До суддів в українському суспільстві склалось неоднозначне ставлення. Однак судова система — одна з ключових гілок влади, спрямована на забезпечення справедливості, захист прав громадян, зокрема й соціальних.
Щоб розібратися в усіх аспектах, Соціальна інформаційна платформа поспілкувалася із суддею-речницею Шостого апеляційного адміністративного суду, докторкою юридичних наук, доценткою, професоркою кафедри міжнародного права та порівняльного законодавства факультету міжнародних відносин Національного авіаційного університету Оксаною Епель. Вона розглядає в суді чимало соціальних спорів, досліджує право соціального захисту як науковиця, а також на посаді почесної президентки ГО «Асоціація соціального розвитку через право» працює над вдосконаленням системи соціального захисту в Україні.
Соціальній інформаційній платформі суддя розповіла про роботу під час війни, збільшення позовів щодо соціального забезпечення та власне бачення роботи соціального працівника.
— Понад рік в Україні триває воєнний стан, війна вплинула на всі сфери життя. Як у таких умовах наразі працюють суди?
— Судді — це передусім громадяни своєї країни, тільки з вищим рівнем відповідальності. На них лежить чимало обов’язків.
Повертаючись у той страшний день, 24 лютого, згадую, як мусила зберігати холодний розум. Думала передусім, як відвести дітей в укриття, а після цього дістатися до робочого місця, щоб убезпечити матеріали справ та забрати ключ електронного підпису судових рішень.
Потім був дуже складний рік. Але судочинство має здійснюватися за будь-яких умов. На суддях завжди не тільки відповідальність, а й шалене навантаження. Я скажу, що вся судова система впоралась із цим завданням: суди працювали й працюють. Чимало судових приміщень зруйновано, деякі суди наразі здійснюють правосуддя поблизу зони ведення активних бойових дій, але судочинство здійснюється. Судді залишаються не тільки вірними присязі, а й відданими й патріотичними громадянами своєї країни, займаються волонтерською й громадською діяльністю чи захищають країну.
Розповім на прикладі нашого Шостого апеляційного адміністративного суду. Наш колектив добровільно відраховує до половини суддівської винагороди на потреби ЗСУ, конкретних підрозділів територіальної оборони й у фонд Сергія Притули. За минулий рік загалом відраховано понад два мільйони гривень. Ми допомагаємо пораненим і постраждалим людям.
Також не всі знають, наприклад, що троє моїх колег — судді Євген Мєзєнцев, Олександр Беспалов, Ігор Федотов — несуть варту, чергують на дахах Київщини в лавах територіальної оборони, поєднуючи цю місію з основною роботою.
— При цьому є проблема з фінансуванням судової системи.
— Так, недофінансування дійсно є. Але судді ставляться з розумінням. Свою суддівську винагороду нині ділю на частини. Одна йде на ЗСУ. Окрім цього, я мати, у мене четверо дітей і мені треба їх забезпечувати. Тому, ясна річ, частину я залишаю на життя. Третя частина йде на організацію процесу на роботі: іноді навіть на закупівлю паперу та канцелярії.
У цю складну зиму, щоб процес відправлення правосуддя не зупинявся, наш колектив власним коштом організував у приміщенні суду пункт незламності. Щоб працівникам суду й усім відвідувачам можна було зігрітися та підзарядити гаджети.
— Ви розглядаєте багато соціальних справ. Раніше до суду масово зверталися, наприклад, діти війни, чорнобильці, військові. А з чим зараз стикаються суди, чи побільшало справ, яких не було раніше? І чому взагалі людина має за своє судитися з державою?
— Насправді справ соціального характеру чимало, вони нікуди не зникають. Чому так стається? Тут треба коротко зосередитись на генезисі формування системи соціального захисту. Україною від СРСР була успадкована слабка й непрогресивна система соціального забезпечення. З набуттям незалежності ми поступово здійснили перехід від системи соціального забезпечення до системи соціального захисту, як прогресивнішої форми. В основі соціального захисту лежить не бюджетне фінансування, а створення державою умов для оптимального добробуту кожної людини та адресної індивідуальної допомоги.
У нас були розпочаті дуже серйозні реформи. Але водночас мала розвиватися й економіка, бо забезпечити такі стандарти держава може тільки тоді, коли має сильний економічний базис. Втім, не все так сталося, як гадалося. На законодавчому рівні держава взяла на себе доволі високі зобов’язання, які не відповідали економічній ситуації. І зараз ми всі розуміємо, що ця ситуація погіршилася ще більше, тому попереду я передбачаю тільки збільшення кількості соціальних спорів.
Про це вже свідчить остання судова практика й навантаження. Збільшилися спори соціального характеру не тільки щодо пенсіонерів, а й інших категорій: військовослужбовців, внутрішньо переміщених осіб та інших верств населення, які потрапили в складну життєву ситуацію й за законом мають право на певні соціальні гарантії.
— Ви згадали про внутрішньо переміщених осіб. Чи багато таких звернень? З якими питаннями вони звертаються?
— Зараз ще небагато. Це більше прогноз тенденцій, судячи знову-таки з проголошених на законодавчому рівні певних гарантій. У всіх державних органів, зокрема й у судової влади, попереду дуже багато роботи. Але ж суд — це лише арбітр, остання інституція, яка вирішує суперечку. Хочеться, щоб в Україні настали такі часи, коли державні органи будуть працювати настільки вдало й ефективно на основі якісного законодавства, що цих спорів буде зовсім обмежена кількість.
— Право на справедливий суд: чи дійсно людина може відстояти свої права? Над чим Україні треба ще попрацювати, щоб це було досконало реалізовано?
— Особливо в нинішніх умовах забезпечити право на справедливий суд дуже важливо, але й складно одночасно. Втім, це одна з вимог задля вступу України до Європейського Союзу. Міжнародним інституціям дуже важливо розуміти, наскільки Україна спроможна забезпечити це омріяне право.
Але ключовими принципами верховенства права є не тільки незалежне правосуддя. Право на справедливий суд покриває насправді дуже широке, різноманітне поле категорій: від інституційних до організаційних аспектів. Рішення суду є кульмінацією процесу. А завершальною стадією є виконання судового рішення. А з цим в Україні дуже великі проблеми. Право на справедливий суд залишається ілюзорним, якщо рішення закріплене тільки на папері. Як доступ до суду, так і виконання судових рішень під час воєнного стану також мають свою специфіку. Окрім цього, Україні ще треба працювати як з незалежністю суддів, так і зі строками розгляду справ.
У демократичному суспільстві три гілки влади мають співпрацювати на паритетних засадах. І без зайвої критики. Так, судді підзвітні суспільству. Вони та їхня діяльність мають бути публічними й прозорими. Але й руйнівна, огульна критика неприпустима. Не можна принижувати авторитет судової влади. Це псує авторитет не тільки судової влади в очах наших громадян, а й України на міжнародній арені.
От дивіться, усі в суспільстві очікують, щоб судді були незалежними, правда? А хто дає незалежність? Самі ж громадяни її й мають дати.
Подивіться на приклад Ізраїлю. Скільки тисяч людей там вийшли на вулиці, які мітинги охопили країну. Через що? Бо на законодавчому рівні хотіли обмежити права Верховного Суду щодо перегляду нормативно-правових актів уряду. Громадяни обурилися, піднялися натовпом і пішли захищати суд, а разом з тим — і своє право в демократичному суспільстві на справедливий суд. Як ви думаєте, у нас сьогодні таке могло б відбутися? Я переконана, що, на жаль, ні. Громадяни України теж мають зрозуміти, що незалежність суду потрібна не суддям, а їм самим.
— Тоді ще постає питання, як зробити, щоб гілки влади були незалежними одна від одної? Треба не лише тиснути на суди, а інколи — і на владу, тобто має бути зріле громадянське суспільство?
— У цьому ж аспекті я й звертаю увагу, щоб кожен замислився, яку країну ми сьогодні будуємо. У тому, що Україна переможе, я не сумніваюся. Але якою ціною? Ми не можемо схибити в післявоєнній розбудові, зруйнувати демократичні засади. Ми мусимо нарешті розмежувати три гілки влади, щоб вони співпрацювали на паритетних засадах. Критика суддів інколи доречна, але має й певні межі. Так, суддя, ухвалюючи рішення, завжди має керуватися принципом верховенства права. Але все одно одна зі сторін завжди буде незадоволена цим рішенням. І суддя має відчувати себе незалежним від будь-якого тиску, впливу та критики, навіть якщо його рішення комусь не подобається. І, безумовно, суддя має бути забезпечений матеріально. Суддівська винагорода — це теж складова гарантії незалежності. Це знову ж таки відповідає міжнародним стандартам, як запобіжний чинник у боротьбі з корупцією. Тому всім нам дуже багато над чим треба працювати, не тільки суддям — кожному на своєму місці.
— Щодо виконання судових рішень. Наприклад, є судове рішення щодо перерахунку пенсії або певної доплати громадянину, пенсіонеру. Судове рішення є, але воно не виконується. Начебто коштів на такі виплати в бюджеті немає. Що робити в таких випадках?
— Насправді законом передбачений інститут судового контролю за виконанням судового рішення. Особа має право просити суд встановити такий контроль. Що це означає? Суд може зобов’язати державний орган подати звіт про виконання судового рішення. Якщо звіт не подано або суд його не приймає, то можливе накладення штрафу на керівника, половина якого стягується до державного бюджету, а половина — на користь заявника. Але цей механізм не завжди ефективний. Рішення зазвичай не виконуються через брак державних коштів. Насправді ми є одним з лідерів у Європейському суді з прав людини, оскільки громадяни судяться з Україною, зокрема й через невиконання судових рішень.
Наприклад, пенсійний орган зобов’язується судовим рішенням нарахувати та виплатити певну заборгованість з пенсійних виплат. Людина отримує рішення, воно набирає законної сили, але не виконується. І людина ходить по колу. Звичайна людина, наприклад пенсіонер — це ж не юрист, він не знає всіх тонкощів. У його очах підривається авторитет судової влади, він зневіряється в усіх державних інституціях. А спір, можливо б, взагалі не виник, якби пенсійний орган був фінансово забезпечений певними статтями видатків на виплату пенсій.
Штраф за невиконання рішення, до речі, накладається на керівника державного органу. Наприклад, що може зробити начальник пенсійного органу для виконання рішення? Він же не власні кошти не хоче виплачувати пенсіонерам. Чи є його вина в тому, що не прийшли кошти на покриття певних статей видатків? Як юристи ми маємо розуміти, що є суб’єктивний і об’єктивний бік правопорушення. То чи є підстави в суду в цьому разі притягувати до відповідальності саме керівника? Питання риторичне й у кожному випадку треба розбиратися на судовому засіданні. А чи вирішує це докорінно ситуацію з виплатою пенсій, з виконанням судових рішень? Звичайно, що ні. Треба на законодавчому рівні це все вирішувати, передбачити інші механізми, наприклад заміну способу виконання на стягнення пенсійних сум.
— Колись ви писали кандидатську роботу на тему тероризму, а потім змінили напрям наукової діяльності й захистили дисертацію під назвою «Доктрина захисту конституційних соціальних прав людини та громадянина в Україні». Чому взялися врешті-решт саме за соціальну тематику й до якого висновку дійшли, коли писали цю дисертацію?
— До того, як стати суддею адміністративного суду, я працювала сім років у районному суді загальної юрисдикції. Ще за студентських часів мене дуже приваблювало саме кримінальне право, і свого часу розглядала кримінальні справи. Чимало органів досудового розслідування, зокрема СБУ, були розташовані на території, яка була підсудна нашому районному суду. Тому ми розглядали безліч складних категорій, як-от тероризм.
Тоді мені видавалося суспільно значущим дослідити проблематику тероризму. Моя кандидатська стосувалася кримінальної відповідальності за публічні заклики до вчинення терористичного акту. Але тоді ще були мирні часи. Під час свого кар’єрного зростання, розпочавши роботу в адміністративному суді, я стикнулася з великою кількістю спорів соціального характеру. Тоді й усвідомила необхідність реформ у цьому ключі, зокрема, необхідність ухвалення нового соціального кодексу, розвитку системи соціального захисту, залучення до державотворення громадян. Тому й обрала для досліджень соціальну проблематику.
Під час досліджень я дуже глибоко занурилася в європейські стандарти, дослідила, як це працює в інших країнах. А там дуже сильно розвинений інститут так званої громадської експертизи. Державні органи задля забезпечення права на соціальний захист (підкреслюю, на соціальний захист, а не соціальне забезпечення) залучають до роботи різні громадські об’єднання, благодійні фонди тощо. Вони співпрацюють і передають розв’язання певних соціальних питань на аутсорсинг громадським організаціям (аутсорсинг — передання компанією частини її завдань або процесів стороннім виконавцям на умовах субпідряду — авт.). Наша країна обов’язково до цього прийде, інакше це просто не працює. Тому після захисту дисертації й під час продовження певних наукових досліджень виникла ідея створити «Асоціацію соціального розвитку через право».
— Чим конкретно займається асоціація? Чи є вже реальна практична користь?
— Статутною метою є захист соціальних прав, розвиток юридичної професії та науки. До нашої команди входять насамперед науковці та юристи, оскільки ми ставимо на меті «розвиток держави через право». При асоціації створений і активно діє аналітичний центр. Наші аналітики виявляють певні кризові, складні ситуації в суспільстві, виносять їх на обговорення з членами команди. Потім ми організовуємо публічні обговорення проблеми, круглі столи. Обов’язково запрошуємо представників усіх трьох гілок влади та науковців. Асоціацією підписано безліч меморандумів з потужними національними вищими навчальними закладами. Нашими експертами є доктори наук, професори та академіки.
Практичним результатом стають наукові висновки, пропозиції щодо вдосконалення законодавства, державних програм соціального розвитку тощо. Так звана громадська експертиза. Так само маємо меморандуми з державними органами й установами. Ми пропонуємо їм науково обґрунтований варіант нашого бачення, як краще вирішити ту чи іншу кризову ситуацію в країні.
Під час війни ми звузили спектр вивченням проблем. Наразі максимально зосередились на соціальних правах військовослужбовців, членів їхніх сімей і внутрішньо переміщених осіб. А ще нас дуже турбують діти-сироти та діти, які залишились без батьківського піклування.
— А як щодо тих, хто має надавати соціальні послуги — соціальних працівників вистачає?
— З початком реформи децентралізації вирішення соціальних питань передали на місцеві органи влади, місцеві бюджети. Але не всі територіальні громади вдало пройшли ці процеси. Вдалі кроки на шляху реформ зробили тільки економічно сильні громади, бюджети яких були спроможні забезпечити хоча б базові соціальні потреби.
У деяких територіальних громадах, наприклад, почався відтік кадрів соціальних працівників через брак коштів на виплати заробітної плати. У суспільстві прийнято вважати, що соціальний працівник — це такий собі добродій, який просто відвідує людей похилого віку. А в Європі зовсім інші вимоги й погляди, там соціальний працівник — це дуже потужна й престижна професія. Ми прагнемо, щоб і в нашій країні змінився підхід.
Зараз разом з університетом імені Бориса Грінченка ми закінчуємо, як на мене, безпрецедентний навчальний посібник щодо теорії та практики соціального працівника. Цим ми прагнемо вирішити кілька питань одночасно. По-перше, підняти на новий рівень і популяризувати професію соціального працівника. По-друге, надати людям, які втратили роботу, можливість швидкої перекваліфікації. По-третє, збільшити кількість соціальних працівників, яких так гостро потребує нині суспільство.
Соціальний працівник — це унікальна та універсальна професія, яка складається з певних фрагментів інших професій. Він має бути і трішки психологом, і юристом, і комунікатором. Він мусить вдало оперувати законами, проблемами людей і їх вирішенням.
Він — універсальний «боєць». Має вислухати людину, встановити проблему, знайти шляхи вирішення та мати можливість звернутися далі до державних інституцій. Тоді, до речі, розвантажаться певним чином і державні органи, і судові інстанції. Адже подекуди звернення людей є безпідставними й іноді юридично неграмотно сформульованими. Людина бігає, оббиває пороги, скаржиться, витрачає час та сили. Відповідно працюють і державні органи: щось відписують, реагують на звернення без вирішення проблеми. Наче всі при роботі, а в результаті виходить товчія на одному місці.
Ми маємо певні плани й амбіції щодо реалізації цього проєкту. Будемо відкривати навчальні хаби в громадах, виходити на співпрацю, тобто переходити від слів до діла, від теорії до практики.
Повну версію інтерв’ю можна подивитися на нашому ютуб-каналі «СоціалкаUA».
Автор: Сергій Коробкін