У ніч на 26 квітня 1986 року сталася катастрофа, яку пізніше назвуть найбільшою за всю історію ядерної енергетики як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків, так і за економічним збитком. Підхід до інтерпретації фактів і обставин аварії на Чорнобильській АЕС змінювався з часом, єдиної думки не існує досі. Спробуємо проаналізувати різні джерела та відтворити події, що відбулися 37 років тому.
Чорнобильська атомна електростанція розташована поблизу міста Прип’ять, за 18 кілометрів від міста Чорнобиль, за 16 кілометрів від білоруського кордону й за 110 кілометрів від Києва. До аварії на станції використовувалися чотири реактори з електричною потужністю 1000 МВт кожен. Ще два реактори будувалися. ЧАЕС виробляла приблизно десяту частину електроенергії України.
На 25 квітня 1986 року була запланована зупинка четвертого енергоблока для чергового обслуговування. Водночас планувалася низка випробувань. Одне з них передбачало переведення енергоблока на внутрішнє електроживлення на випадок втрати зовнішнього.
О 1:23:04 почався експеримент. За кілька секунд теплова потужність «підскочила» до невідомо великої величини, зашкалювала на всіх вимірювальних приладах. Сталися два вибухи з інтервалом в кілька секунд — це зруйнувало реактор.
Причини
Державна комісія, сформована в СРСР, суд, а також КДБ назвали причиною аварії грубі порушення персоналом правил експлуатації АЕС. Проте в 1993 році Консультативний комітет з питань ядерної безпеки (INSAG) оприлюднив новий звіт, що приділяв більшу увагу серйозним проблемам у будові реактора. Заговорили про низьку «культуру безпеки», а основними причинами аварії назвали вади реактора, недостатню кваліфікацію персоналу та недостатні знання про особливості реактора, які впливають на безпеку.
Наслідки
З двох наявних приладів для вимірювання радіації один вийшов з ладу, а інший був недоступний через завали. Тому в перші години аварії ніхто не знав рівнів радіації в приміщеннях блоку та довкола нього. Згодом визнають помилковим рішення про подачу води в активну зону реактора для охолодження. Ці роботи в зонах з високою радіацією виконував персонал без жодного захисту. Усе тому, що ніхто не усвідомлював, наскільки сильно зруйнований реактор.
А от гасіння локальних пожеж в приміщеннях станції, запобігання можливому вибуху водню допомогли уникнути ще серйозніших наслідків. Майже одразу до місця аварії прибула пожежна бригада під командуванням лейтенанта Володимира Правика, який помер 11 травня від гострої променевої хвороби. Пожежників не попередили про небезпеку радіоактивного диму, вони працювали без ізолювальних протигазів.
Евакуація населення
Після аварії утворилася радіоактивна хмара, яка накрила не лише сучасну Україну, Білорусь та росію, але й багато країн Європи. Зауважимо, що керівництво СРСР замовчувало трагедію. Інформація про радіацію прийшла зі шведської АЕС, яка знаходилася за понад тисячу кілометрів від Чорнобиля. Там на одязі співробітників 27 квітня було знайдено радіоактивні частинки.
Після оцінки масштабів радіоактивного забруднення стало зрозуміло, що необхідна евакуація міста Прип’ять. Її запланували на 26 квітня, але затримали й почали лише 27 квітня о 14:00. Уже тоді сосновий бір між містом і ЧАЕС під дією радіації перетворився на Рудий ліс. Для зменшення обсягу багажу жителям сказали, що евакуація тимчасова. Організовано вивезли близько 45 тисяч осіб, ще близько тисячі виїхали самостійно. У місті залишилося близько 5 тисяч людей, яких залучили до виконання невідкладних робіт.
У перші дні населення не попереджали про небезпеку. Перше офіційне повідомлення з’явилося на телебаченні 28 квітня під тиском міжнародної спільноти. Воно було коротким і створювало враження, що будь-яку загрозу локалізовано. У Києві й інших містах України проводили демонстрації та гуляння з нагоди Дня солідарності трудящих. Рішення приховати від людей правду пояснять потребою запобігти паніці. Рівень радіації в Києві, згідно з даними розсекречених документів СБУ, перевищував фоновий у десятки та сотні разів.
До ЧАЕС прибували команди для проведення робіт на аварійному блоці й навколо нього. Пізніше всіх їх назвуть «ліквідаторами». У 1986–1987 роках до робіт залучили близько 240 тисяч осіб. А загальна кількість ліквідаторів за всі роки становить 600 тисяч. За даними організації «Союз Чорнобиль України», 10 % з них невдовзі померли, а 165 тисяч осіб отримали інвалідність.
Кількість постраждалих від Чорнобильської аварії можна визначити лише приблизно. У перші дні було зареєстровано 134 випадки гострої променевої хвороби. Вважається, що більша частина смертельних випадків, пов’язаних з дією радіації, була або буде викликана онкологічними захворюваннями.
Саркофаг
Через пів року після аварії перший і другий енергоблоки відновили роботу. Наприкінці 1987-го запрацював і третій. У 1991 році через пожежу другий реактор зупинили. А 15 грудня 2000 року ЧАЕС назавжди завершила роботу. У 2019 році над четвертим зруйнованим енергоблоком звели новий саркофаг. Він має гарантувати безпеку накриття над ЧАЕС до 2120 року.
Окупація
Російські війська окупували Чорнобильську зону відчуження в перший день повномасштабного вторгнення в Україну — 24 лютого 2022 року. Остання російська техніка з майданчика ЧАЕС виїхала 1 квітня. Основні радіаційні об’єкти залишилися неушкодженими. Проте окупанти знищили обладнання радіаційної лабораторії. Частина території в зоні залишилася замінованою.
Авторка: Світлана Шевчук, фото: news.un.org