Україна внаслідок повномасштабної війни стикається з безпрецедентними викликами. Один з яких — забезпечити українців, які отримали інвалідність, можливістю працювати або розпочати власну справу. Аби для тих, хто захищав країну чи потрапив під обстріл у тилу, не закрилися можливості інтегруватися в суспільство разом з частковою втратою продуктивності.
Що для цього робить держава? Чи є в посадовців розуміння нагальної необхідності глобальних змін? На які країни рівняється Україна в забезпеченні просторової, економічної, соціальної безбар’єрності? Про це Соціальна інформаційна платформа поспілкувалася з радницею-уповноваженою Президента з питань безбар’єрності Тетяною Ломакіною.
— Пропоную розпочати із самого поняття «безбар’єрність». Часто в розумінні людей воно зводиться, умовно, до наявності пандуса біля будівлі або таблички зі шрифтом Брайля. Але важливо розуміти, що безбар’єрність — це набагато ширше. Тож безбар’єрність — це про що?
— Безбар’єрність — складне слово. Перша леді чотири роки тому розпочала велику розмову про безбар’єрність і запитала, чи відчувають люди бар’єри у власному житті. І коли вони почали відповідати, то сказали: так, у нас є бар’єри. Тоді всі були замкнені у своїх квартирах, бо був ковід. Люди не могли піти на роботу, навчатися, спілкуватися з друзями. І вони відчули, що таке певна ізоляція, обмеженість руху, відсутність спілкування, усамітнення.
І другим питанням було: хто найбільше потерпає від впливу бар’єрів? І більшість людей схилилися до думки, що це люди старшого віку, люди з інвалідністю. Також — батьки маленьких дітей, бо це додаткові виклики й бар’єри в пересуванні, необхідність дбати про дитину й працювати. Тобто в Україні побачили суспільні групи, які стали дійсно цільовими аудиторіями для Стратегії створення безбар’єрного простору України.
Після Другої світової війни інші країни замислилися над змінами просторів заради людей і останні 40 років ці тенденції лише посилювалися вже в запровадженні конкретних просторових рішень. Водночас ми продовжували користуватися будівельними нормами, які були створені з урахуванням потреб середньостатистичного чоловіка віком 25–45 років, без будь-яких порушень функціонування й життєдіяльності. І сьогодні для того, щоби люди, які мають порушення опорно-рухового апарата, змогли вийти на вулиці міста, ми, як країна, почали використовувати певні пристосування, такі як пандус, підіймач та інші, і проєктувати нові обʼєкти за принципами універсального дизайну.
Втім, іноді той самий пандус може бути бар’єром, якщо він побудований без урахування державних будівельних норм (ДБН). Наприклад, завузький, з дуже великим кутом нахилу, зі слизькою поверхнею, коли є елементи, які ускладнюють проїзд. У випадках нового будівництва треба взагалі обходитися без пандуса, проєктуючи плаский вхід у будівлю й широкі двері з урахування потреб маломобільних груп.
Повертаючись до визначення терміну «безбарʼєрність». Пам’ятаєте відому картинку про хлопчиків рівного зросту, які бажають дивитися футбол з-за паркану, та ящики, які в різний спосіб роздають хлопчикам, щоби відповідно до росту вони могли заглянути за паркан, називаючи це рівністю, справедливістю? Так ось: безбар’єрність — це не зробити паркан з дощок або з прозорої сітки, бо хлопчики все одно залишаються осторонь. А запросити їх дивитися футбол на трибуни з усіма глядачами.
І це стосується всіх напрямів безбар’єрності. Не лише фізичної безбар’єрності просторів та будівель, а й безбар’єрності сервісів, інформації, послуг та товарів.
— В одному з постів на фейсбук-сторінці «Безбар’єрність» є така ваша цитата за 2021 рік: «Безбар’єрність зараз — це світовий тренд. Світ намагається відкрити для себе різних людей і створити можливості для того, щоб люди вільно пересувались: це зміни в громадському просторі, це зміни в освіті, у роботі, у доступності послуг та інформації». Наскільки цей тренд зміг проникнути в Україну, захопити наше суспільство?
— Зараз потреба в безбар’єрності стала очевидною всім. Ми бачимо історії про воїнів ЗСУ, які після отриманих травм опановують життя з протезом чи з кріслом колісним. Усі ми живемо в атмосфері постійного ризику, що саме в наш будинок прилетіть ворожа ракета та після отриманих травм ми можемо отримати поранення.
А є ще десятки прикладів, коли люди з інвалідністю мають додаткові ризики. Чи легко спуститися в метро або бомбосховище, пересуваючись на кріслі колісному чи маючи дитячу коляску? Як людині, яка не розмовляє, викликати швидку чи покликати на допомогу? Як почути сигнал тривоги з порушеннями слуху, коли немає світлового сигналу?
Це все приклади з життя, які бачать та відчувають усі. Тож не виникає запитання, чи потрібна безбар’єрність. Ба більше: суспільство вимагає збільшення рівня доступності бомбосховищ та транспорту, нових, ефективніших форм підтримки людей, які потрапили в складні життєві обставини, покращення системи допомоги людям з травмами внаслідок військових дій тощо.
Ми кажемо: «Безбар’єрність — це важливо». Однак маємо пам’ятати, що цю фразу слід читати як: «Гідність, зручність та рівні можливості всіх людей важливі», адже безбар’єрність — це і є гідність, зручність та рівні можливості всіх людей. Коли ми нагадуємо собі, що безбар’єрність — це не для задоволення вимог перевіряючих органів, а для людей, для кожної конкретної людини, тоді ми повертаємось до суті цього питання. Памʼятаймо, що всі ми можемо стати людьми з інвалідністю. Якщо вже не стали через постійні обстріли. Адже інвалідність — це не тільки про фізичні порушення, а й ментальні також.
— Що вдалося напрацювати в цьому напрямі? Під час спілкування з громадськими організаціями, які опікуються темою доступності, ветеранами, я запитую, чи є розуміння в держави, посадовців, необхідності змін? І відповіді бувають різні.
— Державний механізм дуже великий та складний. Я б його порівняла з потягом, який їде по рейках на високій швидкості. Правила й норми — це рейки, по яких ми рухаємося, і от цей потяг щодня по одних і тих самих рейках рухається, зупиняється на одних і тих самих зупинках. І зміни, які ми пропонуємо — вони про те, як ми маємо змінити напрямок руху цього величезного потягу. По суті, ми перекладаємо рейки.
Але для того, щоб «перекласти рейки», ми маємо це запроєктувати. Де ми вже на сьогодні змінили рух нашого величезного потяга. Перше — переписали, удосконалили майже всі державні будівельні норми. Сьогодні будь-хто, хто хоче щось побудувати чи реконструювати, має проєктувати правильно — у новому, затвердженому стандарті. Це новий стандарт для України, хоча він давно звичний для інших країн. Тобто ми гармонізувалися з європейськими нормами в будівництві. Що це дійсно змінює? Попереду в нас велике відновлення. І ці стандарти тепер є основою для майбутнього будівництва.
Ми маємо вимагати дотримання цих норм спільно з державою та громадянським суспільством.
Складно побачити цей період проєктування, спільнотворення. Усі хочуть, щоб одразу було все: вийшов зранку на вулицю й немає ніяких сходів, вільно ходиш по вулиці. Але це про магію. А в реальності всі зміни потребують часу, навчених за новим стандартом праці людей й грошей на реалізацію всіх планів.
— Але ж, якщо потяг їде по одних й тих же рейках, як ви кажете, то й самі люди з інвалідністю теж до них звикли: до певного відношення, мислення. І тут важливою є комунікація з такими людьми, розповідь про нові можливості. Що робиться в цьому напрямі? Як доноситься інформація?
— Я з вами згодна: зміна ставлення — це рух в обидва боки. З одного боку, маємо відкривати можливості, з іншого — маємо показати, що вони вже є й ми вас туди запрошуємо. І тут величезна роль саме громадських організацій, які дуже добре розуміють потреби людей з інвалідністю.
Але наведу один приклад. Якось одна з компаній створила можливість для людей з порушенням слуху працювати в них. Вони прийшли в організації, які об’єднують таких людей, і оголосили про це. А такі традиційні організації, як Українське товариство глухих (УТОГ) та інші схожі за філософією громадські обʼєднання, сказали: чекайте, у людей порушення слуху, у них інше життя, ви їх не можете зрозуміти, навіщо їм у вас працювати. Це було приблизно десять років тому й це була велика міжнародна компанія. Втім, вони дуже хотіли розвивати цей напрям і підійшли до справи з іншого боку. Вони запросили через особисті знайомства одну людину й показали, як вони змінили підходи в компанії, як пропонують спілкуватися, щоб усі одне одного розуміли. І коли людина отримала позитивний досвід протягом кількох днів, вона сама сказала: я вам ще друзів приведу. І ось це спрацювало.
Тобто, коли ми щось відкриваємо й обіцяємо, нам треба до того побудувати ще довіру. А довіра — це не лише про те, як вам обіцяють. Це коли ми з вами починаємо взаємодіяти й у цій взаємодії ви відчуваєте, що вам раді, з вами працюють, ви відчуваєте себе гідно на цій роботі. За роки барʼєрів довкола себе люди з інвалідністю часто перестають довіряти й вірити в успіх.
Тобто є якісь такі усталені уявлення й підходи, але якщо ми кажемо про зміни, то тут, швидше, дійсно ювелірна, особиста робота. І для того, щоб людина повірила, необхідно надати найкращу послугу для цього. Саме для цього в частині економічної безбар’єрності держава працює над законопроєктом 5344-д, в якому запропоновані нові підходи до працевлаштування осіб з інвалідністю. Коли ми дивимося на людину з точки зору її можливостей, потенціалу, створюємо умови, щоб якомога більше бізнесів відкрили свої двері й запросили людей з інвалідністю працювати.
— Під час одного з телеефірів міністерка соціальної політики Оксана Жолнович зазначила, що людей з інвалідністю в Україні почали працевлаштовувати охочіше. Чи спостерігаєте ви теж таку тенденцію?
— Бізнес дійсно зараз більше обговорює чесне працевлаштування людей з інвалідністю. І на це є цілий комплекс причин. Насамперед це соціальна відповідальність власників бізнесу та запит на соціальну відповідальність з боку суспільства. Ще одна причина — це брак кваліфікованих кадрів, коли бізнеси починають шукати працівників у тих суспільних групах, на які раніше так уважно не дивилися. І з’ясовується, що люди з інвалідністю або люди третього віку можуть робити дуже великий обсяг необхідних завдань.
Ми сподіваємось, що законопроєкт 5344-д, який 30 травня Верховна Рада ухвалила в першому читанні, якомога скоріше буде ухвалено в цілому, і в Україні з’явиться багато ефективних механізмів для бізнесу для працевлаштування людей з інвалідністю.
— Як бізнес ставиться до працевлаштування осіб з інвалідністю? Ви раніше зазначали, що локомотивом змін у світі в ставленні до людей з інвалідністю були саме бізнеси. Водночас громадські організації, які також займаються цим питанням, називають саме упередженість до таких осіб чи не найголовнішою перепоною в питанні їх працевлаштування. Яким був досвід зарубіжних країн і бізнесів у цьому напрямі? Чи є позитивні приклади в Україні?
— Насамперед це був відкритий діалог, тобто всі визнали, що працевлаштувати людину, яка зазнала порушення функціонування, складніше. Тому треба певні правила, норми, пристосування робочих процесів, робочих місць і найбільше — потрібна зміна ставлення до людей з інвалідністю.
Усі визнають, що перший запит — до системи охорони здоровʼя: реабілітувати й повернути максимально можливе функціонування, і зробити це якомога швидше та ефективніше. Тому бізнеси долучилися до участі в розробках технологій і обладнання, до навчання фахівців, залучених у реабілітаційний процес.
Друге — це певне й дуже адресне субсидування.
Під час розробки законопроєкту 5344-д щодо працевлаштування людей з інвалідністю велика увага була приділена аналізу досвіду країн Європи, зокрема Франції, Німеччини, Іспанії, Австрії, Польщі, Бельгії.
У кожній країні побудована своя система підтримки працівників з інвалідністю та підприємств, які беруть на роботу таких осіб. Ми виділили для себе такі методи заохочення бізнесу:
- субсидія на пристосування робочих місць для потреб осіб з інвалідністю;
- інтеграційний бонус за прийняття на роботу особи з інвалідністю;
- субсидії на виплату частини заробітної плати працівникам з інвалідністю;
- субсидії або гранти на започаткування інклюзивних соціальних підприємств.
Головна ідея в тому, щоб створити умови, за яких бізнес буде чесним гравцем і буде дійсно брати на роботу людей з інвалідністю. До речі, зобовʼязання брати на роботу людей з інвалідністю буде поширене на публічний сектор економіки, який також має стати інклюзивним.
Соціально орієнтований бізнес зможе створювати нові підприємства захищеного працевлаштування. Пріоритетом у таких підприємствах буде не отримання прибутку, а працевлаштування людей зі стійкими формами обмежень функціонування, які нарешті зможуть бути залученими до продуктивної діяльності.
— Хочу уточнити щодо осіб з важкою формою інвалідності. Це часто люди, які мають високий рівень порушень функціонування й серйозні стани, і люди, які мають ментальні порушення. Чи відрізняються підходи в забезпеченні роботою цих осіб? Чи готуються можливості для їх соціалізації та інтеграції в суспільство?
— Найперше тут відбуваються фундаментальні зміни щодо того, як розрізняти таких людей. Для того, щоб ми створили правильний державний механізм, необхідно, щоб він почав розпізнавати: оця людина функціонує на 50 % чи на 70 % зі 100 %. У неї є, з одного боку, певні порушення, з іншого — потенціал для розвитку.
І коли ми так розглядаємо майбутню роботу з такою людиною, ми дійсно спираємося на сильну сторону. Для цього ми запровадили в системі охорони здоров’я міжнародну систему класифікації життєдіяльності МКФ. Відповідно до цього класифікатора навчені й перебудовують свою роботу 244 реабілітаційні команди по всій країні.
Чому це важливо? Коли ми вивчали досвід інших країн, то запитували: коли ви вирішили будувати свою безбар’єрність? Вони кажуть: «60 років тому». З чого ви починали? Виявилось — з аналізу ситуації. Вони розповідали: «Нам треба було зрозуміти: а що треба зробити, щоб люди з інвалідністю прийшли на роботу? І ми зрозуміли: чим більше ми людину зможемо реабілітувати, чим більше ми їй надамо можливостей бути самостійною, тим більше можливостей для бізнесу буде створити додаткові умови й запросити людину на роботу».
Тому перш за все Україна вирушила шляхом створення доказової сучасної реабілітації. І тут ми дійсно далеко просунулися. Є нові підходи, правила, протоколи. Уже починають облаштовуватись правильно реабілітаційні відділення лікарень і навчаються фізичні, ерготерапевти, лікарі фізичної та реабілітаційної медицини для того, щоб правильно цю роботу впроваджувати.
Це один бік реабілітації. Інший — забезпечення допоміжними засобами реабілітації. Для когось це можуть бути милиці, для когось — крісло колісне або протез, ортез. Тобто будь-який засіб реабілітації, який може покращити стан людини — це те, чим ми маємо забезпечити. І тоді наступний крок — подивитися на потенціал людини й подумати: при такій втраті функціонування, якою буде втрата продуктивності?
— На своїй сторінці у фейсбуку ви писали про те, що Івано-Франківськ оголосив конкурс на посаду радника міського голови з питань доступності. Це перший такий приклад в Україні? Розкажіть, чому важливою є така особа в органах місцевого самоврядування.
— На різних рівнях є представники організацій громадянського суспільства, які готові співпрацювати з регіональною й місцевою владою. Наприклад, радники при ОВА з питань осіб з інвалідністю.
По місцевому самоврядуванні також уже є позитивні приклади, наприклад, у Славутичі. Радник з безбар’єрності має виконувати дві важливі функції — представляти важливі суспільні групи, які частіше інших стикаються з бар’єрами (люди з інвалідністю, літні люди та інші). Завдяки постійному раднику безбар’єрності їхні потреби мають враховуватися в ухваленні рішень місцевого значення. Радник з безбар’єрності допомагає профільним громадським організаціям та ініціативним групам комунікувати з органами місцевої влади. До того ж людина з цієї громади краще знає потреби місцевих жителів, проблеми, з якими вони стикаються, та які потрібно вирішувати в першу чергу.
Друге завдання — моніторинг актуальних проєктів місцевої влади на відповідність принципам безбар’єрності, адже робити правильно одразу простіше, аніж переробляти потім.
Івано-Франківськ у цьому сенсі один з перших, та ми очікуємо, що його приклад надихне й інші місцеві адміністрації. І для більшої уваги й роботи в напрямах безбар’єрності вже не просто треба впроваджувати радників, адже це більше консультативно-дорадча посада, а й заступника міського голови, який зможе на місцевому рівні забезпечувати виконання всіх планів місцевого значення в напрямі доступу людей до роботи, до освіти, до пересування й спілкування саме на рівні громади.
— Ми з вами говорили про державну політику щодо осіб з інвалідністю, ставлення бізнесу до їх працевлаштування. Але є ті, хто не може працювати: важкохворі, пенсіонери з інвалідністю. Втім, вони, без сумніву, потребують соціалізації, спілкування. Якою, на вашу думку, має бути соціальна політика стосовно таких людей? Адже часто вони просто сидять у чотирьох стінах, закриті від світу.
— Зараз у соціальній політиці час кардинальних змін. Створюється підґрунтя для нової системи сервісів для людей, які потребують підтримки.
Наприклад, підтримане проживання, коли люди з різними формами ментальної інвалідності вчаться жити самостійно у квартирі, у чому їм допомагають соціальні працівники. Поки що це поодинокі приклади, які більше запроваджуються на активізмі батьківських громадських організацій та ініціативних груп. Але міжнародний та вже накопичений український досвід демонструють високу ефективність такого підходу.
Розвивається система адаптивного спорту, який дає чудовий результат як комплексний інструмент соціальної взаємодії, впливає на покращення фізичного та емоційного стану, формування впевненості в собі.
Почався розвиток системи освіти дорослих, мета якої — саме допомогти людям протягом життя опанувати нові навички, щоб йти в ногу з часом.
На жаль, ми вимушені створювати нову систему соціальної допомоги та підтримки, маючи в підґрунті застарілі системи соціального виключення, в яких оптимальним вирішенням проблем людей з інвалідністю вважалося зібрати їх в одному місці, подалі від інших людей. Зміни йдуть, повільніше, аніж ми б цього хотіли, але йдуть.
— Окремо винесу питання про дітей з інвалідністю. Адже вони потребують також навчання, соціалізації. А їхні батьки — допомоги в догляді за ними, аби мати можливість працювати та забезпечувати їхнє часто дороге лікування. Чим може допомогти їм держава? Що змінити? Досвід яких країн перейняти як успішний?
— Зараз активно розвивається система раннього втручання — це робота фахівців з родиною й дітьми, які мають стійкі порушення розвитку чи високий ризик їхньої появи. Вона починається від народження дитини та триває до чотирьох років. Мета такої підтримки — навчити батьків дбати про дитину, гратися з нею, враховуючи її порушення розвитку. Також — підготувати дитину та її батьків до садочка, а потім — до школи. Тож ця програма вбудована в систему інклюзивних садочків та шкіл, які працюють уже кілька років по всій Україні. Загальна мета цих програм — запобігти інституалізації дитини, тобто рішенню батьків покинути дитину й передати її в закриті державні заклади.
Під час розробки цієї системи орієнтуємося на досвід інших країн, зокрема на скандинавські країни, які мають дуже розвинену та дієву систему соціальної підтримки родин, які виховують дітей з інвалідністю.
— І насамкінець про самих людей з інвалідністю: куди їм звертатися за інформацією, роз’ясненням їхніх прав і можливостей?
— Я б порадила завітати на сайт «Дія. Безбар’єрність», де представлена детальна інформація, статті та інструкції, які допоможуть розібратися в державних послугах у важливі моменти життя. На сайті є окремі розділи для людей з інвалідністю, літніх людей, батьків, а також для людей, які мають статус ВПО.
— Можливо, є щось таке, про що я не запитала, але ви хотіли б про це сказати?
— Я б хотіла сказати, що ще одним важливим моментом для всього суспільства є можливість дітям з певним порушенням розвитку навчатися у звичайній школі, ходити до звичайного дитячого садочку. І в цьому аспекті зараз обговорюється важливий документ — Стратегія інклюзивного навчання. Він пройшов публічне обговорення. І я думаю, що й цей документ отримає свій план заходів з реалізації. Щоб ми й у цей напрям зробили свій внесок та дали більше можливостей дітям.
І памʼятаймо, що інвалідність не є особистою проблемою людини. Інвалідність — барʼєри, які оточують людину й заважають її повній інтеграції в життя суспільства.
Авторка: Тамара Тисячна
Читайте також: «Майбутнє за тим, щоб ходили не люди, а інформація», — генеральний директор Фонду соцзахисту осіб з інвалідністю Віталій Музиченко.