«Ми хочемо, щоб в Україні люди мали рівні можливості, незалежно від рівня мобільності»: під таким гаслом працює ініціатива «ДоступноUА». Активісти розповідають про життя людей з інвалідністю та працюють над створенням тренду доступності в Україні. А також моніторять уже наявний простір на предмет доступності для маломобільних груп населення, дають поради, вивчають проєкти реконструкції зруйнованих міст.
Із заступницею керівника організації Наталею Пархитько Соціальна інформаційна платформа поспілкувалася про безбар’єрність українських міст, можливість виправити недоліки, які вже існують, та про те, як зробити простір зручнішим для людей з інвалідністю.
— Що таке доступність і безбар’єрність простору, чи правильно сьогодні українці розуміють ці поняття? І головне — чи втілюється воно в конкретних рішеннях?
— Для мене особисто доступність і безбар’єрність — синоніми. Головне, що має бути в закладі чи дислокації, яку ми розглядаємо, — це вхід врівень з вулицею. Якщо це зовсім неможливо, повинен бути нормативний пандус з поручнями висотою 70–90 см. Нормативний пандус — це з нахилом 4,6 градуса або з кутом нахилу 8 %. У самій локації все має бути врівень, без сходинок, порогів. Якщо пороги є, то вони мають бути до 2 см висотою. Ширина проходу — 90 см, коридори — мінімум 1,2 м. Має бути обов’язково присутня навігація, виділена контрастним кольором.
Щодо архітектурної доступності для незрячих, має бути прокладена тактильна смуга. І, звичайно, — доступна вбиральня. Це поручні, які встановлюються біля унітаза, поручні біля умивальника. Також ми завжди наголошуємо, що має бути пеленальний столик, якщо немає можливості зробити окрему кімнату по догляду за дітьми.
— У вас на сайті зазначено, що лише на 4 % міська інфраструктурі України є повністю зручною та комфортною. А що з іншими 96 %?
— Зараз ситуація покращується. Але все залежить від конкретних місць. Бо, наприклад, є нормативний вхід, а пандус не відповідає нормам. Наприклад, якщо в людини травма грудного відділу, то вона руками може собі допомогти піднятися на візку, якщо є перила. Але якщо людина з травмою шийного відділу, це складніше. Для неї має бути саме нормативний пандус і без цього ніяк.
Втім, більш ніж половина локацій, закладів — категорично недоступні. Бо якщо в одних пандус трішки «не дотягує», але загалом людина зі сторонньою допомогою може виїхати, двері — 80 см, а не 90 — це відносно нормально. Але більш ніж половина — це взагалі недоступні місця: п’ять сходинок, які не можна подолати, відсутність пандуса, або такий, що можна вбитися. Тобто не трішки «не дотягує», а взагалі відсутній доступ людини з інвалідністю до будівлі.
— Чи можна виправити недоліки й що для цього потрібно: кошти, рішення органів місцевого самоврядування, зміни в містобудівній документації?
— На мою думку, потрібен правильний, адекватний орган перевірки. Бо, наприклад, видають дозволи й не перевіряють кут нахилу пандуса. Є він — і вже добре. Державні будівельні норми ухвалені дуже хороші. На законодавчому рівні можна було б зробити державний орган перевірки, але це вже йдеться про монополію, це буде інший ДАБІ (Державна архітектурно-будівельна інспекція, яка діяла до вересня 2021 року й «прославилася» корупційними скандалами — авт.). Я б сказала, що необхідна жорсткіша відповідальність для місцевих органів, які видають ці дозволи. Навіть можна прирівняти її до кримінальної. Адже видаючи такі дозволи, вони порушують права дуже багатьох людей, відрізаючи їх від користування багатьма закладами, локаціями.
— Ви розповідаєте про недоліки органам місцевого самоврядування? Яка реакція? Є розуміння й готовність їх виправляти?
— Останній рік ми працювали переважно з Державною інспекцією містобудування та архітектури України (ДІАМ) (почала працювати після ДАБІ — авт.). Вони відкриті до спілкування, дослухаються до нашої думки, стараються виправляти. З місцевими органами влади протягом останнього року не працювали. До цього ж результати були різні.
Наприклад, у Білій Церкві ми зайшли у ЦНСП (Центр надання соціальних послуг), висловили свої зауваження. І до вечора вони вже почали щось змінювати: організували навігацію, пофарбували сходи. Так, навігація — це були стрілочки на листочках, щоб слабозорим людям було легше орієнтуватися. А ввечері вони пофарбували першу й останню сходинку для контрастності — тобто зробили те, що можуть. І це дуже круто. Є місцева влада, де кажуть: так, ми дуже хочемо, але в нас немає фінансування. Ми зверталися влітку до уповноваженого з прав людини, вони дуже відкриті, але й вони говорять: «Усе впирається у фінансування, де ми візьмемо гроші на реконструкцію?».
Було мало людей, які відверто відмовлялися спілкуватися. Переважно траплялися такі, що обіцяли й нічого не робили. Або ті, хто старався щось змінити одразу, але таких — відсотків 10.
— Як до цього ставиться бізнес? Складається враження, що ця сфера більш схильна до змін.
— Так, тут ситуація краща. Бо бізнес сам до нас приходить і просить поради. Це про їхні цінності. Не всі й не одразу втілюють ці зміни, але починають рухатися. І останніх пів року в нас тенденція просто неймовірна: мабуть, щотижня до нас хтось пише, просить консультацію. Але той, хто розвивається, той звертається й прислухається. А тим, кому все одно, хто працює дуже давно й не планує нічого змінювати, їм це не потрібно.
— А яка ситуація з проєктами відбудови зруйнованих міст? На сторінці у фейсбуку ваша організація розкритикувала проєкт реконструкції привокзальної площі в Тростянці Сумської області від однієї з проєктних організацій. Багато таких «сюрпризів» знаходите?
— Можу сказати, що не скрізь усвідомлюють необхідність реалізації принципу доступності. Щодо Тростянця, ми спілкувалися з архітектором цього бюро, дуже часто їм хочеться зробити, на їхню думку, стильно — десь поручні не поставити, десь щось пропустити, десь тактильну смугу не поставити, бо вона їм під стиль не підходить. І це справді дуже велика проблема.
Доступність — це не те, до чого можна прислуховуватись чи ні, це — норма. А далі ти вже «крутишся» довкола цих норм. І часто ми стикалися з тим, що не враховували принципів доступності. На згаданій візуалізації взагалі нічого не враховано, просто нуль. Для нас це було дуже дивно, але тактильні смуги не враховані абсолютно ніде.
Ми стараємося відстежувати нові проєкти. Наприклад, випустили новий проєкт реконструкції парку в Чернівцях нещодавно, але взагалі не врахували потреби незрячих людей.
— Чи є позитивні приклади, коли при реконструкції чи будівництві врахували все або принаймні більшість норм?
— Так, нещодавно відкрився Касаційний адміністративний суд у Києві і його зробили майже ідеально. Можливо, є мінімальні недопрацювання, але я б його справді назвала взірцевим.
Фото: фейсбук-сторінка Наталії Пархитько
Читайте також: Безбар’єрність простору: як відбудовуватимуть українські міста.