Спорт — це один із потужних інструментів повернення військових до цивільного життя. І не лише завдяки різним видам спорту безпосередньо, а передовсім завдяки можливості комунікації для ветеранів один з одним. У цьому переконаний спортивний амбасадор ветеранського проекту ГО «Повернись живим» Віктор Орловський.
Спортивні амбасадори — це захисники і захисниці, які допомагають іншим військовим у реабілітації та реінтеграції у цивільне життя та заохочують їх приєднуватися до адаптивних видів спорту. Віктор з дитинства займався плаванням і, каже, саме це дало поштовх і породило бажання займатися спортом загалом. Соціальній інформаційній платформі захисник розповів, чим важливий спорт для ветеранів, що вони можуть знайти у ньому та чому він вирішив стати спортивним амбасадором.
— Як допомагає спорт у відновленні захисників?
— Головна мета — це не про спорт і не про змагання. Це не про перше місце і аутсайдерів. Передовсім це — про спільноту, інтереси. І я це на собі також відчув. Коли ти отримуєш військовий квиток про зняття з обліку і повертаєшся у цивільне життя, ти розумієш, що ти вже наодинці сам із собою. Твої побратими зараз десь там, на Донбасі, ти підтримуєш з ними зв’язок, але ти вже не в цій «течії». І будемо відвертими: хтось «підсідає» на стакан, у когось з’являються суїцидальні думки.
— Тобто, військовий не бачить більше своєї затребуваності? Знаю, дехто втрачає навіть сенс життя.
— Обидві відповіді правильні. Все залежить від стану людини. Хоча про себе я такого сказати не можу. В мене троє дітей і мій сенс життя втратитись не може. Але інші повертаються без кінцівок, їм буває, навіть немає до кого повернутися. Наприклад, один мій товариш, який загинув, взагалі залишав контакти сусідки, бо не мав родини. І такі люди відчувають самотність. Їм дуже важко вийти з цього стану і вони знаходять себе в негативних проявах.
— Як приходять в проект і що знаходять у ньому?
— Проект відкритий повністю для всіх охочих. Кожен для себе може знайти свій інтерес. Мені, наприклад, цікавий лук та настільний теніс. Але в першу чергу, підкреслюю, це — спільнота. Тобто, якщо в мене в середу, наприклад, тренування, а в неділю чи раз на місяць змагання, — я вже маю сенс життя. Я зранку прокидаюся і задумуюся що зробити: пробіжку чи пиво відкрити. Я можу зателефонувати своєму побратиму, який також займається, і запропонувати поїхати на тренуваня. Або тому, хто не займається, і сказати йому: давай спробуємо, поїхали разом. І це вже життя наближене до реального, бо після війни, демобілізації, воно доволі важке.
— Чи багато у спільноті ветеранів і чи є у ній жінки?
— Жінки, звичайно, є. Але сказати багато чи ні — це дуже важке питання в певному сенсі. Кожна людина таким чином врятована — це насправді врятований всесвіт. І сказати багато — це десять, чи сто, це не дуже правильно вимірювати такими одиницями. Але наша спільнота розвивається у всіх регіонах. Крім того учасники Ігор нескорених стають лідерами у певній спільноті та надихають інших. Тобто, коли мої побратими, повернуться з Донбасу, я буду підтягувати їх до нас — ось що основне.
Цей проект не в останню чергу і мене «витягує» і спрямовує в цікавіші процеси, ніж сидіти вдома і пригадувати минуле. І нас таких 20 осіб з різних регіонів. Хтось уже в своїх спортивних спільнотах були лідерами, а хтось починає з нуля, як я.
Текст і фото: Тамара Тисячна