Народна артистка України Оксана Білозір сьогодні — затребувана співачка, громадська активістка та представниця народної дипломатії. В ексклюзивному інтерв’ю Соціальній інформаційній платформі співачка розповіла про мистецтво, політику та особисте. Про свою депутатську пенсію, дитинство й батька-політв’язня, про те, як виживає вітчизняна культура під час війни, про Бога й власні «проповіді». Врешті-решт Оксана Білозір зробила важливе звернення до українців, які зараз живуть за кордоном.
— Хто така Оксана Білозір? Співачка, політикиня, громадська діячка, волонтерка, жінка, мама, дружина, українка? Що з цього для вас найближче?
— Усе це входить. Можна сказати, що я просто активна українка, яка концентрується всім своїм життям на українстві, на українській ідеї, на українській культурі та ідентичності. Я носій української ідентичності.
— Чим зараз займаєтеся?
— Крім того, що я гастролюю й багато їжджу, зараз моя головна мета — це об’єднати українців у країнах їхнього перебування. Об’єднання українців впродовж віків було найважчою справою. Тому що, якби українці були об’єднані давно, то, напевно, у нас не було б цих проблем, перед якими ми зараз стоїмо. Я колись почула дуже гарну фразу: «Україна, рідна батьківська земля — це не пилюка на чоботах, яку можна змести по своїх життєвих дорогах і забути назавжди». Тому що голос крові завжди буде кликати.
— У вас, окрім музичної освіти, є ще й дипломатична. Ви займаєтесь народною дипломатією, зокрема, у Сполучених Штатах. Якщо жінок було б більше в дипломатії, то, можливо, людство б менше воювало?
— Я не є феміністкою, я завжди виступала за якість людини. Але, як показує час, найбільше якостей, наприклад, таких як чесність, справедливість, відданість, притаманні саме жінкам. Тому що в жінок є особлива місія: народжувати дітей, виховувати. Саме відповідальність за життя людей закладена в основі буття жінки. Ці якості сьогодні найбільш затребувані. Тому ми не говоримо про факт присутності жінок у більшій чи меншій кількості, а говоримо про потребу якісних людей, які спроможні на подвиг, які спроможні на жертовність, відданість і любов.
— Чи залишається для вас святом 8 Березня? Адже є законопроєкт, щоб його скасувати.
— Я в парламенті була чотири скликання й увесь цей час це питання ставили на порядок денний. Я скажу так: увага завжди приємна. А коли важко, то вона просто необхідна. Ми, жінки, також одна одну вітаємо. Але не тому, що це 8 Березня, а тому, що це якийсь такий момент, коли можна і віддати, і прийняти.
— Ви були і депутаткою, і міністеркою. Не кожен може похизуватися такою кар’єрою.
— Я була десять років ще й членом парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), представляла делегацію від України. Перебуваючи там, я написала дві доповіді. Одна була у 2005 році, наступна — у 2009–2010 роках, коли трудова міграція вже явно прослідковувалася, обговорювалися певні проблеми. Але мало обговорювалося створення можливостей для того, щоб ці проблеми зменшувалися. Саме тому я написала дві доповіді, які стосуються захисту прав трудових мігрантів.
Мушу про це сказати, тому що багато українців за кордоном навіть не знають, які вони мають права. Одним з моїх досягнень стало те, що якщо вони пропрацювали п’ять років і більше, платили податки, офіційно знаходяться на території тих чи інших європейських країн, то мають право бути обраними в органи місцевого самоврядування. Зараз є багато українців, які вже відбулися в інших країнах. Вони мають певний статус, бізнеси, але, напевно, не мають мотивації обіймати посади у своїх локальних урядах. Я хотіла б, щоб наша розмова їх зацікавила. Оскільки багато наших біженців від війни знаходяться в Європі, нам потрібно мати своє, українське, представництво в органах влади тих чи інших країн для того, щоб допомагати нам усім.
— Ви давно в політиці. Пішли туди свідомо чи так склалося само собою?
— Я на сцені 43 роки. І, починаючи з тих часів, виконавець, виконавиця чи композитор, поет чи митець, який продукував українською, — він уже був великим народним політиком. Тому що саме тоді ми втримали ідею національної держави. Я починала з національних костюмів. І тоді нам казали: «О, подивіться, селюки приїхали — у національних костюмах ходять». А що сьогодні являє собою український національний стрій? Він показує нашу ідентичність і глибину традицій нашого світогляду.
Це не просто сорочки, це одяг, який наповнений символами й оберегами, що захищають і ведуть по життю. У цьому є велика магічна сила й увесь український великий духовний всесвіт, який був нікому невідомий. З нашою війною він став не просто відомим і цікавим, а став затребуваним. Тому українські виконавці, які творили українську пісню, українське слово, були великими політиками.
На початку 2000-х років кон’юнктура політики змінювалася у сферу розширення можливостей щодо єднання інших діячів у політичні структури. Скажімо так, запрацював новий соціальний ліфт. Тому життя мене якось само винесло до політики. Я абсолютно не робила якихось особливих зусиль для цього. Я взагалі живу з Богом і під Богом. Завжди кажу, що Бог відкриває мені двері і я заходжу. Мені були створені можливості, я туди просто зайшла.
— Ви почали співати ще за УРСР. Народною артисткою України стали в доволі молодому віці в 90-х. А у 2005 році стали міністеркою культури. Як сильно змінилася культура за ці десятиліття?
— Я прожила кілька формацій, кілька глобальних змін стосовно запитів щодо культури та мистецтва. Я починала в часи застою, жорсткої тоталітарної держави. Потім я проживала часи загнивання тоталітарної держави. Далі — часи перебудови Горбачова. За ними — часи створення незалежної української держави. І потім я переживала часи дуже складні для мене: у незалежній українській державі відчувати себе гетто. Бо була створена така інформаційна політика.
Колись на одному з моїх сольних концертів у палаці «Україна» чинний тоді Президент Віктор Андрійович Ющенко вийшов на сцену й сказав: «Я знаю, як українському виконавцю у своїй державі дорого обходиться бути українцем». Були такі часи. Вони, до речі, досі ще є, тільки в іншому вигляді. Для того, щоб донести якусь пісню на радіостанцію, щоб її взяли в ротацію, я повинна була платити немалі гроші.
До речі, був один такий факт за участі нашого чинного міністра культури Олександра Ткаченка, який тоді обіймав посаду генерального продюсера «1+1». Це були 2000-ні роки. Я запропонувала їм взяти в ротацію контент мого гарного українського концерту. Я розуміла, що за це треба буде заплатити. Але я вважала, що це достойний формат для достойного телеканалу. Тоді той концерт по своєму оснащенню, по сучасних технологіях нам обходився десь у мільйон доларів. Коли я запропонувала його Олександру Ткаченку, він мені назвав суму 250 тисяч доларів. Потім мені передали, що ця сума буде збільшуватися, тобто ставати неможливою для того, щоб я була в ротації.
Це я навела приклад, який був зі мною. Але, я думаю, що багато наших українських виконавців можуть розповісти аналогічні історії.
Трансформація потреби в українському суспільстві була завжди, але вона абсолютно ігнорувалася й упосліджувалася засобами масової інформації, які були в приватних руках. Інформаційну політику тих каналів формували люди абсолютно не україноцентричні.
Зараз, під час війни, ми бачимо, наскільки є потреба в українській пісні. Але ж неможливо відразу створити український культурний продукт. Тому дуже багато моїх пісень просто розбирали для того. Бо люди хотіли бути причетними до історичного моменту, який ми проживаємо, формувати духовний фронт, формувати цілісність і єдність українців.
Зараз з’явилося багато наших молодих груп, які дуже успішно гастролюють по європейських країнах, дають сучасний контент українською мовою. Єдине, що мене турбує, це те, що засоби масової інформації сьогодні так само мають дуже обмежене коло артистів, які допущені бути в ефірах. Це дуже неправильно, тому що пісня немає кордонів.
— Що зі своєї творчості вам подобається найбільше? Чи кожна пісня рідна по-своєму?
— Кожна пісня — це доля. Вона й приходить по долі. У мене в кожної пісні є своя історія. Я їх просто так не підбираю. Я можу вибрати пісню, якщо вона в мене асоціюється з певною історією, з певним образом і навіть з якимись певними історичними фактами. На концерті я не тільки співаю, а й розкриваю світ українського світогляду: музично, поетично, розважально. Це наповнені духовністю концерти, і це нормально, бо я зріла співачка. Років 20 тому я такою не була точно.
— Ви продовжуєте давати концерти, багато мандруєте країною й не тільки. Спілкуєтеся з людьми на концертах? Що вони кажуть, які настрої в регіонах?
— Я дуже люблю концерти в Трускавці. Там я працюю майже кожен місяць більше ніж 40 років. Я виросла на тому майданчику. Там великий прекрасний зал, велика сцена. Але найголовніше, що там є люди з цілої України. Там є бювет, де люди п’ють воду. І я дуже люблю до нього виходити й там з людьми розмовляти. Я люблю там читати «проповіді», я це так жартома називаю. Це відбувається роками.
Люди вже знають, якщо я приїжджаю, то завжди вийду до бювету. Це переходить у великий гарний формат духовного спілкування. Бо в людей сьогодні душа травмована, людей потрібно лікувати зсередини, треба лікувати душу.
А ще я там розказую про себе, про що думаю, як живу, які навколо мене відбуваються події і як я сама ставлюся до тих чи інших подій. Буквально кілька років тому ці «казання» почали записувати. Є такий ютуб-канал «Львів Депо», якщо не помиляюся. Вони кожні мої виступи там записують.
Я завжди такою була. Я завжди казала, що сцена — це прекрасно, сцена — це висота, але треба не забувати, для кого ця сцена й хто ті люди, які приходять до тебе на концерт. Я дуже люблю людей, дуже. Мені хочеться їх обійняти, поділитися своїм теплом, провести на високому позитивному рівні добрий обмін енергіями. Люди сьогодні цього дуже потребують: не тільки сцени, гарних пісень чи слова, а й особистої присутності в їхньому житті.
— Це духовна їжа. А матеріальний бік? Наскільки, на вашу думку, держава справляється із соціальною політикою в країні?
— Якщо ми говоримо про мистецтво, то воно, бідне, виживає, як тільки може. Особливо в період війни це дуже тяжко. Зараз усі проводять мистецькі акції, у тому числі й ми. Я очолюю благодійний фонд «Миротворці ООН», куди входить міжнародний рух «За сімейні цінності» — жіноча потужна організація, яку очолює Наталія Федорчук. Ми з нею в парі працюємо вже понад сім років.
Я в парламенті ще працювала й просувала ці ідеї сімейної політики. Ми провели дуже багато акцій. І все це ми робимо власним коштом. Ми не один раз подавалися на високі, гарні проєкти. Наприклад, в Український культурний фонд. І жодного разу не отримали підтримки.
Коли я бачу, які гранти, на які проєкти вони видають, то мені дуже часто стає соромно. І мені боляче, адже я колись обіймала посаду міністра культури й тоді створювала стільки можливостей для достойного українського представництва і всередині країни, і за її кордоном.
У мене одне питання: хто відбирав людей, які в свою чергу відбирають ці проєкти й надають їм гранти? Це невідомі зовсім люди, вони нічого самі собою не являють у мистецькій складовій. Це не професіонали. «Я глибоко професійна, бо я тільки що закінчила вищий навчальний заклад чи отримала якусь нагороду від когось». Та ні. Людина має бути професійною у сфері свого життєвого росту. Такі люди ніколи не перейдуть на якийсь мізер, не переступлять гарних, великих подій. Я була б рада, якби ті люди, які впливають на ці процеси, могли б почути й нас з вами сьогодні.
— Повертаючись до матеріального. Пенсію отримуєте, якщо не секрет?
— Так.
— Але це, напевно, не основне джерело ваших доходів.
— Абсолютно не основне. Я отримую пенсію як народний депутат. І вона, я вам скажу, порівнюючи з тим, що робить народний депутат, дуже маленька, неетична навіть стосовно депутатів. Тим більше в мене все-таки 17 років депутатського стажу. Депутати впливають на політику, вони формують сенс нашого життя. Зарплата депутатів повинна бути достойною, і тоді не буде депутатів, які будуть брати гроші за правки тощо.
Депутат — це так само має бути професія. І тут так само має працювати соціальний ліфт. Пройти в парламент і не мати жодного запису в трудовій книжці — це неправильно. Не може бути міністром той, хто першим записом у своїй трудовій книжці має посаду міністра. Це дискредитація взагалі влади як такої.
Від цього ми сьогодні також страждаємо, через нефахових людей, які не вкорінені в систему глобально. Не можна прийти й сказати, що від сьогодні починається відлік часу, бо від сьогодні ми будемо робити все правильно, не опираючись на ті процеси, які були всередині, і не знати ці процеси. Я вважаю, що це злочин перед українцями, які платять податки для того, щоб утримувати депутатів.
— Чи правда, що в новинах нам подають лише 10 % з того, що насправді відбувається в політичних кулуарах?
— Це нормально. Воно так насправді є. Кожна людина сприймає інформацію тільки індивідуально. Має бути якийсь масив інформації, який подається, а решту треба шукати самостійно. Я рада, що саме так відбувається, тому що ми повинні стати думаючими людьми, а не такими, яким перст показали й вони відразу туди всі побігли. Дуже багато є втрат для того, щоб далі розмінювати так легко своє життя та перспективи.
— До речі, ваша родина поруч?
— Так, мої діти й усі ми тут. Але внуків немає — ми їх вивезли, тому що дівчата мали панічні атаки. А ми живемо в Києві й ми не виїжджали. Якось мене запросили в Америку на міжконтинентальний фестиваль української патріотичної пісні United for Ukraine. І коли мені запропонували їхати, я кажу: «Боже, ну як україночка в такий момент може покинути Україну?» Бо в мене є коронна пісня «Україночка». Не одне покоління виросло на цій пісні. Тому в мене був внутрішній опір, що я не можу покинути зараз свою країну.
Але з іншого боку, я розуміла, що потрібно працювати зі світом. Правда про Україну мене якраз мотивує час від часу їздити й нести світло цієї правди, світло нашої боротьби та мужності.
— Зараз зрозуміло, про що всі мріють. А про що ви мріяли в дитинстві, в юності, і чи здійснилися ці мрії?
— Я вже не пам’ятаю, про що я мріяла (усміхається — авт.). Але я завжди дуже любила музику. У мене мама була співачкою. Вона грала на різних інструментах, в основному на гітарі. У нас вдома завжди проводилися домашні концерти, було просто неймовірно. Це були 60-ті роки, тоді так само після війни ще відчувалися її наслідки. І люди хотіли збиратися, зустрічатися, веселитися, радуватися.
Я пам’ятаю ці мамині концерти, я завжди була найактивнішою фанаткою мами. Пам’ятаю, що коли вона співала, я завжди плакала, але не розуміла, чому. Аж потім зрозуміла, що такий у мами був талант.
Але фактично він пропадав, бо тато був політв’язнем, в’язнем сталінських таборів. І нас кожних пів року кудись виривали з корінням. Ми не могли обрости родичами, близькими, друзями. Тата постійно перевозили, і мама зі своїми талантами мусила по-новому знаходити собі коло друзів і своїх шанувальників. Тому таке непросте в мене було життя. Але я завжди любила музику й, повірте мені, я ніколи не мріяла навіть обійняти мамине місце, не мріяла, що колись стану співачкою. Я вважала, що для мене співачкою номер один була мама. Але так розпорядилися доля, що в мами це не вийшло, а я на крилах її творчості стала співачкою.
— Тобто займалися тим, чим і хотіли.
— Так, я дуже люблю музику. Я дуже люблю філософію, дуже люблю футурологію. Я займаюсь таким внутрішнім, духовним. Мій особистий внутрішній духовний світ формувався з уроків долі. Щоразу були певні удари й вони давали поштовх для нового розуміння, для нового усвідомлення, для пошуків єдності, пошуків першоджерела, якщо можна так сказати. Тому сьогодні я ще багато працюю і як капелан. І я є засновницею всеукраїнського жіночого молитовного сніданку й співзасновницею українського національного міжпарламентського молитовного сніданку разом з Павлом Унгуряном. Він представляє протестантську гілку влади, а я — православну. Таким чином нам вдалося започаткувати гарну традицію. Адже я не зустрічала на фронті ні однієї людини, яка б не кликала Бога.
— Як усе встигати? Чи такою людиною треба тільки народитися?
— Просто треба любити те, що ти робиш. Я роблю тільки те, що я люблю. Так складаються обставини. Я навіть ніколи про це не думала. От мене часто запитують: чи ви більше політик, чи ви більше артистка? Я кажу, що це одне ціле. Просто я можу через пісню дійти швидше до свідомості. Коли ти відкриваєш людські душі, людські серця, то можна діяти ще й словом.
Я намагаюся це робити, звіряючи все зі своєю совістю, мораллю, яку заклали мені батьки, і з великою відповідальністю за все, що я роблю перед Богом.
Колись я вступила в музичне педагогічне училище у Львові. У нас перший урок був психологія. Старша поважна професорка такою чистою красивою українською мовою нам робила вступну лекцію. Перше, що вона сказала: «Діти, пам’ятайте, що ви обрані. Адже господарем території, де ви будете працювати за обраною професією, є Бог». І насправді так є. Мистецтво, культура — це Боже. Я це запам’ятала. Мені тоді було 15 років. Я з тим живу все життя й своїм студентам про це так само завжди розповідаю.
— Подальших планів багато? І які пріоритети? Творча діяльність чи, можливо, у депутати знову?
— Я хотіла б мати можливість бути дотичною до формування політичних процесів, які будуть відбуватися в Україні. Я відчуваю на це моральне право. Я маю життєвий досвід і знаю, що багато ще могла б зробити. Я це відчуваю й мені здається, що таку дорогу Господь мені відкриває. Я ніколи не дивлюся, скільки мені років. Дуже часто до мене підходять після концерту й кажуть: «Пані Оксано, цього не може бути, ми подивилися у вікіпедії, вам стільки років». Я кажу, що мені стільки років, на скільки я себе почуваю зараз.
Я себе зараз відчуваю зрілою співачкою, яка має приголомшливий досвід позитивного впливу на людей. Я бачу, як я можу розвантажувати психіку, і інструментом для цього вже далеко не завжди є тільки пісня. Я більше володію словом через свою життєву мудрість і через ті світоглядні речі, які відкрилися для мене. Це те, що потрібно сьогодні нам, українцям. Коли я працюю з людьми, їжджу з концертами, спілкуюся, то бачу, що банальна простота й пустота вже не підходять, люди хочуть глибини, тому що все нутро розкрите. Це вражає найбільше. Це жива людська рана, яка потребує цілющого дощу, і це те, що я дуже добре вмію робити. Я люблю це робити.
І мене не цікавлять гроші. Бо якби вони мене цікавили, я б, напевно, жила в іншому будинку, їздила б на іншій машині. Мене ніколи гроші не цікавили, щастя не в грошах.
— Чи відшукали ви для себе сенс життя?
— Я колись вичитала таку фразу й вона стала квінтесенцією мого життя: «Жити, щоб бути, а бути, щоб діяти. Дія з любов’ю — це найвищий дар і найвище щастя, яке людина може відкрити в собі й передати це іншим».
Автор: Сергій Коробкін, фото: з архіву Оксани Білозір