Пенсіонери та особи з інвалідністю є найчастішими пацієнтами медичних закладів. Проте сьогоднішня система охорони здоров’я не повною мірою враховує потреби цих людей. Крім складнощів із забезпеченням лікарень, гострим залишається питання надання медичної допомоги вдома. Часто маломобільним громадянам та їхнім родичам доводиться оплачувати прихід медсестер зі своєї кишені. Про ці та інші труднощі, з якими сьогодні стикаються пенсіонери й громадяни з фізичними вадами, а також про можливі шляхи їх вирішення читайте в нашому матеріалі.
Війна внесла свої корективи в надання медичної допомоги. Через обстріли в Україні було зруйновано 144 медичні установи та ще близько тисячі пошкоджено. У результаті багатьом людям з інвалідністю довелося освоювати незнайомі маршрути, аби дістатися до лікарні. Якщо ж врахувати проблеми з транспортом, особливо в східних регіонах, то це складне завдання. Втім, і в самих лікарнях громадяни стикаються з проблемами.
Як розповіла Соціальній інформаційній платформі телеведуча, координаторка «Групи активної реабілітації» Уляна Пчолкіна, і до війни українські лікарні та центри первинної медико-санітарної допомоги не були пристосованими для людей з інвалідністю. Сьогодні ж ця проблема загострилася ще більше.
«У нас думають, що встановлення пандусів вирішило ситуацію. Це не так. Людям з інвалідністю буває складно потрапити навіть до вбиральні. Взяти ті ж медико-соціальні експертні комісії, де можна оформити інвалідність. Найчастіше вони знаходяться або в підвалах, або на поверхах», — зазначила вона.
Щодо лікарняних палат, то, за словами Пчолкіної, людям з інвалідністю без сторонньої допомоги перебувати в них складно.
Мешканка Миколаєва, інвалід першої групи Валентина Місюга розповіла нашим журналістам, що перебуваючи в стаціонарі, змушена була просити виділити їй з чоловіком двомісну палату.
«У мене невиліковний ревматоїдний артрит. Я не можу самостійно пересуватися. Якби поруч зі мною не було чоловіка, не знаю, що б я робила», — поділилась вона.
Зауважимо, що в багатьох лікарнях окрема палата є платною послугою.
Ще одна важлива проблема — інформаційна. За словами начальниці відділу нормативно-правового та юридичного забезпечення діяльності Національної асамблеї людей з інвалідністю України Лариси Байди, усі зміни з наданням медичної допомоги у зв’язку з війною слід своєчасно доносити до маломобільних громадян.
Багато одиноких пенсіонерів не вміють користуватися інтернетом і не можуть дізнатися про останні зміни. Необхідно також більш системно підійти до ситуації з повітряними тривогами. Людині з інвалідністю, каже Лариса Байда, доводиться чекати закінчення тривоги протягом кількох годин часто поза лікарнею. Адже далеко не всі лікарі йдуть на зустріч і приймають пацієнтів.
Платні медсестри
Наступна складність, з якою сьогодні стикаються маломобільні категорії громадян, — це нестача фахівців, які могли б зробити нескладні медичні маніпуляції вдома, наприклад укол. У таких випадках багато пенсіонерів і людей з інвалідністю мусять або лягати в стаціонар, або щодня приходити до медустанови, що багатьом не підходить через значне фізичне навантаження.
Хоча уряд під час медичної реформи й не скасував виклик сімейного лікаря додому, проте фахівець має право сам вирішувати — їхати йому чи ні. Тому багато маломобільних громадян змушені вдаватися до послуг платних медсестер. І це коштує чималих грошей, якщо йдеться про багаторазові процедури. Для прикладу, у сільській місцевості один виклик медсестри коштує близько 150 грн, у Києві — 450 грн.
Зазначимо, що до 2017 р. уколи вдома безкоштовно робили патронажні медсестри Товариства Червоного Хреста України. Їхню роботу фінансувала держава. Згодом програму згорнули нібито через непрозорість та порушення, повідомляє Укрінформ. Іншого дієвого механізму поки не запровадили. Може, просто не встигли?
Дефіцит спеціалістів
Як пояснив «Пенсійному кур’єру» аналітик та колишній радник Міністра охорони здоров’я Дмитро Підтуркін, в Україні спостерігається дефіцит кваліфікованих медичних фахівців. Одна з причин — масовий виїзд на заробітки за кордон молодшого та середнього медичного персоналу. Нагадаємо, як під час пандемії коронавірусу сусідня Польща спростила умови працевлаштування медиків з України, водночас запропонувавши їм високу зарплатню. Крім того, вважає Підтуркін, в Україні відсутня система контролю якості медичних послуг, що дозволяє сімейним лікарям не особливо напружуватися під час прийому пацієнтів.
«Сімейник» отримує гроші не за те, що вас полікував, не за кількість прийомів, а за те, що ви до нього просто приписані, тобто за декларації. Щоб система працювала нормально, повинен бути контроль якості», — підкреслив він.
Комплексний підхід
Система охорони здоров’я в Україні не повинна сприйматися як одна з послуг, яку держава надає громадянам. Це має бути державна політика, метою якої є здорове населення. Лише за таких умов вдасться охопити всі категорії — насамперед тих, хто потребує сторонньої допомоги. Важливим аспектом у цьому питанні є доступність.
На думку Лариси Байди, було б добре активізувати створення в територіальних громадах мобільних бригад, які могли б виїжджати в найвіддаленіші села, проводити огляди, надавати людям необхідні медикаменти.
Як позитивний приклад можна навести роботу мобільної бригади в Кутській ОТГ Івано-Франківської області. Бригада щотижня робить по два — три виїзди до фельдшерсько-акушерських пунктів у селах. За один виїзд лікарі обстежують у середньому 50–60 пацієнтів різного віку. До складу бригади входять лікар ультразвукової діагностики, лор, терапевт, хірург чи невропатолог, а також медичні працівники інших профілів. Обстеження відбувається за допомогою сучасної апаратури.
За схожим принципом працює мобільна медична бригада в Чернеччинській та Боромлянській ОТГ на Сумщині. Окрім консультацій, пацієнти за потреби безплатно отримують ліки на десять днів. Лікарі також можуть відвідувати маломобільних пацієнтів вдома. Звертаємо увагу, що зазначені мобільні бригади фінансуються не державою, а міжнародними та вітчизняними благодійними організаціями. Тобто централізований механізм ще потрібно буде відпрацювати.
Лариса Байда також пропонує ширше використовувати такий ресурс, як внутрішньо переміщених осіб. Багато хто з переселенців, вважає Байда, мають відповідну медичну кваліфікацію, а тому можуть надати підтримку системі охорони здоров’я, особливо в західних регіонах, де багато медустанов сьогодні перевантажені. За словами експертки, також обласним адміністраціям слід ретельніше підійти до аналізу даних щодо кількості маломобільних груп населення. Це так само дозволить запровадити ефективніші підходи щодо надання медичної допомоги.
«Якщо все робити хаотично, це обернеться великими фінансовими витратами. А так ми дамо роботу одним громадянам та врахуємо потреби інших», — наголосила вона.
Важливим аспектом для людей з обмеженими фізичними можливостями є реабілітація. Ніби це розуміють і в уряді, який цього року збільшив фінансування реабілітаційних програм. Також у систему охорони здоров’я з минулого року впроваджено Міжнародну класифікацію функціонування, обмеження життєдіяльності та здоров’я, як національний класифікатор. Це новітня методика визначення стану здоров’я людини після перенесеної травми, яка дає змогу перебудувати систему реабілітації в Україні, зробити її якіснішою. Хочеться сподіватися, що такий підхід буде дієвим. Для прикладу, такий важливий напрям, як діяльність реабілітаційних центрів в Україні, є невирішеним та потребує комплексного підходу. Як розповіла нашим журналістам мешканка Київщини Олена Янченко, мати двох хворих на ДЦП неповнолітніх дівчаток, у той час, як державні ребцентри фінансуються погано, приватні підвищують ціни в кілька разів. На їх відвідування в багатьох сімей просто немає грошей.
Ну і, звичайно, не варто забувати про необхідність створення патронажної служби, яка надавала б найпростішу медичну підтримку вдома маломобільним українцям. А також про впровадження системи контролю якості надання медичної допомоги хоча б на рівні первинної ланки.
Автор: Олександр Кітраль, фото: u-lead.org.ua