б не вийти зі збитками.
Фермери розуміли, що бізнесу потрібен ковток свіжого повітря. Аби плідно працювати на землі — треба мати власну техніку та обладнання.
Той, у якого є техніка та необхідне обладнання, всі сільськогосподарські роботи проводить в оптимальні строки. Натомість родина Ружицьких змушена була пропускати усі терміни, бо наймала техніку пізніше. Один день різниці між посівами міг вплинути на подальший врожай. Тому, почали шукати можливості, аби мати все необхідне у господарстві.
Щоб не продавати з осені зерно за низькими цінами, вони запланували побудувати приміщення для розведення свиней і разом зробити приміщення для зберігання зерна. Із втіленням ідеї у життя допоміг Український ветеранський фонд. Проєкт переміг у конкурсі #Варто РобиТи Своє.
Сімейний ветеранський бізнес: «Ми хочемо ефективності та розвитку»
Фермери дійшли простих та дієвих висновків: якщо бізнес працює ефективно, якщо є результат, тоді є бажання працювати. Ефективність дозволяє рухатись вперед. На їх думку, коли працювати, аби задовольнити виключно свої потреби і не мати розвитку, не мати надлишку продукції для реалізації чи не мати прибутку для того, щоб, купити запчастини до техніки чи відкласти кошти для розвитку іншого напрямку бізнесу — господарство не матиме успіху.
«Проте без державної підтримки створити сімейне фермерське господарство та розвивати його фактично не вдалось би», — вважає Валентина Ружицька.
Робота на місцях: як допомагати ветеранам та розвивати громаду
У сільській раді жінка працює вже шість років. Раніше була заступницею сільського голови попереднього скликання. Зараз обіймає посаду начальника відділу організаційно-правового та кадрового забезпечення. Паралельно займається громадською діяльністю. Пише проєкти.
«Не скажу, що вмію на сто відсотків, але стараюся. Є вже кілька проєктних заявок, які визнані переможцями і вже діють на території громади. Я розуміла, що кожен проєкт — це можливість залучити кошти в розвиток. Тут як і в бізнесі, потрібен поштовх, потрібна можливість», — розповідає Валентина.
Соціальна підтримка ветеранів у Студенянській громаді
Проєкти, які реалізовувалися, були за державні кошти і міжнародні гранти. В цьому році вже четвертий проєкт став переможцем конкурсної програми від Українського ветеранського фонду. Він націлений на надання соціальних та психологічних послуг ветеранам, учасникам бойових дій АТО, ООС, членам родин ветеранів, родинам загиблих. Допомога саме ветеранам — це пріоритетна робота, це те, що на часі. Ветерани й родини, які втратили на війні своїх рідних, часто не можуть оговтатися від горя, не знають, куди піти, куди телефонувати, як вирішити те чи інше питання, якісь проблеми. Спеціалісти громади допомагають, направляють та супроводжують.
У рамках проєкту наразі вдалось придбати частину меблів, комп’ютерне обладнання, електрообігрівачі для ветеранського громадського Центру «Пульс». Зараз у пошуках організації-підрядника, яка буде виготовляти пам’ятник загиблих і померлих захисників. Їх є, на жаль, 17.
Проте основна діяльність Центру — надання соціальних послуг родинам.
«Ми маємо велике бажання, аби спеціаліст, який працює з ветеранами, постійно працював. Адже це тільки початок, війна не закінчилася, кількість ветеранів збільшується. Також ми працюємо над питанням неформальної освіти, навчанням писати гранти та відкривати власну справу, показуємо ветеранам, що можливості є.
Тема адаптації ветеранів до цивільного життя не просто важлива, вона близька мені. Я розумію це, бо знаю по чоловіку своєму як це. Праця та зайнятість дійсно допомагають. Зрозуміло, що ще потрібна психологічна адаптація, як і усім. Але у нас немає психологів взагалі, таких які розуміються, як працювати з тими, хто повернувся з війни. Та й не кожна людина може визнати, що йому потрібна така допомога. Якби були такі заходи, неформальні, які можна було б поєднати із психологічними тренінгами, то, можливо, це було б ефективніше», — розповідає Валентина Ружицька.
Як розвивати громаду та допомагати ветеранам?
Студенянська громада є прикордонною територією. Межує із невизнаним Придністров’ям, протяжність кордону складає 60 кілометрів.
Чимало коштів громада спрямовує на обороноздатність. Тому недостатньо коштів виділяється саме на розвиток, на вирішення соціальних питань.
Та попри це тут намагаються дбати про ветеранів, їхніх дітей, членів родин загиблих. Наприклад, в селі Гонорівка планують облаштувати міні дитячий майданчик, провести дитяче свято за участю дітей ВПО, дітей ветеранів, дітей, чиї батьки загинули на війні
Жінка переконана, що і після Перемоги у громаді будуть працювати над тим, аби покращувати інфраструктуру, якість публічних послуг, опікуватися людьми, які того потребують.
Для цього і надалі шукатимуть можливості і резерви, аби захисники і захисниці відчували себе захищеними.
Авторка: Юлія Муравська, Український ветеранський фонд
Фото: Пресслужба Українського ветеранського фонду