Світлана Дмитрієва – переселенка з досвідом. Вона з тих, кого називають «адаптовані переселенці». У 2014 році після початку бойових дій разом із сім’єю виїхала з Луганська. Понад 7 років мешкає у Вінниці. Тепер допомагає тим, хто змушений покинути домівки після повномасштабного вторгнення росії. Для «Пенсійного кур’єру» Світлана розповіла: допомагає внутрішньо переміщеним особам тим самим, що і її свого часу врятувало від депресії та розпачу.
«Раніше я проживала в Луганську. У 2014 році ми з сім’єю виїхали спочатку до родичів у Житомир – сподівалися, що скоро зможемо повернутися додому. Згодом знайшли роботу у Києві, переїхали у столицю на чотири місяці. А потім для чоловіка запропонували місце телеоператора у корпункті одного з всеукраїнських телевізійних каналів. А я вже за ним переїхала. Таким чином ми опинилися у Вінниці. Це була осінь 2014 року», – згадує Світлана.
У Луганську жінка працювала у рекламних агенціях, займалася зовнішньою рекламою. Багато спілкувалася з різними людьми. А опинилася у місті, де геть нікого не знала. Близько року переселенка не могла знайти собі роботу і заняття.
«Що мені допомогло в чотирнадцятому році – я почала ходити і знайомитися з людьми. Просто ходила громадськими організаціями і знайомилася. З часом разом з однодумцями і такими ж переселенцями, як і я, організували громадську організацію у Вінниці. Власне, з того часу і допомагаємо внутрішньо переміщеним особам. Тоді наша діяльність була адресована тим, хто виїжджав зі сходу України 2014 року, тепер тим, хто тікає від війни 2022 року», – каже волонтерка.
На її думку, переживання і труднощі, з якими стикалися люди тоді і зустрічаються тепер, не відрізняються. Однаково дуже важко покидати свій дім і їхати у невідомість. А потім знаходити сили, можливості, ресурси, аби адаптуватися в нових умовах, у нових громадах.
«Змінився тільки масштаб. Тоді потік переселенців був менший: Луганська, Донецька області і Крим. Тепер – майже вся Україна. Проблеми лишилися ті ж, але їхній обсяг виріс у рази», – зауважує активістка.
Кожен українець тепер має свою історію, як для нього почався ранок 24 лютого. Світлана також ніколи не забуде того страшного ранку:
«Ми з чоловіком ще спали, коли зателефонувала його журналістка. Крізь сон із телефонної трубки я почула: «Україну бомблять. Почалася війна». Він почав збиратися на роботу. А я перше, що зробила – це в мене, певно, відголосок 2014 року – швиденько зібрала тривожні рюкзаки. Поклала необхідні речі, документи і просто сиділа та чекала, що буде відбуватися. І це було таке відчуття безвиході і жаху! Коли вили сирени, ззовні я залишалася спокійно, але всередині вирували спогади чотирнадцятого року, одразу шалено піднімався тиск. Аби чимось себе зайняти і не сидіти вдома, я пішла плести сітки у школі недалеко від дому. Ходила розбирала гуманітарку», – пригадує переселенка.
Тепер волонтерка Світлана Дмитрієва – одна з тих, хто активно допомагає внутрішньо переміщеним людям, які потрапили у Вінницю. Вона разом зі своєю командою ГО «Інноваційна дія» працювала над оформленням грошової допомоги для переселенців. Згодом побачила, що є потреба у гуманітарній допомозі речами – почала співпрацювати з різними фондами, через які залучає цю допомогу.
«Люди приходять з такими історіями, що єдивишся на них і не розумієш, що робити: плакати разом з ними, чи допомагати. Ми обрали допомагати. Окрім іншого, будемо працювати з жінками-переселенками та їхніми дітьми. Ми проводитимемо екскурсії Вінницею, арттерапевтичні заходи, щоб жінки могли поспілкуватися і розвантажитися психологічно. Я особисто зараз допомагаю тим, що мене витягнуло зі стану депресії у чотирнадцятому році. Поряд зі мною є команда людей – нас уже називають «адаптовані переселенці». Нещодавно приєдналися нові дівчата: переселенки з Маріуполя, Сєверодонецька, Краматорська. Вони кажуть, що така робота їм також допомогла позбутися відчуття безвиході», – розповідає Світлана.
За її словами, державної допомоги недостатньо, хоча є розуміння, що у такій ситуації будь-яка допомога – це позитив. Ясно, що в умовах війни держава дуже обмежена у засобах. Проте виплату переселенцям у порівнянні з 2014 роком збільшили: якщо раніше було 440 гривень для дорослих і 880 гривень дітям, то тепер маємо 2000 гривень і 3000 гривень відповідно.
«Переселенці і чотирнадцятого року, і двадцять другого мали і мають дві основі проблеми: житло і робота. Ми намагаємося координувати роботу з розселенням, особливо багато запитів було у лютому-березні. Нині чимало сімей мешкають у гуртожитках, але скоро початок навчального року і кімнати доведеться звільнити. А куди їм іти? Більшість не можуть повернутися до своїх домівок через небезпеку, а частина взагалі втратила житло і немає куди повертатися. І це першочергова проблема. З певних джерел знаю, що місто Вінниця працює над тим, аби виділити кілька гуртожитків для подальшого проживання переселенців. Але у місті наразі є близько 20 тисяч осіб зі статусом ВПО, а в області понад – 200 тисяч», – каже волонтерка.
За словами Світлани, саме через відсутність житла у 2015-2016 роках багато переселенців були змушені повертатися додому на схід, де мали житло. Люди не змогли вийти на певний рівень комфорту і достатку, щоб залишитися на безпечній території України.
«Другою великою проблемою залишається працевлаштування. Тут єдине, що можу порадити – звертатися до сайтів, де свої вакансії розміщують роботодавці. Але взагалі з працевлаштуванням, зокрема у Вінниці, дуже проблематично. Ті, хто винайняли житло, мусять сплачувати оренду. Допомога держави не покриває цих витрат. До слова, серед історій переселенців чотирнадцятого року є багато успішних. Люди приїздили у Вінницю, наприклад, або інше місто, започатковували власний бізнес. Тоді були спеціальні гранти для підтримки таких проектів: переміщеним особам пропонувалися кошти на закупівлю обладнання для відкриття власної справи або самозайнятості. І я знаю цілу низку прикладів, коли таким чином започатковували успішний бізнес. Принаймні успішний до пандемії та повномасштабної війни», – розповідає Світлана.
Переселенка протягом 8 років зустрічала на своєму шляху багато різних людей. Каже, що більшість і тоді, і тепер мають велике бажання допомогти, підтримати. Проте, досі є випадки ставлення типу: «понаїхали тут, у вас пільги, а чому нам немає пільг». Головна порада – не зважати на такі моменти, орієнтуватися на позитивних людей з відкритим серцем, адже їх значно більше серед українців.
На запитання, чи не виникало бажання їхати за кордон, Світлана відповідає впевнено:
«Особисто у мене ніколи не було бажання тікати за кордон. Навіть у березні, коли багато моїх знайомих поїхали у Польщу, а потім далі. Сама собі ставила тоді запитання: може, теж пора? І ловлю себе на думці: я не хочу нікуди їхати, просто не хочу. Я вже побігала у чотирнадцятому році. Але я не знаю, що буде далі… Може, пізніше обставини і змусять мене поїхати. Але поки я можу залишатися у Вінниці і зі своєю командою бути корисною, я буду тут» – каже Світлана.
Читайте також: З Луганщини до Чехії: українець ділиться досвідом життя в країні.
Фото з архіву Світлани Дмитрієвої