Після закінчення війни Україна зіткнеться з низкою проблем, однією з найбільших з яких буде демографічна. Про зменшення населення країни, наслідки внутрішньої та зовнішньої міграції, перспективи зайнятості українців розповів у ексклюзивному інтерв’ю Соціальній інформаційній платформі Олексій Позняк, кандидат економічних наук, завідувач сектору міграційних досліджень Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи Національної академії наук України.
— Кількість населення в Україні з 1994 року зменшувалася. Які причини?
— Передумови до скорочення кількості населення в Україні були закладені ще в 1960-ті роки. Є такий показник — середня кількість дівчат, яких народжує одна жінка протягом життя і які доживуть до віку цієї жінки. Він має становити принаймні одиницю для того, щоб покоління дочок було рівночисельним поколінню матерів.
А оскільки хлопчиків народжується більше, ніж дівчаток, то сумарний коефіцієнт народжуваності — це середня кількість дітей, які народжує одна жінка протягом життя, — має бути більшим ніж 2. Ситуація, коли такі показники востаннє досягалися в Україні були зафіксовані в середині 1960-х років тоді ще в УРСР. Після цього народжуваність зменшувалася, а економічна криза, спричинена розпадом СРСР, прискорила цей процес.
— Які демографічні перспективи України, зокрема, через вплив російської агресії?
— Демографічні перспективи України нині залежать не стільки від народжуваності та смертності, як від міграції населення. Після початку повномасштабного російського вторгнення стався величезний міграційний відтік. Щодо його обсягів є різна інформація.
За даними прикордонників, якщо брати різницю між кількістю вибулих з України й тих, хто повернувся, то отримаємо цифру близько двох мільйонів людей. А за даними європейських країн, які надали тимчасовий захист людям з України, цифра наближається до п’яти мільйонів. З чим пов’язана така різниця, пояснити зараз важко, потрібна спільна робота українських та іноземних науковців, міжнародний масштабний проєкт.
Сидячи в Києві й спілкуючись тільки з українськими посадовцями, важко прийти до єдиної точки зору стосовно того, чим викликана така велика різниця в кількості біженців. Хоча є очевидні речі, що частково це пояснюють, наприклад, певна частина чоловіків нелегально перетнули кордон, тікаючи від мобілізації, значна кількість українців, які були депортовані в росію, змогли виїхати до європейських країн. Але можливий обсяг цих контингентів усе одно не пояснює такого великого розходження в цифрах.
— Якими можуть бути наслідки внутрішньої та зовнішньої міграції: і для України, і для країн, які прийняли мігрантів?
— Для України наслідки будуть залежати насамперед від того, яка частина вимушених мігрантів повернеться в країну. У перші місяці війни майже всі вимушені мігранти декларували наміри про повернення, але з часом ентузіазм дещо зменшувався. І це цілком логічно. Існує загальна міграційна закономірність, яка дає уявлення стосовно того, чи повернеться мігрант назад.
За розрахунками, які Інститут демографії робив у середині 2022 року, звісно, вони не могли врахувати реалій другої половини року та початку 2023-го, але ми оцінювали, що порівняно з довоєнною ситуацією, за найкращого варіанту розвитку подій, Україна втрачала б сьому — восьму частину свого населення до 1932 року. Тобто чисельність населення зменшувалася в 1932 році порівняно з 2021 роком на одну сьому — одну восьму частину.
А якщо брати найбільш збалансований варіант — далеко не найкращий — могло йтися про втрату до чверті населення. Звичайно, такі втрати призведуть до проблем із забезпеченням економіки робочою силою. Особливо це буде болісно в період відродження України після війни, якщо не вдасться залучити мігрантів з інших країн. У такому разі відродження економіки буде пробуксовувати.
Щодо європейських країн, які приймають вимушених українських мігрантів, то для них це певною мірою демографічна інвестиція. Ці країни, зараз на тимчасовій основі, а згодом, можливо, і на постійній, отримують контингенти людей достатньо молодого віку, готових працювати й робити свій внесок у розвиток економік цих країн.
Звичайно, є певна кількість мігрантів, які не можуть працювати через вік або, наприклад, це жінки з малими дітьми, яких ні з ким залишити, але демографічна вигода перевищує можливі негаразди від того, що доводиться утримувати певну кількість населення.
— Тобто країни Європейського Союзу будуть створювати умови, щоб українські мігранти залишалися й інтегрувалися в них?
— Це залежить від того, яку політику все-таки приймуть країни Євросоюзу. Можливо, це буде різна політика відносно різних контингентів населення. Загалом їм вигідно, щоб найбільш активна й працездатна частина українських зовнішніх мігрантів залишалася в цих країнах.
— У медіапросторі з’явилася теза про повоєнний бебі-бум. Як оцінюєте його реальність?
— Є загальна закономірність, що після війни відбувається сплеск народжуваності. Зокрема, він був і в Радянському Союзі після завершення Другої світової війни. Він пов’язаний з тим, що в найбільш кризові, небезпечні періоди сім’ї відкладають народження дітей.
Скажімо, пара планувала народження дитини у 2023 році, але у зв’язку з подіями 24 лютого 2022 року вирішує відкласти це. Коли зникають чинники, що зумовили відтермінування вагітності, то сім’ї народжують дітей. Але не завжди, тому що змінилася ситуація: деякі вже не можуть мати дітей, виникають інші проблеми. Тобто відкладене народження реалізується не повністю, але більшою мірою.
Якщо говорити про бебі-бум, треба мати на увазі, що в 1940-х роках у СРСР, зокрема й в Україні, були настанови на більш високу дітність: сім’ї орієнтувалися мінімум на дві — три дитини. Нині більшість сімей в країні налаштовані на одну дитину. Відповідно розміри народжуваності не будуть такими суттєвими, як після Другої світової війни.
В Україні є великий досвід стимулювання народжуваності. Але ефект від виплат не є постійним і визначальним. Населення на певному етапі починає звикати до цих виплат, сприймає як належне, і їх вплив на стимулювання народжуваності зменшується.
Політика щодо стимулювання народжуваності має залишатися одним з важливих напрямів демографічної політики держави в повоєнний період. Але треба не тільки займатися виплатами, а й більшу увагу приділяти соціальній рекламі, потрібна агітація, переконування для того, щоб сім’ї задумувалися про більшу кількість дітей.
— Чи є ризик неповернення додому після перемоги жителів тимчасово окупованих територій і, як результат, підвищення густоти населення в одних регіонах та зниження її в інших?
— Безумовно, не всі внутрішньо переміщені особи повернуться після перемоги до місць свого попереднього проживання. Частина осяде на тих територіях, де вони зараз розміщені. Понад те: навіть серед тих зовнішніх вимушених мігрантів, які повертатимуться до України, не всі повертатимуться в регіони свого колишнього проживання. І частка населення, яка проживає нині в районах, прилеглих до зони бойових дій або що межують з державою-агресором, зменшуватиметься. Тож чисельність населення в центральних і західних районах України зростатиме.
Причому йдеться не тільки про переміщення населення, а й про релокацію підприємств. Тобто регіони-приймачі переміщених осіб і релокованих підприємств отримають імпульс до економічного розвитку. І навпаки: у регіонах походження цих людей і підприємств можливості для економічного відродження будуть набагато гіршими. Це призведе до посилення ролі центральних і західних регіонів у житті країни.
Щодо регіонів, які межують з державою-агресором, маємо розуміти, вони не будуть повністю безлюдні й державі треба буде виробляти якісь певні соціальні важелі, щоб заохочувати приплив туди людей. Але очікувати на відновлення довоєнної щільності населення в цих районах не варто.
Відеоінтерв’ю з Олексієм Позняком дивіться за посиланням.
Авторка: Тетяна Порхун, фото: dsnews.ua