Другий рік поспіль на Закарпатті працює простір психологічної підтримки «Дерево Мого Життя». Тут атмосферно, безпечно й затишно. Усі, хто потерпає від повномасштабної агресії, мають можливість отримувати фахову допомогу, досліджувати свої емоційні стани, шукати шляхи збільшення внутрішніх ресурсів, ділитися думками та переживаннями. А ще — наповнюватися корисними знаннями та цікавими активностями. Загалом психологічну підтримку тут наразі отримали 600 громадян.
Про те, як організована робота простору, що цікавого й корисного можуть для себе почерпнути його відвідувачі, розповіла керівниця та співзасновниця психологічно-ресурсного освітньо-культурного проєкту «Дерево Мого Життя» Любов Михайлюк.
— Скільки часу працює простір та в яких містах вдалось масштабуватись?
— Ідея створити простір психологічної підтримки «Дерево Мого Життя» виникла з початком повномасштабного вторгнення. Інколи стресові стани дають поштовх до розвитку нових ідей.
У перші дні після 24 лютого 2022 року ми ухвалювали рішення — що кожен на своєму місці може зробити тут і зараз. Оскільки я товаришувала й співпрацювала зі своєю колегою, психотерапевткою Ксенією Тарнавською, з’явилось рішення надавати психологічну допомогу тим, хто її потребує. Так разом з Ксенією стали співзасновницями психологічного простору.
Опираючись на досвід 2014 року, першу допомогу ми спрямували на волонтерів, які надавали підтримку армії, працюючи 24 години на добу. Далі долучались до допомоги переміщеним громадянам. Днем старту вважаємо 1 березня. Саме тоді вперше почали публічно розповідати, що формується група підтримки для волонтерів. Приїзд наступних груп вимушених переселенців на захід України дав поштовх до розгортання подальшої активної роботи. Ми одразу запрацювали в трьох містах: Ужгороді, Мукачеві та Сваляві. Там були колеги, з якими ухвалили спільне рішення надавати психологічну допомогу тим, хто потерпає від повномасштабної агресії.
І так працюємо до сьогодні в трьох містах з відмінністю в тому, що додаємо щоразу нові й нові групи підтримки для волонтерів, вимушених переселенців, родин військових, які знаходяться на передовій, тих, які втратили рідних, зникли безвісти чи перебувають у полоні. Нещодавно мали зустріч з ветеранами, які проходять лікування у шпиталі.
Ми працюємо на якість. Кожна людина, яка стабілізується й отримує певний ресурс, готова передавати свої знання далі. Адже заняття в групах передбачають можливість використовувати набуті навички в повсякденному житті. Неформально ми надали таким чином підтримку десь 3,5 тисячам наших співгромадян.
— Кому належить авторство назви «Дерево Мого Життя» та з чим вона пов’язана?
— Ідея назви крутилася в голові давно, врізалась і в потрібний момент проросла. Зі співзасновницею проєкту Ксенією Тарнавською ми зупинились відразу на цій — «Дерево Мого Життя». Навіть не було жодних обговорень. Усі три слова написали з великої літери для утвердження: тут, сьогодні й зараз відбувається ця історія, яку пишемо ми.
Кожна людина індивідуальна за своєю суттю, має своє коріння, приносить щось своє в цей світ. Наш логотип — зображення дерева, обрамленеого в стилі української вишивки. Чому так фундаментально? Кожне добре дерево, яке вистояло, має мати добре коріння. А коли має добре коріння й здоровий стовбур, дає добрі плоди. У контексті цього дерева ми, люди, є стовбуром.
Коли людина не знає, де її коріння, не має на що опиратися, вона, як перекотиполе. Людина, яка має своє коріння, може чітко стояти на своїй позиції, відстоювати свої кордони, цінність, ідентичність, людську гідність, розуміти, що вона хоче. Пам’ятаючи про своє коріння, це допомагає сьогодні нам виборювати свою незалежність, вести переможну війну проти агресора. Від нас залежить зараз, що ми дамо цьому світові, що ми залишимо своїм дітям після нашої перемоги.
— Чиїм коштом вдається створювати такі затишні локації в одному стилі. Звідки ідея саме такого дизайну інтер’єру?
— Завдання, яке ми собі поставили на початку вторгнення, коли почали приїздити на захід країни вимушено переселені співгромадяни, — вирішити прості й елементарні завдання психогігієни, безпеки й довіри. Нам цінна кожна людина. Тому хочеться, щоб для людей були створені умови затишку, як удома.
Стиль наших закладів — у спокійних світлих кольорах для заземлення, для того, щоб відпочити, розслабилась. Гуцульські килими додають домашнього тепла.
Звісно, ми потребуємо фінансування й перебуваємо в пошуку коштів. Перша підтримка цього проєкту була від друзів з Європи, місцевого римсько-католицького єпископа Мукачівської дієцезії Миколи Лучка, благодійної організації «Карітас» з Чехії. Отримуємо також вільні донати небайдужих людей, пишемо гранти. Ми орієнтовані на людину й шукаємо фінанси на виклики часу, те, що потребує певна категорія осіб. Ми на це реагуємо й розвиваємося.
— Як залучаєте психологів до роботи в проєкті й на яких умовах вони працюють: з оплатою праці чи на волонтерських засадах?
— У нашій команді разом зі мною на сьогодні працює 18 колег. Виклики часу диктують своє. Ми розуміємо, що нам потрібні фахові люди. Кожна група підтримки потребує внутрішнього ресурсу: психолога, консультанта, психотерапевта. Він готується в кожну групу. Адже це доволі психологічно виснажлива праця. Але команду збільшувати потрібно й ми над цим працюємо.
Від початку нашої роботи ми вирішили, що повинна бути винагорода за працю, аби людина мала мотивацію. Але все ж таки більшість наших фахівців — це ідейні люди, а не ті, які хотіли б заробляти колосальні кошти. Адже ця винагорода в рази менша, ніж комерційна оплата. Починаючи з першого дня вторгнення, наші фахівці проходять додаткові курси підвищення кваліфікації за певними напрямами й не всі навчання є безплатними. Проте ми все ж нашу працю називаємо ідейним волонтерством.
— Окрім психологічної підтримки, у групах ви започаткували зустрічі з товариством 50+, 60+. Чому вибір впав саме на цю категорію громадян?
— Зустрічі в групі 60+ (особи віком за 60 років — авт.) у нас ще розпочалися у 2021 році. Ця група була однією з перших. Ми побачили, що люди пенсійного віку, особливо закарпатці, залишаються на самоті: діти поїхали на заробітки, онуки вивчилися. Кожна людина соціальна, вона хоче бути потрібною. Крім того, левова частка перших переселених громадян були саме люди похилого віку й матері з дітьми. Наразі відбулась так звана інтеграція цих категорій осіб в громаду. Вони створюють свої волонтерські ініціативи, збирають трави для хлопців на чаї, баночки для окопних свічок, консервацію, сушать овочі для сухих борщів, плетуть маскувальні сітки, допомагають на благодійному ярмарку — волонтерять на своєму рівні.
Група 50+ була лише на рівні танцювального па. Це панянки, яким ще не виповнилось 60 і дуже хотілось танцювати. Наразі відвідувачами є й ті, яким 40. Ми тут уже не ставимо жодної вікової планки.
— Ви проводите чимало цікавих і творчих заходів: книжкові посиденьки, борщова вечірка, логопедія для дорослих, правопівкульне малювання тощо. Про що саме ці ініціативи?
— Борщова вечірка. Ми готували борщ для наших ветеранів, які знаходяться у військовому шпиталі. Нас запросили до неформальної зустрічі з хлопцями для того, щоб з ними поспілкуватися. Це була ініціатива волонтерів Закарпаття. Найважливіше в цій співпраці — людські стосунки й людяність. Інколи варто просто мовчати й бути.
Книжкові посиденьки проводить наша колега. Вона одна з учасниць групи підтримки, дружина військовослужбовця. Ці зустрічі мають на меті культурно-просвітницьку роботу серед переселенців. Завдяки творам української літератури наші співгромадяни мають можливість краще опановувати українську мову. Це також про ті надбання, які ми маємо, на що ми можемо опиратися, які нам допомагають розвиватися.
Логопедію для дорослих проводить наша учасниця, тепер уже колега, двічі вимушена переселенка, корекційний педагог та логопед. Логопедія для дорослих допомагає відновити мовленнєвий апарат, мовлення, пом’якшити м’язи обличчя, які при постійних стресових ситуаціях чи пережитих фізичних травмах у людини стискаються, запобігає деменції. Особливо заняття корисні для тих, хто пережив мікроінфаркти чи мікроінсульти.
Терапевтичні зустрічі відбуваються в партнерстві з Міжнародною організацією з міграції. Інтуїтивне малювання проводиться для соціальних працівників, учителів, людей допоміжних професій місцевих громад. На постійній основі діють тілесно орієнтована, арттерапевтична групи підтримки. Адже правопівкульне малювання далеко не про малювання як таке. Це велика й глибока праця також над собою через малюнок.
Культурно-освітній захід «Сакральне Закарпаття» пов’язаний зі знайомством з іконописом, який відрізняється від загальноприйнятого українського іконопису. Пізнаючи власну культуру, власне коріння, людина трансформується. Вона має тоді розуміння, що вона може дати.
Під час занять у нас відбувається своєрідна інтеграція, коли самі учасники груп бажають впровадити інші напрями й види допомоги й підтримки.
— Чи є в планах розвиток і масштабування простору психологічної підтримки?
— У планах масштабування є. Хочеться в районних центрах Закарпаття відкрити такі ж простори. Розуміємо, що в найближчому майбутньому необхідна буде як реабілітація, так і абілітація (система заходів та соціальних послуг, спрямованих на опанування особою знань та навичок, необхідних для її незалежного проживання в соціальному середовищі — авт.) для ветеранів, їхніх родин, громади та суспільства. Так, як було, не буде. Нам потрібно буде звикати до військових, а військовим — до цивільних. І це зовсім інша взаємодія. Ми намагатимемося реагувати на виклики тут і зараз. У перспективі ми також маємо намір відкривати реабілітаційно-абілітаційні центри. Дуже вірю, що ця справа буде рухатись і розвиватись поступово. Усе відбувається у свій час.
Авторка: Ганна Швець
Фото із фейсбук-сторінки «Дерево Мого Життя»