Ольга Єрьома — харків’янка, професійна психотерапевтка і фінансовий коуч. На початку березня була змушена із сім’єю залишити рідне місто та переїхати у Вінницю. Наша розмова з Ольгою буде про її досвід пережитого, а також про психологічні поради, як допомогти собі та своїм рідним налагодити життя поза рідним домом.
— У кожного українця тепер є своя історія про ранок 24 лютого 2022 року. Яким він був для вас?
— Я проживала на той час у Харкові. О п’ятій ранку ми прокинулися від дуже гучних звуків. І звісно, мабуть, як і більшість людей, не повірили в те, що це може бути правда. Прокинувшись, я повернулася до чоловіка й запитала: «Це справді війна, це ж не салюти?». Таким був супротив психіки. А він каже: «Так, це почалося». У той день я планувала їхати в Київ на тренінг. І о п’ятій ранку під час бомбардування я вирішувала: чи їхати, чи краще бути тут, разом із сім’єю. Через певний час прийшли повідомлення, що діти в садочок і школу не йдуть. Ну й наш захід у Києві, який мав 24 лютого розпочинатися, скасували.
Понад тиждень ми залишалися в Харкові. Бо думали, що ще день-другий і все закінчиться. Останньою краплею було сильне бомбардування нашого району. Дім здригався. Броньовані двері хиталися, наче тоненький папір. Полум’я раз за разом спалахувало за вікном. І тоді я сказала: «Якщо ми виживемо, то завтра їдемо».
Виїжджали під вибухи. Куди їхати — не знали. І чи доїдемо — не були впевнені. Було таке відчуття, що ти віддався долі й вона все вирішує.
— Як співіснували тоді жінка, дружина, мама, психологиня? Хто брав гору?
— Мені здається, що я тоді була просто людина. Але мені дуже допомагала моя професійна ідентичність. Коли у 2014 році почалася війна, я стала до лав волонтерів. Понад рік ми зустрічали людей на вокзалі, які приїжджали й не знали, і не розуміли, що робити далі й куди їхати. І ми їм давали оцю першу можливість видихнути: помитися, поїсти, переночувати, а потім радили, куди йти, куди звернутися. Через мої руки як волонтера-психолога тоді пройшло понад тисячу людей. Ми давали їм найголовніше: відчути, що вони не одні. Звісно, я ніколи не думала, що це може знадобитися й мені. Але підтримуючи інших тоді, я наробляла для себе міцний плацдарм, який у 2022-му допоміг мені.
Я, до речі, міцно стояла на ногах. Для себе визначила завдання: зняти стрес і навантаження з дітей. Ми проводили час у коридорі, між двох стін. Не можна було вмикати світло. Пам’ятаю, як я їм намагалася приготувати млинці під час бомбардування. Бігала на кухню між вибухами наливати тісто й перевертати млинці. Ми пристосовувалися до ситуації.