Пенсіонери Володимир і Таскіра Максюти з Білої Церкви, що на Київщині, співають просто неба для містян, збираючи гроші на потреби Збройних сил України. Подружжя передало волонтерам уже понад 110 тисяч гривень. Кажуть, зупинятися не збираються. Про те, як вдається заохотити людей до допомоги армії, як склався їхній дует «А ми удвох», вони розповіли спеціально для «Пенсійного кур’єра».
Володимир співаком себе не вважає. Каже, у дитинстві була спроба навчитися грати на гармошці, але з музикою не склалося. Зате доля звела з Таскірою – вона подружилася з піснею з ранніх літ.
«Пам’ятаю, як батьки йшли на роботу, а я залишалася сама вдома. У нас було одне дзеркало, аж під стелею повішане серед портретів. І от я робила собі на голові зачіску «начіс», з чорнобривців клеїла нігтики – і вже я артистка, співаю. Коли дивлюся: мама йде. А я начіс розплутати не можу, волосся густе й довге. То я сховала його під хустку, а мамі пояснила, що болить голова. Отак у мені народжувалася артистка, але я того соромилася», – згадує пенсіонерка.
Пропозиція на десятий день
Після закінчення сільської восьмирічки в Казахстані Таскіра вступала в педагогічне училище. Іспит з математики склала не дуже успішно, проте вразила приймальну комісію співом – її прийняли на музичне відділення, яке тільки відкривали. Так вона здобула освіту вчительки початкових класів і музики. Проте працювати за фахом не довелося. Дівчина вийшла заміж за українця, але сімейне життя не склалося. Вона вже збиралася повертатися на батьківщину, коли зустріла Володимира.
«На десятий день знайомства я зробив пропозицію. Цьогоріч у нас золоте весілля – святкувати будемо після перемоги. Таскіра – дуже талановита. Але співати їй було ніколи: діти народжувалися, клопоти сімейні», – розповідає чоловік.
Подружжя виховало шестеро дітей. Тепер має семеро онуків і правнучку. Багатодітною мамою Таскіра стала у 25 років.
«Народила я семеро дітей, але одна дівчинка в однорічному віці важко захворіла на менінгіт, залишилася інвалідом. П’ять років дитинка пролежала на одному боці, не могла рухатися, не розвивалася. Я доглядала її, але, на жаль, життя її покинуло. Біль вгамовували турботи про старших дітей і тих, яких ще народила», – ділиться жінка.
Народження вокального колективу
Коли в Білій Церкві за підтримки благодійного фонду організували клуби «Академія пенсіонерів», Володимир і Таскіра стали активними учасниками одного з них.
«Спочатку в нашому місті було 34 таких клуби. З тих грошей, що меценат виділяв на клуби, ми могли дозволити собі двічі на рік організувати екскурсійні поїздки. Отак одного разу дорогою в автобусі ми стали співати. І виникла ідея створити вокальний колектив «Гармонія» в нашому клубі. Перші виступи організували, як уміли. Потім домовилися, що треба однакові костюми. Я за це взялася, бо все життя шию: колись пройшла дворічні курси крою та шиття в хороших майстринь. Так уже десять років у нас є свій вокальний колектив», – розповідає Таскіра.
За словами жінки, репертуар вона намагається підбирати цікавий, оригінальний. Шукає незнайомі або давно забуті пісні. Як почує десь пісню, то Володимир знайде їй слова, підбере фонограму.
«Моя Таскіра стала багато співати. Взяла участь і здобула головну корону в конкурсі «Мадам Гармонія». Бачу, інші чоловіки набиваються заспівати з нею. Подумав, чому це хтось має з моєю дружиною співати? Я й сам буду. От вона мене вчить. Не все виходить, часом і сварить мене. Ну не маю я того відчуття музики, яке має вона. «А ми удвох» – так склався наш дует. Моя частина більш технічна. Я комп’ютер більше знаю, ролики монтую, виставляю в інтернет. Отак багато людей дізналися про нас. Почали навіть запрошувати на фестивалі. У 2019 році в Миколаєві ми посіли третє місце», – згадує Володимир.
Сітки, білизна, виступи
З перших днів повномасштабного російського вторгнення подружжя почало допомагати армії. І сітки плели, і спідню білизну воїнам шили. А як потепліло, вирішили своїми виступами збирати гроші на ЗСУ. Спочатку люди здивовано реагували, адже для Білої Церкви це була новинка.
«Другого травня ми вийшли перший раз співати, нам кинули в скриньку 1600 гривень. На перші гроші ми відправили посилку захисникам у Сумську область. Потім познайомилися з місцевим волонтером Віталієм Перебийносом. У нього є запит від командира – перелік, що необхідно для воїнів. От ми стали йому просто гроші віддавати. Спочатку по дві-три тисячі, потім за тиждень могли зібрати шість-сім тисяч. Загалом ми вже 110 тисяч передали за цей період», – зауважує пенсіонер.
Відроджують давні пісні
Таскіра каже, що люди добре сприймають їхні виступи. Хтось мовчки кидає в скриньку гроші, хтось підходить і дякує. Одного разу військовий залишив напис свого позивного на прапорі, який пенсіонери беруть із собою на виступи. Часом квіти дарують співачці. Військові з бригади, якій допомагає подружжя, навіть присвятили дуетові збитий боєприпас. Хоча трапляються й інші історії.
«Днями в нас казус був. Прибігає жінка й каже: «Я навіть не перевдягалася, а відразу з городу біжу й зараз поліцію до вас викличу, бо ви співаєте російські пісні». Ми здивувалися, бо зараз у репертуарі тільки українські. Запитую: «Яку ж пісню ви почули?» Каже: «Вот кто-то с горочки спустился…». «Е, – відповідаю, – то ви музику почули. А ця мелодія належить старовинному українському романсу «В саду осіннім айстри білі» – його ми й співали». До речі, цей романс був популярний в Україні до 60-х років минулого сторіччя. Навіть був опублікований у 1961 році в збірнику «Українські народні романси». Відомостей про автора слів та музики немає, тому його вважають українською народною піснею. А мелодію свого часу вкрав росіянин Терентьєв і зробив пісню «Вот кто-то с горочки спустился…». Мені шкода, що коли українці слухають, вони не сприймають цю пісню як свою. Те саме з піснею «Грона духмяні акації білої» – давній київський романс, а спеціально для радянського фільму його переклали на російську. Це народжене українським народом і ми доносимо це своїми виступами також», – пояснює співачка.
Дует «А ми удвох» радо виконує й замовлення перехожих на ту чи іншу пісню. Кажуть, це можливість зробити приємність людям у непростий час і водночас поповнити скриньку допомоги для армії. Хоча розважальними свої виступи не вважають, бо ставляться до цього як до роботи, яка дозволяє наближати перемогу. Хоч не завжди легко пенсіонерам у поважному віці (Таскірі цьогоріч виповнилося 70 років) працювати просто неба, але вони не здаються. Як треба – достукаються до найвищого керівництва торговельного центру, аби дозволили поспівати на їхній території. А як погода не дозволить співати на вулиці, кажуть, обов’язково придумають ще, як допомагати ЗСУ.
Авторка: Світлана Шевчук, фото з архіву подружжя Максют