Волонтерський, благодійний рух – це окрема сторінка сучасної історії нашої країни. Саме на плечах доброчинців сьогодні тримається чимало наших успіхів і перемог, саме завдяки їхнім зусиллям нині вирішується багато соціальних, побутових проблем, які з певних причин наразі не може розв’язати держава. Яким є закулісся цієї роботи? Як працюють, кому допомагають волонтери та благодійники. Про це розмова із членом правління міжнародного благодійного фонду «Україно! Я за тебе!» — Євгеном Чеботарьовим.
– Пане Євгене, хотілося б почати, так би мовити, з витоків: як Ви взагалі прийшли у волонтерство, як почали займатися цією роботою?
– Це сталося давно, ще 2009 року. Я долучився до ініціативного проєкту з висадки дерев. Того року в Києві було висаджено понад 1000 дерев. Ми навіть встановили рекорд України: дерева висадили у формі серця й назвали цю акцію «Зелені легені Києва».
– Тобто це була випадковість?
– Ні, не випадковість. Я проходив тренінг особистісного росту. Є такі програми з розвитку лідерських якостей. І в рамках цього тренінгу якраз і було реалізовано соціальний проєкт з озеленення столиці. Так, власне, почалася моя волонтерська діяльність і співпраця з благодійним фондом «Україно! Я за тебе!», який на той момент існував уже два роки.
Фонд створили випускники цих лідерських програм для того, щоб була можливість реалізовувати різні соціально відповідальні проєкти. Інакше кажучи, активні, вмотивовані люди зорганізувалися, аби своїми силами робити так звану «різницю в світі». Головною метою було показати, що змінювати світ на краще можна сьогодні і зараз, для цього треба лише докласти зусиль. І результат «ось так було» і «ось так стало» — це найкраща ілюстрація нашої роботи. І це саме той принцип, за яким команда нашого фонду працює вже 15 років.
– Зрозуміло, що за цей час було реалізовано багато різних програм. Які основні напрямки вашої діяльності сьогодні?
– Ми працюємо на всіх напрямах, де в суспільстві з’являються проблеми, де виникає запит на допомогу. Зараз, звичайно, основні зусилля спрямовані на підтримку Збройних сил України, внутрішньо переміщених осіб, людей, які постраждали від російської збройної агресії. Також ми надаємо допомогу лікарням, медичним закладам, госпіталям, реабілітаційним установам. Допомагаємо дитячим будинкам, інклюзивним центрам. На постійній основі підтримуємо наші служби та відомства: Нацгвардію, Державну службу з надзвичайних ситуацій, Нацполіцію, Державне водне агентство, інші організації, які стоять на варті забезпечення життєдіяльності країни.
Зараз ми реалізуємо близько 10 «живих» проєктів, з-поміж них такі як «Нагальні потреби Армії», «Вам посилка», де ми допомагаємо окремим підрозділам ЗСУ з БпЛА; «Відкрита рана» — для підтримки поранених на війні, «Вдячні за допомогу» — це гумнітарка для постраждалих від війни. Є також проєкти з закупівлі засобів комунікації для військових, з допомоги дітям з особливими потребами. Хочу ще раз підкреслити — спрямування нашої роботи дуже різнобічні.
– Мабуть, нема сьогодні в Україні людини, яка хоча б якось не підтримувала Армію. Чим сьогодні допомагаєте нашим військовим ви?
– Бронежилети, безпілотники, засоби живлення, сонячні панелі, генератори, мініелектростанції, тактичне спорядження… Ми стараємося підносити нашим військовим саме ті «патрони», які наразі їм найбільш необхідні. Скажімо, одразу після повномасштабного вторгнення великим запитом користувався проєкт «Броники для котиків», а от сьогодні бронежилети — це вже дещо другорядна опція.
До того ж ми працюємо, скажімо так, адресно. Маємо такий підхід, що ті організації, які з нами працюють, наші донори, люди, які допомагають, вони мають бачити цілком прослідковуваний результат допомоги. Ми звітуємо, надаємо всю необхідну документацію щодо руху коштів, показуємо, що та куди безпосередньо доставлено. І я вам скажу, що за ці 15 років ми зуміли створити собі гарну репутацію. Нам довіряють. Наша перевага в тому, що ми маємо досвід системної праці. Ми працювали і в мирний час, активно підключилися до волонтерського руху 2014-го, коли війна тільки почалася, а 2022-го після повномасштабного вторгнення, стали ще більш завзятими. Нова реальність після 24 лютого почала диктувати й інші потреби. Виникла необхідність із новими зусиллями захищати своє життя, життя своїх близьких, своєї країни. І людей, які зараз на фронті виконують найважчу роботу.
От зараз зроблю такий філософський відступ… Кожен з нас сьогодні має дати собі відповідь на питання: я йду воювати чи я йду допомагати. І ти для себе маєш чітко визначитися: ти захищаєш країну в окопі на фронті чи захищаєш її тут, підтримуючи кожного, хто потребує допомоги. Основний наш месседж: зараз ми теж на захисті, ми теж захисники, але мирного фронту, якщо можна так сказати. Ми теж — миротворці. Тобто хтось бере до рук зброю і з нею захищає країну, а хтось захищає її тут, в тилу. І ця робота також корисна, потрібна, необхідна тисячам людей.
– Я так розумію, що ви також допомагаєте громадам, які постраждали від рашистського вторгнення?
– Так, скажімо, нещодавно у нас було звернення від села Петрушки Бучанського району. Вони попросили допомогти в плані відбудови. Це також один з наших напрямків роботи, і ми плануємо до нього більш активно долучатися. Ми допомогли громаді цього села прибрати наслідки руйнування: розібрали завали, почистили землю, вивезли сміття. Була задіяна важка техніка, вантажівки. До речі, довелося стикнутися з такою специфікою, що трактор, який розгрібав завали, десь разів 12 пробивав колеса: настільки там були великі осколки та уламки. Ми розраховували, що впораємося з цією роботою за пару днів, а робили тиждень. Деяким постраждалим ми допомогли відновити житло: комусь поставили вікна, комусь — підлатати дах.
Зараз проєкт цей є, на нього ми активно збираємо кошти. Також намагаємось підключати до роботи в громадах іноземних партнерів, щоб вони, зокрема, брали під свій патронат, скажімо, дитячі заклади, особливо установи для дітей з певними вадами розвитку, щоб вибудовувався ланцюжок, де б така допомога і турбота була системною. Так простіше, коли є безпосередній прямий контакт між тими, хто потребує допомоги і тими, хто прагне допомогти. І коли вибудовується отакий певний зв’язок між людьми, де є емоції, де є емпатія, — знайти спільну мову набагато легше. Більше того, це є великим стимулом і мотиватором, коли люди на власні очі бачать: ось вони зібрали кошти, ось ці кошти надійшли в Україну, і ось ця конкретна дитина зі сльозами вдячності на очах отримала те, про що мріяла, — і ти десь там далеко розумієш, що причетний до цього маленького дива.
– Уваги, допомоги зараз потребують сотні тисяч українських біженців, які покинули свої домівки, опинилися за тисячі кілометри від рідного дому.
– Так. Для внутрішньо переміщених осіб у нас є свої програми. Понад 1000 людям ми вже надали конкретну адресну допомогу.
Проте зараз більше в цьому напрямі працюємо з благодійними організаціями, які беруть у нас велику партію гуманітарного вантажу і розповсюджують вже по своїм каналам. Ми своєю чергою забезпечуємо логістику з-за кордону в Україну. У нас є хаби в Польщі, в Німеччині. Туди стікаються гуманітарні вантажі з усього світу. Потім вони доставляються в наш великий київський хаб і вже розвозяться, куди необхідно.
– Ви згадали про хаби в Польщі та Німеччині, з якими міжнародними партнерами ще вдалося налагодити співпрацю?
– Я якраз координую питання міжнародної співпраці, налагоджую зв’язки з партнерами за кордоном. Наразі у нас є представництва в Польщі, Німеччині, США, Об’єднаних Арабських Еміратах, Австралії тощо.
Сьогодні ми дуже тісно співпрацюємо з німецькою стороною. Там з’явився надійний партнер, теж благодійна організація — Oranta. Це справді якісно та системно вибудована співпраця. Разом ми вже допомогли 10-12 медичним закладам, це були справді великі обсяги — об’ємні партії ліків, обладнання, реабілітаційних засобів.
Загалом німецький бізнес є сьогодні дуже сильним партнером. Це і декілька торговельних мереж, й німецькі клініки, і мерії міст, і декілька банків, і особисті внески людей. Для того, щоб допомогти Україні там організовують заходи, концерти, перформанси для збору коштів. На ці кошти закупляється багато обладнання і необхідних речей, які їдуть тоді до нас.
Взагалі Україні нині допомагають люди з різних куточків світу, і тисячі кілометрів відстані — сьогодні не перепона для того, аби прийти на допомогу. От зараз готується візит до Австралії. Там теж є дуже активна громада, наша діаспора, тому плануємо розширювати співпрацю.
– Для людей літнього віку також маєте якісь проєкти?
– Наразі передаємо на громади, де є літні люди, продуктові набори, засоби гігієни, памперси для дорослих, інвалідні крісла, ходунки. Тобто намагаємося відповідати на всі запити.
– Коли почалася друга фаза війни, з евакуацією, теж допомагали?
– Звісно. Надавали пальне, допомагали вивозити людей, доправляти до кордону. Робили все, що могли.
– От цікаво, а звідки виникає запит на те, що, кому потрібно в конкретний момент часу?
– Ми напряму співпрацюємо з клініками, військовими частинами, дитячими будинками, представниками, спілками переселенців. До фонду надходить офіційні запити, звернення про допомогу. Нам пишуть — треба ось це, це і це. Ми дивимося на наші можливості, що в нас зараз є, або через який час можемо організувати допомогу. Звичайно, стовідсотково швидко закрити всі питання не завжди виходить. Хоча ми дуже намагаємося. Робимо все можливе. Так, скажімо, якщо рахувати тоннажем, то вже за цей час близько 80 тон вантажу в Україну доставлено та роздано.
– Сьогодні в Україні працюють тисячі волонтерських, благодійних організацій. Чим вирізняєтеся ви, яка ваша особливість?
– Ми адресні, ми конкретні. Результати нашої роботи можна виміряти якісно і кількісно. Тобто стільки-то людей за такий-то час отримали таку-то допомогу на таку-то суму. Хоча стосовно самої війни, я нещодавно зрозумів, що нема різниці, що туди передається: умовно кажучи, якась річ за 10 тисяч, за мільйон чи за 20 гривень. Все по-своєму цінне і потрібне. Матеріальна цінність, як така, під час війни нівельована. З одного боку — на жаль, з іншого – на щастя. Здебільшого, наша робота сьогодні тримається на довірі. Це робота серцем.
Знаєте, одразу після 24 лютого, коли все почалося, багато робилося на такому ентузіазмі, на емоції. В принципі, мабуть, тоді волонтерили всі. А зараз трошки все пішло на спад. Із об’єктивних причин: по-перше, не можна весь час знаходитися на такому емоційному злеті, по-друге, людям треба вирішувати свої питання, налагоджувати своє життя. І вийшло так, що багато тих організацій, які утворилися, але не мали досвіду, якийсь час попрацювали, а потім почали сходити з дистанції. І сам волонтерський рух теж дещо пригальмував. Залишиаться лише ті, хто працює системно, хто знає, як робити, і в кого є вибудована модель. Модель, що підкріплена і внутрішніми механізмами, і розумінням, і досвідом. Щодо нашого фонду, то ми стабільно ростемо і за об’ємами, і, особливо, за якістю роботи. Уже нема гарячки перших днів, коли потрібно було абсолютно все, всім, одразу і на вчора. Воно і зараз потрібно абсолютно все, але ми вже звикли до цього ритму, вибудували певні практики, і це вже стало частиною нашого буття. А коли це все настільки природно, що стає частиною буття, то виникає певна синергія вже в зовнішньому просторі, де і певні події підтягуються до твоїх запитів та ресурсів.
– От важливий ще такий момент: як людині, що хоче донатити, долучитися до благодійних акцій, зрозуміти, де справжні волонтери, а де не зовсім чисті на руку пристосуванці і навіть аферисти?
– Я так скажу, в мене особисто був випадок, коли я теж наражався на шахрайство. Я зрозумів, що це трапляється в таких цейтнотних обставинах, коли «горить». Тому головне правило, яким раджу користуватися — заспокоїтися, уважно придивитися до людини, чи організації, якій ти збираєшся доручити кошти. Подивитися на соціальні мережі, порозпитувати знайомих, можливо, хтось із них мав справу з цими людьми. Тобто провести спокійний, врівноважений аналіз. І плюс з’єднатися зі своїми почуттями. Якщо серце і мозок разом кажуть: все ок, все тут добре, — можна донатити. З власного досвіду, з практики знаю, що дев’яносто відсотків людей намагаються допомагати через ті джерела, де мають якихось знайомих, про репутацію яких знають. І це нормально. Бо тут є довіра.
– Скажіть, чи є якісь здобутки, досягнення в вашій діяльності, якими ви особливо пишаєтеся?
– Мій улюблений напрям — екологія. За роки моєї роботи було висаджено близько 400 000 дерев. Також ми зарибили, запрудили близько 40 тон риби. Є в нас такий проєкт — відновлення червонокнижних та аборигенних порід риби в східних притоках Дунаю Закарпатської області. В гірські річки, струмочки ми випускаємо форель, дунайський лосось. Це робиться щороку.
– Навіть зараз, у воєнний час?
– Ми завжди робимо це восени. Подивимося.
Також ми з нулями зробили в Києві парк. Знаєте, сквер напроти метро «Почайна»? Там був пустир, на якому не було абсолютно нічого, і от так упродовж 10 років, крок за кроком, маємо тепер там чудову зелену оазу. От так створюється різниця: як було і як стало. І до того не було залучено жодних муніципальних, комунальних, державних коштів. Це все сила людей, які просто хочуть робити світ кращим.
Взагалі за ці роки діяльності реалізовано близько різних 200 проєктів. І географія діяльності – вся Україна: від Судака до Ковеля і від Луганська до Ужгорода. Я не знаю області, де б ми щось не робили.
– А що можете сказати про невдачі, про те, чого хотілось, але, на жаль, не вийшло?
– Якщо не вийшло, то вийде трошки згодом. Значить, просто зараз — не час. Або нема готовності, або просто простір ще не відкрився для того, щоб це здійснилося. Я особисто дуже хочу запустити проєкт по відновленню Карпат. У нас було вже два таких потенційних сильних донори на те, аби почати втілювати цю ініціативу в життя. Навіть на 2022 рік були плани на місцях вирубок заліснювати Карпати. Але почався другий етап війни і так вийшло, що ті кошти, які донатори надали на цю справу, пішли на поміч Збройним силам. Звісно, це було за взаємної згоди. Просто виникли нові невідкладні потреби, нові пріоритети. Тому трошки доведеться зачекати. Все посадимо, відбудуємо, зробимо і будемо жити на своїй Богом даній землі.
А взагалі нам сьогодні усім потрібно усвідомити, що гуманітарна ситуація в країні не просто складна, вона надскладна. Важкою буде зима. Дуже багато людей втратили роботу, житло. У мільйонів життя змінилося кардинально. Так, як було, вже не буде ніколи. Те, що ще півроку тому здавалося дуже важливим, надважливим — стає другорядним. Тому до нового життя потрібно адаптуватися. Треба налаштуватися і достойно, згуртувавшись, прийняти цей виклик.
– Чи траплялися у вашій роботі якісь випадки, які особливо запали в душу?
– Такі ситуації трапляються постійно. От буквально минулого тижня був випадок. Знайомі розповіли, що в Чернігові потрібна допомога – одяг, взуття, кошти — малозабезпеченій родині із маленькими дітьми 2,5 і 5,5 років, що постраждала від війни. Мені дали телефон жіночки, я зателефонував. Виявилося, що з маленькими онучатами залишилася тільки бабуся, батьки під час обстрілів загинули. Причому, батька взагалі зняли з дітей, він прикрив їх своїм тілом. Зібрали ми цій сім’ї гуманітарну допомогу, відправили. І от телефонує мені ця бабуся Люба, дякує. Я кажу: зафіксуйте мій номер і раз на місяць телефонуйте, нагадуйте, особисто буду контролювати вашу ситуацію. Питає: а як вас звати? Женя, — кажу. А вона й говорить: «тата моїх внуків теж Женя звали…». Знаєте, тут такий ком до горла підступив, що аж дихати стало важко.
– Є щось, що допомагає відновити емоційні, енергетичні витрати?
– Справді опікуватися напрямками, які постійно торкаються людського горя, морально, емоційно дуже важко. Але коли знаєш, заради чого ти це робиш – це справді допомагає. Так, трапляється, що ніби все, вже просто нема сил, тебе накриває виснаження і спустошення, бо ти кілька діб без сну, відпочинку, у постійному стресі, але от подумаєш, що все це ж недаремно — і відкривається певний ресурс, який надає сили. І дуже важливо вміти акумулювати цю енергію в собі, а ще важливіше — уміти протранслювати оцей свій стан іншим: ми допоможемо, ми все залагодимо, все буде добре. Важливість волонтерської роботи – це не лише матеріальна допомога, а й моральна підтримка. Важливо ще дати людині шматочок світла, поділитися промінчиком тепла.
Автор Світлана Довгаль
Газета «Пенсійний кур’єр» №33 (1003) від 17 серпня 2022 року
Читайте також: Переселенка першої хвилі допомагає адаптуватись мігрантам у Вінниці.