Лідерка гурту «Лісапетний батальйон» Наталя Фаліон не втрачає оптимізму в непростий воєнний час: своїми піснями, спілкуванням з людьми вона старається заряджати позитивом, заспокоїти, дати надію.
Заслужена працівниця культури розповіла Соціальній інформаційній платформі про те, як зустріла війну, допомогу армії, написання пісень, а також про роботу на городі та закрутки. Зачепила Наталя Іванівна й таку трагічну тему, як втрата дітей.
— Чи вплинула війна на вашу творчість? Якщо так, то яким чином?
— Звичайно, вплинула. Я ніколи не думала, що в моєму репертуарі з’являться патріотичні пісні. Я завжди була така жінка-свято, жінка-феєрверк, я знала своє покликання — мала радувати народ, мала його веселити. Але як тільки почалася війна, то воно само собою склалося: усі думки, увесь той біль, усі переживання якось вилилися в піснях. Ми люди сільські, практичні, ми одразу оговталися. Довго не думали, куди їхати чи що робити. Ми знали, що вдома стіни допомагають.
І ми одразу ж включилися в роботу. У нас гурт пісенний, значить, наша бойова зброя — це слово. Добре знаю, що воно може й вбити, а може й воскресити. Спочатку народилася одна пісня, а в червні в нас уже був цілий альбом патріотичних пісень. Ось така нова сторінка, абсолютно не схожа з моїм іміджем, з’явилася у творчості «Лісапетного батальйону». Я б ніколи не подумала, що в нас вона буде.
— Чи відбулися зміни за рік війни у творчому колективі, з яким ви працюєте?
— Не змінилося нічого. Усі мої жінки на місці. Але дуже додалося хвилювань, бо чоловіки моїх учасниць воюють. Чоловік Людочки Городинської вже рік воює. У Світлани Найчук і син воює, і чоловік. У Русланочки (учасниця гурту Руслана Коцемір — авт.) воює чоловік. У Галі (учасниця гурту Галина Загура — авт.) зять воює, а племінник розміновує, нещодавно повернувся із завдання в Донецькій області. У нас є за кого хвилюватися. Але ми така родина, яка і в радості, і в біді завжди разом. Ми одна одну підтримуємо, дуже багато спілкуємося, як не телефоном, то щодня зустрічаємося.
Цілий березень активно працювали на концертах. Жінки залишилися такими ж мудрими, такими ж хазяйновитими, такими ж оптимістичними. Я не бачу, щоб хтось опустив крила, хтось багато плакав — усі вірять у нашу перемогу. Разом працюємо, знаємо, що це роблять сьогодні всі — без цього неможливо. Треба перемогу наближати всіма способами, не тільки на фронті, але й у тилу, і в піснях. Отже, я дякую Богові, що в мене такий стабільний і гарний колектив, з якими можна і в мир, і у війну, і у вогонь, і у воду. Якщо спочатку був такий патріотичний бум, то вже десь з літа ми знову почалися писати веселі пісні, бо я як ніколи зрозуміла, що без цього неможливо. Треба якось лікувати душі наших українців. А хто як не ми?
— Ви активно долучаєтеся до благодійних концертів. Чи підраховували, скільки коштів вдалось зібрати за весь цей період?
— Якщо сісти й почати рахувати з першого дня, то можна було б підбити. Але я не дуже люблю про це розказувати. Уже коли мені необхідно, наприклад, перед німецькими друзями прозвітувати, то я мушу десь там виставити відео. Я собі роблю помаленьку роботу. Я не можу збирати мільйони. Ми потихеньку збираємо по 100 тисяч, по 50, по 20, і ще раз 100 і ще раз 50… І так капає на якісь конкретні цілі.
Я співпрацюю з дуже багатьма благодійними організаціями, приєднуюся до їхніх великих проєктів. Маю й свої власні проєкти, не такі великі, але не менш потрібні. Маємо земляків, які воюють. Треба їх і вдягнути, і взути. Тепловізори їм потрібні й машина комусь потрібна. Чотири старлінки купили — це очі наших вояків, зв’язок з рідними (Starlink — супутникова система, призначена для доступу до інтернету, — авт.).
Зараз ми знову зібрали кошти. Ще точно не знаємо, куди їх вкладемо. Знаю, що польові рації потрібні. Усе це обговоримо з військкоматом. Спілкуємося з командирами, із земляками. Знаю, що є дуже гарний проєкт в Німеччині щодо збору коштів на реанімобіль. Там живуть наші друзі, і ми долучаємося — маємо 4 травня там виступати на великому концерті.
На безпілотники також додавали свої гроші. Усюди. Нікому не відмовили, хто б не попросив. Виходили й на площі, приїжджали в госпіталі, і у військові частини, і просто на концертних майданчиках. Мене завжди чекають у нашій сільській раді, тому що знають, якщо я поїхала на концерт, то обов’язково привезу гроші. А це дуже потрібно зараз. Воно й раніше було потрібно, і буде ще потрібно.
— Чи опікуєтеся ви якимось конкретним батальйоном?
— 54-та бригада. Там служать наші хлопці, знаю їх особисто. Допомагаємо їм разом з тернополянами. Зараз, здається, триває збір коштів на автомобілі. А до цього збирали на розвідувальний комплекс «Валькірія» (безпілотник — авт.), і не на один, а одразу на чотири. Ми в багатьох бригадах були ще з 2014 року. У нас такі зв’язки вже, знаєте, давні. У нас друзі по всій лінії фронту — кругом є наші, і про всіх стараємося подбати.
— Чи є у вас нові творчі задуми: над чим колектив працює сьогодні?
— Маємо, звичайно. Є в нас нова пісня про ЗСУ: «ЗСУ тримають оборону» — така бойова, гарна, абсолютно нова. Є ще пісня просто про Галю. Є «Грай, скрипко, грай» — моя сольна лірична пісня. «Я не подарунок, я сюрприз» — жартівлива пісня. Нас чекають на студії, будемо працювати вже над новим альбомом, набираємо пісень. Я не люблю повторюватися, я завжди люблю щось нове. Мені навіть дорікають артисти: «У тебе стільки багато пісень, ти можеш працювати з ними». А мені завжди чимось хочеться здивувати свого глядача. І коли людина усміхається, ще раз і ще раз переконуюся: «Наталю, ти правильна молодиця, ти йдеш наміченим шляхом, незважаючи ні на що».
— Тексти для своїх пісень ви самі пишете чи колектив долучається? Як відбуваються внутрішні процеси у вашій творчій майстерні?
— Текстів моїх пісень, моєї музики, мабуть, більш ніж половина, а може, уже трохи й менше. Мій син Сергій взяв від мами більше, ніж я собі навіть уявляла. Кажуть, що Бог відпочиває на твоїх дітях. А на моїх дітях, слава Богу, він не відпочив (усміхається — авт.). І от останні пісні, увесь патріотичний альбом — це абсолютно його тексти. Він настільки вже свою поетичну майстерність розвинув, відшліфував: і байки пише, і казки — я не припиняю дивуватися, він мене дивує чи не щодня.
У мене кожен вірш стає піснею, а тих віршів у нього настільки багато. Ми вже одну книжечку видали, але то творчість більш рання. А зараз, мабуть, уже на дві книги назбиралося матеріалу. Звичайно, я читаю, щось підправляю, з чимось не погоджуюсь, навіть виправляю. Він каже: «Мамо, у мене так не було». А я відповідаю: «У тебе так не було, а зараз буде так». Така в нас творча співпраця.
Я все обговорюю з дівчатами, зачитую, проспівую. Вони слухають, часом кажуть, що щось там не дуже. Я прислухаюся. Але не завжди — чесно зізнаюся (усміхається — авт.). Вважаю, що авторське право залишається за мною.
Дуже дякую синові, настільки він зараз мене виручає, що я, чесно кажучи, навіть трішки розлінувалася. Колись я сама складала вірші, якісь думки приходили, а зараз я вже чекаю, що син надішле, просто сором (знову усміхається — авт.). Потім кажу собі: «Наталко, ти ще можеш». Я так хочу вірити, що моя найкраща пісня ще не написана. Приходять, звичайно, ідеї до мене, але останнім часом моїх набагато менше, ніж у сина.
— Казки й книжки пов’язані вже більше з дитячою тематикою чи це теж з війною переплетено?
— У сина четверо дітей і він пише казки для них. Вони віршовані. Наперед розказую, що це про пригоди метелика. Я вже зробила відео на тих 11 казок. Буде ціла серія, яку викладу в себе на ютуб-каналі.
А от байки на військову тематику він уже читає на концертах, роблячи перерву, коли ми перевдягаємося. Його сприймають дуже тепло. Я бачу, що це потрібно, це на часі. А якщо згадати його останній патріотичний альбом, пісні «Україна в огні», «Ой, поле, поле», «Він з Бучі, вона з Ірпеня», «Війна війною, а город городом», «Наша хата всюди», «Зібрались бабоньки в неділю на зорі» — дуже популярні. Їх уже переспівують, пишуть мені й дякують за поповнення репертуару. Отже, у нас гарний творчий тандем. Ми працюємо дуже плідно, я радію цьому, і слава Богу.
— Ще з часів токшоу «Україна має талант» візитівкою вашого гурту стала пісня «Лісапет». Чи продовжуєте її виконувати на концертах?
— Зараз у нас є друга версія. Я працюю з колективом 30 років. Влітку 2022 року мав бути ювілей, планувалося свято в селі. До нього й був написаний оновлений текст «Лісапета»:
Лісапет мій, лісапет
Двоколісний «Гранд Черокі»
Де ти тільки не бував
За усі минулі роки
На багажник покладу
Я стареньку вишиванку
І лечу через життя
Лісапетом, наче танком.
Останні березневі концерти ми співали саме цей «Лісапет». Але не без того, щоб хтось не попросив заспівати й першоджерело, той найперший «Лісапет», який, власне, і зробив нас «батальйоном» та відомими.
— А що надихнуло вас на написання цієї пісні?
— Це не моя ідея. На той момент, коли з’явився «Лісапет», я мала вже дуже багато власних пісень у народному стилі. Вони були цікаві й людям подобалися. Я тільки пробувала. А мій син був творчим уже з юності. Проте, знаєте, як у молодих: у них своя тематика, свій стиль.
І от він сидить, грає на гітарі щось собі про лісапет — і мелодія інша, і текст інший. А я до молоді завжди прислухаюся, знаю, що треба мінятися, обов’язково треба щось нове включати у свій репертуар. І ця пісня мені настільки сподобалась! Я прослухала й кажу: «Сину, ану давай ще раз з початку й до кінця». Він мені заспівав. Тоді я питаю: «А можна я з цієї пісні зроблю пісню, але для себе трішечки поміняю текст і по-іншому її зроблю?». Він каже: «Та, звичайно, мамо».
Так ідея й народилася. Була інша мелодія й слова інші, тільки приспів залишився незмінний. А решту я вже під себе написала так, щоб відповідало нашому вікові, нашому іміджеві. Так і народився «Лісапет». Він абсолютно не був запланований на такий широкий загал. Ми собі співали його в селі, у районі й інколи в області, і дуже тішилися, що нас усі люблять. А вже як полюбив світ, ось тоді почали фільтрувати репертуар, почали вже його ретельніше підбирати, а не так, як раніше: за три секунди щось написала й уже співаємо.
— Яким був минулий, 2022 рік, для вас, для Наталі Фаліон?
— Рік був болючий-болючий. Дотепер свідомість не хоче слухатись. Мозок не підкоряється тому факту, що в нас війна, розруха. Схід розбили, розтрощили, стільки жертв. Дуже часто прокидаюся вночі й хочу себе вщипнути й подумати, може, усе це неправда, може, щось змінилося.
Рік був дуже складним. Перша половина — це взагалі не знали, що буде завтра та як правильно поводитися, як захистити свою родину. Але вибрала правильне рішення — село. Приїхали в село й усі тут пів року в хаті жили. Я так і на концертах кажу: діти, внуки, собаки, друзі дітей, друзі внуків, друзі собак — тут такий був перевальний пункт (усміхається — авт.). Одні друзі приїжджали, інші від’їжджали. І постійно щось робили: вареники ліпили, на блокпости відвозили, продукти збирали, відправляли.
Але до всього звикаєш. Ми звикли й почали думати, ну скільки можна дома сидіти? Треба виходити в люди, треба продовжувати. Ми особисто зупинилися у своєму страху. Але це не всі змогли зробити. Тому треба якось підтримувати людей. Ви знаєте, який це страшенний біль для матері, коли втрачаєш дитя? Як з ними говорити? А я маю право про це говорити, бо я також поховала дорослого сина. І, знаєте, байдуже, чи він загинув на фронті, чи він просто заснув і не прокинувся. Материнський біль нічим не загасити — він залишається назавжди. Так я і розмовляла з людьми.
Я приходила до себе на ринок, як психолог-реабілітолог. До мене підходили люди, питали мою думку. Так десь через тиждень або щотижня я просто спілкувалася з людьми на вулиці, на ринку, у магазині. Хто б інтерв’ю не просив, я всі інтерв’ю давала. Бо я розуміла, що за мною слідкують, я авторитет і мене послухають. Уже вдалося налагодити цілі концертні тури, де не один концерт, а їх багато, коли планомірно переїжджаєш з одного міста в інше. У мене аншлаги, усі зали заповнені, люди приходять. Після того ще годину фотографуємося, обов’язково кожному на пам’ять автограф, фотографію.
Я так твердо стала на ноги. Спочатку в мене ще були десь глибоко в душі якісь маленькі сумніви, що зараз, можливо, не до жартівливої програми, може, комусь боляче. Я знаю, що є такі люди. Але більшість правильно зрозуміли, чому я зараз так багато працюю, чому так багато в мене жартівливих пісень. Тому що це потрібно.
Люди втомилися, люди відчули, що війна продовжується. Спочатку чекали, що вона закінчиться завтра чи післязавтра. Але ми й зараз чекаємо. Втім, ми вже трішечки зібрали мізки докупи й знаємо, що треба набиратися десь сили. А для цього потрібен позитив. Час від часу треба перезавантажувати свідомість і я їм допомагаю. Я так дякую Богові, що, мабуть, він для цього й дав мені якесь натхнення, талант і мій колектив. 30 років ми чекали, щоб стати в пригоді народові саме в такий важкий момент, допомогти матеріально, лікувати душі, відігрівати лід, який скував серця наших українців.
— На початку розмови ви сказали, що словом можна як ранити, так і окрилити. Якими словами мотивуєте своїх глядачів, підписників?
— Так і кажу, що плакати в подушку ми не маємо права. Заради тих, хто вже віддав своє життя. Ми маємо, як ніколи, черпати силу в родині, у тому місці, де народилися. Зараз ми маємо жити. «Хто як не я?» — ось яке гасло має бути. І не треба задавати питання Богові: за що, чому, коли? Є таке слово «треба». «Можу» чи «не можу» — не підходить.
Навіть якщо ти не можеш допомогти чимось фізично, матеріально. Але якщо ти вийшов на свій город, взяв у руки лопату чи сапу, то працюєш і знаєш, що треба буде годувати не тільки свою родину й самого себе, але й усю Україну.
Особливо, для села це актуально. Я ніколи ще не робила стільки закруток, як цієї осені, хоча в мене велика родина. Зараз, відкриваючи свою комору, бачу, що їх залишилося дуже мало. І я тішуся з цього, бо усвідомлюю, що я зі всіма мала чим поділитися.
І я знову посадила на зиму вже стільки цибулі, що ми б в житті її не з’їли — мішками будемо збирати. Але я знаю, що це потрібно робити. І кожен має знати: те, що ти живеш, то вже добре. Добре, що ти не зляканий, можеш виконувати якусь громадську роботу, когось підтримати добрим словом, випити чаю із сусідкою, яка розплакалася, підтримати її, просто погладити по плечах і заспокоїти, поплакати разом.
І найголовніше — пам’ятати, що не можна прожити жодного дня двічі: як ти його сьогодні проживеш, то так і буде, маємо вже те, що маємо. Ми не повинні себе десь закривати в замкнутому просторі, не спілкуватися, не мріяти, не думати. Ми маємо поставити велику мету, а разом з нею — маленькі. Як будуть маленькі, то й велика ціль буде виконана. Просто треба жити й допомагати жити іншим. Я всім це кажу, і люди мене розуміють. Ми на концертах і сміємося, і плачемо. Мені розказують свої біди, а я їм — свої.
Ми знайшли з моєю Україною, з моїми глядачами спільну мову. Так і будемо продовжувати далі жити, боротися, співати. Без пісні Україна ніколи не залишалася: ні в часи радості, ні в часи печалі. Моя пісня — зброя, я цю зброю міцно тримаю в руках і нікому не віддам.
Автори: Ганна Швець, Сергій Коробкін, фото: фейсбук-сторінка гурту «Лісапетний батальйон»