Віктор Долецький з Вінниці — засновник центру генеалогії «Пращур». Чоловік дослідив власний родовід: йому відомі 380 його предків, близько 12 тисяч осіб вніс у генеалогічне дерево своїх дітей, відновив втрачені зв’язки з 18 родинами. Тепер він допомагає відшукати коріння роду іншим. Спеціально для «Пенсійного кур’єра» розповів про перші кроки, які мусить зробити кожен, хто вивчає свій родовід, та про труднощі, з якими стикаються початківці.
Власним родоводом Віктор зацікавився близько чотирнадцяти років тому, коли приїхав на проводи в село. За столом зібралась родина, і чоловіку стало цікаво: хто ж усі ці люди.
«Це стало поштовхом до створення мого першого родового дерева. Потім я зацікавився, хто ж був перед ними. Я вже знав, що всі ті люди, які приїздили, а їх було не менше п’ятдесяти, нащадки однієї пари: мого прадіда з прабабою. Моя цікавість привела мене в архів. Паралельно почали звертатися інші люди за допомогою в дослідженнях їхніх родоводів. Отак усе починалося. Тепер центр генеалогії «Пращур» — моє основне заняття, а також найбільший з подібних центрів в Україні», — розповідає Віктор Долецький.
За його словами, люди шукають свої корені передусім з цікавості. Виявляється, генеалогія — найпопулярніше хобі у світі. Проте в Україні це менш поширено. Таких, хто хоча б раз пішов у архів або найняв дослідника для цього — менше ніж 1%. Розпитували своїх старших родичів про предків приблизно 5% українців.
«Це вплив радянського спадку. Адже в СРСР часто було небезпечно знати своїх предків. А що як там були не селяни чи робітники, а нащадки священників, шляхти або дворян? Мати таких предків було недобре. А сьогодні це стає своєрідною духовною основою», — додає Віктор.
Для тих, хто знає історію свого роду, неможливо перекрутити історію нації загалом. Адже під час пошуків люди дізнаються історичні реалії, в яких жили їхні пращури, з перших джерел. Тому їх уже ніхто не переконає, що, приміром, Голодомор — це не геноцид, а просто неврожай.
Жінки несуть родову традицію
Для дослідження родоводу Віктор Долецький радить обов’язково використовувати програмне забезпечення. Програм є безліч. І навіть якщо не плануєте шукати інформацію в архівах, то варто просто записати те, що вже знаєте ви та родичі.
«Навіть ту інформацію, яку ви знаєте й вам вона здається банальною, точно не знають ваші діти. Тому я рекомендую використовувати платформу MyHeritage. Це сайт, де можна вносити дані онлайн. Або можна завантажити програму, яка дозволить вносити інформацію офлайн. Пам’ятайте, коли підуть з життя сьогоднішні носії інформації, то через 30 років даних буде ще менше. Збережіть їх для нащадків», — рекомендує Віктор.
Вносити інформацію потрібно, починаючи з себе. Радить написати автобіографію в такому вигляді, щоб її цікаво було прочитати правнукам через 100 років. Навіть ті речі, які нам сьогодні здаються звичайними — місце проживання та робота, дати народження, одруження, переїздів, започаткування бізнесу — колись нащадкам розкажуть і про людину, і про історичний період.
«Після себе вносите інформацію про батьків: що знаєте, потім уточнюєте в них. Так само про дідусів-бабусь: не можете запитати в них, запитуйте в їхніх дітей, братів-сестер. Далі — прабабусі-прадідусі. Не забувайте, що в них є ще діти, крім ваших баби чи діда, вони теж мають нащадків, які можуть щось розказати. Шукайте бабусь-родичок. Практика показує, що жінки живуть довше, пам’ятають краще й навіть про родовід чоловіка знають більше, аніж він сам. Саме жінки несуть у нас родову традицію», — зауважує дослідник.
Часом люди не знають про існування братів і сестер своїх дідусів і бабусь. Віктор розповів про випадок з чоловіком, який був переконаний, що його дід був єдиною дитиною в батьків. Інформація ж в архіві довела, що дітей у сім’ї було десятеро, п’ятеро були живі на час пошуків.
«Сім’ї наших прабабусь-прадідів були великими. Можна познайомитися з їхніми нащадками — це так звані бокові генеалогічні лінії. Особливо цікаві ті люди, з ким доживали віку старше покоління. Наприклад, ваша прабабуся жила із сестрою вашого діда. То от у цієї доньки будуть і документи тієї людини, і саме вона буде знати набагато більше. Люди часто в останні роки життя згадують дитинство, молоді роки. Усе, що дізнаєтеся, вносьте в програму», — каже Віктор.
Він також радить переглядати сімейні фотоальбоми. Дослідник зумів зібрати фотографії всіх своїх прадідів і прабабусь. Хоча жодна зі світлин не прийшла легко, влаштовував справжні полювання за фотокартками.
Існує також анкета з набором типових запитань, які варто поставити під час розмови. Йдеться про повне ім’я, прізвище (зазначити, якщо змінювалося), основні біографічні дати, місця проживання, віросповідання, участь у війнах. Коли зібрали всю інформацію в людей, можна йти в архів.
Як працювати в архіві
Щоб розпочати роботу в архіві, насамперед треба знати місце проживання предків на рівні конкретного населеного пункту. Не треба шукати, яка це була губернія, досить знати сучасну точку на карті. Якщо йдеться про дореволюційний час, то треба знати, і якої віри був предок. А ще — до якого соціального стану належав: селяни, міщани, однодворці, військові, службовці, дворяни.
Архівних джерел є кілька. Віктор рекомендує починати з метричних книг. У записі про народження ми знайдемо дату народження, день хрещення, ім’я дитини, її соціальний стан, прізвище та імена й по батькові батьків і хрещених батьків. Примітно, що до 1831 року імені матері не вказували. Запис про шлюб розповість прізвища, імена та по батькові наречених, який за рахунком є цей шлюб для них, а також відомості про місце їхнього народження, про батьків. У запис про смерть окрім імені та дати додавали інформацію про соціальний стан, вік померлого й причину смерті.
«Записи про народження, шлюб і смерть робили священники в церкві. Жодне дослідження родоводу не обійдеться без метричних книг. А це завжди рукопис. Часом почерк кращий, часом — гірший. Іноді чорнило вицвіло або шматка сторінки немає», — ділиться дослідник.
Наступним у черзі стане такий документ як ревізійна казка. Це перепис населення певної волості, яке зобов’язане платити податки. У російській імперії, до складу якої входила більша частина України, було десять таких переписів у період 1719–1833 років. Там зазначали ім’я власника двору, його вік, імена всіх членів родини та їхні родинні зв’язки з власником двору.
«Це світський документ — перепис душ. Спочатку жінок до нього не вносили. Мабуть, вважали, що в них душі немає (сміється — авт.). Але був плюс — не платили податок. Тому жінок спочатку в книги не вносили. Але коли помирав чоловік, то з жінкою залишалися діти — хлопці. І їх мали до когось прикріпити до повноліття. Так жінок з часом повернули в ревізію. Ці книги точніші за сповідальні розписи, бо є документом про оподаткування. Це єдиний документ, з якого видно міграцію. Бо записували, звідки приїхала людина або куди виїхала», — зазначає Віктор.
Ще одним цікавим інформаційним джерелом в архіві є сповідні розписи. Це списки парафіян, які приходили до сповіді та причастя. Їх запровадили в 1718 році.
«Гріхи в сповідні розписи не записували, але зазначали, хто прийшов. До сповіді бодай один раз на рік приходили всі. Таким чином, отримали перепис населення певної конфесії в певному населеному пункті», — каже дослідник.
Зібрати інформацію, внести її в програму — тривала та серйозна справа, яка ніколи не здаватиметься завершеною. З часом виникне потреба додавати нові дані та нових людей. А справу цю зможуть продовжити діти й онуки.
«Є сумний жарт про генеалогію: досліджувати родовід завжди пізно. Тому що хтось уже помер, хто знав багато інформації. Але водночас досліджувати родовід завжди вчасно, бо сьогодні живі люди, які через 10–20 років уже нічого не розкажуть», — підсумовує дослідник.
Авторка: Світлана Шевчук, фото Віктора Долецького
Читайте також: «Гуси у вишиванках» вінницької дизайнерки розлетілись Україною та світом.