Студентка Київської політехніки Юлія Коцурак планувала поїхати навчатися за обміном до Німеччини ще до повномасштабного російського вторгнення. Але у зв’язку із ситуацією в Україні, іноземний виш дозволив продовжувати навчання. Чим відрізняється німецька вища освіта від української та що дивує дівчину в чужій країні досі — вона розповіла спеціально для «Соціальної інофрмаційної платформи».
Восени минулого року університет «Київський політехнічний інститут» запропонував своїм студентам програму обміну з німецьким університетом прикладних наук міста Хоф. Серед студентів, які пройшли відбір, була і Юлія, яка вивчає машинобудування.
«Моя поїздка планувалася заздалегідь. Спочатку очікували, що навчатимемося один семестр. Я вже раніше бувала в Німеччині. Ще у школі їздила за обміном, тоді жила в німецькій родині. Тому, приїхавши сюди цього разу, я була готова до того, що на мене чекає», — розповідає Юлія.
Ранній початок дня
За її словами, перше, що дивує українців — ранній початок робочого дня.
«Магазини працюють із сьомої ранку до восьмої вечора. Але в неділю все зачинено. Цілодобових магазинів немає також. О п’ятій вечора тут уже всі їдуть додому. Але німці починають свій робочий день набагато раніше. Пам’ятаю, коли я приїжджала сюди школяркою, то мама тієї дівчинки, в якої я жила, працювала з шостої ранку до дванадцятої. Причому вона їздила на роботу в сусіднє місто, тому прокидалася о пів на п’яту. Готувала всім дітям із собою ланч-бокси і їхала на роботу. А о дванадцятій уже поверталася, забирала молодшого сина зі школи. Для них це цілком нормально», — каже студентка.
Вона додає, що пари в університеті розпочинаються о восьмій ранку, тоді як в українському КПІ — о пів на дев’яту. Але в Німеччині зранку ніхто не виглядає невиспаним чи втомленим, у них інший графік життя.
Цікаво, що автобусами в місті, де мешкає Юлія, користуються переважно іноземні студенти та пенсіонери. Місцеві жителі на роботу та навчання приїжджають на автомобілях.
Без домашніх завдань
Навчання в німецькому виші, на думку українки, дуже відрізняється від звичного для наших студентів.
«Тут взагалі немає домашніх завдань. Тобто не задають нічого, за що виставляють оцінки. Усі оцінюють тільки іспит. В моєму університеті є предмети, які потребують більше практичних занять. Щоб допустили до іспиту з них, потрібно відвідати не менш як 80 % практик. У КПІ практика була в лабораторних умовах. А тут по-іншому: ми приходимо групою чотири — п’ять осіб, лаборанти нам щось показують, допомагають, а ми виконуємо певне завдання. За це не виставляють жодних балів чи оцінок. Це просто для того, щоб студенти мали певну практику та краще розібралися в темі», — зауважує дівчина.
Юлію також здивувало ставлення викладачів. Каже, що тут вони більше налаштовані на співпрацю.
«У КПІ бувало таке, що боїшся поставити якесь запитання, тому що викладач може сказати: «А де ви були раніше? У минулому семестрі ми це розглядали, ви таке вже мали б знати…». У Німеччині такого немає. Тут студент на останньому курсі може спокійно поставити зовсім примітивне питання, відповідь на яке мав би знати ще зі школи. Викладач у жодному разі не буде сваритися. Просто відповість», — наголошує студентка.
Тривалість занять в університеті така ж, як і в українському виші. Лекції тривають по півтори години, перерви — по п’ятнадцять хвилин. Але тут ще прийнято робити скорочений робочий день у п’ятницю.
«У минулому семестрі по п’ятницях у мене, наприклад, лекцій взагалі не було. Цього семестру — тільки одна, тобто о пів на десяту я вже вільна. Що стосується дисципліни, то тут викладачі спокійніше до всього ставляться. Студент вільно може встати й вийти. Єдине, про що нас просили на інтеграційних курсах після приїзду, не гратися на парах у телефонах, аби не відволікати викладача», — ділиться дівчина.
Без оцінок
Досвід навчання в іншій країні показав українським студентам інші методи викладання.
«У Києві як: приходиш на пару, викладач відкриває дошку, починає швидко писати щось незрозуміле або зрозуміле, а всі за ним швидко переписують собі в зошити. А потім він на іспиті ще й конспект подивиться. А тут у кожного викладача вже є файл, де зібрані всі його лекції, які він викладає. На самій лекції в кожному кабінеті є проєктор, викладач через нього показує презентацію. Іноді якийсь приклад напише на дошці, щоб детальніше пояснити певні моменти», — уточнює Юлія.
За її словами, навіть виконання вправ і завдань не оцінюється. Викладачі дають їх не для перевірки знань, а для глибшого розуміння теми. Тому завжди все докладно пояснюють. У німецькому виші ніхто не виходить до дошки. Викладач може поставити запитання, але неправильна відповідь не несе жодних наслідків.
«Матеріал, який ми вивчаємо тут, — дуже практичний. Я справді розумію, де я зможу це застосувати. В Україні часто говорять: «От прийдеш на роботу, там усьому навчишся». Тут це не працює. У Німеччині коли прийдеш на роботу, ти повинен відразу її виконувати. На парах нам розказують реальні речі, які актуальні зараз, які використовується на виробництві. Я вивчаю машинобудування, тому для цієї спеціальності в університеті є окремий корпус, схожий на заводський цех. Там високі стелі, багато різних станків. Саме там і проходить наша практика», — додає студентка.
Вона помітила, що в українському закладі вивчають значно більше теорії, а в німецькому — більше орієнтуються на практичне застосування знань. Тут можна не завчати формули, бо на іспиті кожен викладач дає студентам можливість скористатися збіркою формул, які підготував.
Складні іспити
Але помилково буде думати, що скласти іспити в Німеччині простіше, ніж в Україні. Попри те, що деякі викладачі дозволяють користуватися книгами та конспектами, питання побудовані так, що без глибокого розуміння теми з ними не впоратися.
«Якщо на іспиті в Україні студент бере білет, там, умовно, бачить три задачі, які потрібно вирішити за півтори години, то тут цілком нормально отримати 20 запитань, на які потрібно протягом тих же півтори години дати відповіді. Хорошу оцінку отримати тут і хорошу оцінку отримати в Україні — це зовсім різні речі. Тут треба вивчити просто все. Якщо в Україні може пощастити з білетом, бо ти вивчив половину предмета й отримав саме ті питання, які ти знаєш, то тут так не буде. Спитають усе, що розказували, і навіть трохи більше. Багато потрібно самому ще розвиватися й вдосконалювати свої знання. Так само викладач на іспиті зі свого предмета може поставити питання, яке стосується предмета, які вивчалися до цього, на попередніх курсах», — розповідає Юлія.
У місті Хоф, де навчається дівчина, німецькі студенти не живуть у гуртожитку. Адже вони переважно місцеві. Гуртожиток займають іноземці. Кожен студент має свою кімнату, яка схожа на типову однокімнатну квартиру з невеликою кухнею та ванною.
«Щодо харчування, то на території університету є їдальня, кафетерій, а також автомати, де можна купити якийсь батончик і каву. Студентський квиток працює як банківська карта. На нього кладуть гроші, а потім розраховуються в таких автоматах або на принтері. Приклав карту, гроші списало, принтер надрукував. Їдальня працює з першої до другої години дня. У цей час у всіх велика перерва на обід. Можна придбати повноцінний обід за меню. До речі, для студентів ціни одні, для викладачів — інші, а для сторонніх охочих пообідати — ще відрізняються. Студентам там вигідно харчуватися», — каже дівчина.
Вона здивована, що німці мало готують їжу вдома. Бутерброди із сиром на сніданок і відмова від вечері — для них норма.
Авторка: Світлана Шевчук
Фото: з архіву Юлії Коцурак