Олександр Чаморсов – ветеран АТО. До 2014 року працював дизайнером. У військкомат добровольцем пішов у 52 роки. Після звільнення з лав ЗСУ оформив пенсію, здобув освіту психолога і почав допомагати іншим військовослужбовцям та їхнім близьким. Про непростий досвід роботи на гарячій лінії Українського ветеранського фонду читайте в нашому ексклюзивному інтерв’ю.
– Чи можна сказати, що ваша історія – це не про успішну адаптацію ветеранів до цивільного життя, а, насамперед, про те, що життя можна взагалі повністю змінити, навіть після виходу на пенсію?
– Можна і так сказати, звісно. Насправді це історія досить розповсюджена серед моїх побратимів і посестер, коли вони поверталися і починали нове життя. Мінявся світогляд, мінялися якісь життєві принципи. Старе життя могло чимось вже не задовольняти або здаватися не тим, яке має бути.
– За першою освітою ви художник, працювали дизайнером і зовсім не були пов’язані з психологію?
– Так, перша моя освіта художня і все життя я працював дизайнером. Працював до 2014 року – до Майдану. Взагалі-то за освітою я ілюстратор – це вища художня освіта. Займався ілюстрацією, використовуючи комп’ютерну техніку. Певний час працював театральним художником, працював в театрі, приймав участь у виставах.
– Потім настав 2014 рік. На той момент вам було 52 роки?
– Так, 52 роки було, коли я пішов добровольцем у військкомат. Одразу не вийшло, бо не брали за станом здоров’я, не проходив комісію. Лише на третю хвилю мобілізації вдалося.
– Тобто свідомо прийняли це рішення?
– Так. Тоді в принципі можна було піти в добровольчий підрозділ. Але я це не робив, бо думав, що туди точно не візьмуть. Думав, що там великі вимоги до фізичної форми. Тому я пішов до військкомату і намагався потрапити вже в Збройні сили. І це мені вдалося з третьої спроби.
– Не було страшно?
– Зараз вже як фахівець іншої сфери можу сказати, що це питання, яке не варто задавати ветеранам в принципі. Але оскільки я ветеран вже адаптований, то можу сказати, що всім буває страшно. Страх – це нормальна реакція організму. Тому сказати, що я такий сміливий і мені було не страшно – це було б не правильно.
– Що для вас було найскладніше на війні?
– Не тільки для мене. Для всіх це складно, коли міняєш свій звичний спосіб життя, якийсь налаштований побут і опиняєшся в зовсім інших умовах. Де не тільки обстріли бувають, але також немає світла, тепла – це інший вимір. Тому це в принципі набагато складніше, ніж жити життям дизайнера, наприклад.
– Але колись ви служили в армії…
– Я людина не військова, але колись була строкова служба ще за радянських часів. Тоді була, звісно, підготовка. Я знав, як влаштована зброя, пам’ятав, як її збирати-розбирати, як стріляти. Ця підготовка, скоріше, лише по мінімуму була. Бо строкову службу я тоді проходив в Естонській РСР, і це була служба художником при армійському клубі, бо я тоді вже мав художню освіту. Це була достатньо легка служба порівняно з іншими побратимами, які там служили. Мені допомагала інша підготовка: я захоплювався туризмом, в тому числі, подорожами з рюкзаком, байдарочним туризмом. Я знав багато штук, яких не знали, можливо, інші друзі.
– Що виявилося найтяжчим, коли ви повернулися до цивільного життя?
– Найтяжчим виявилось саме повернення. Сів у потяг у Костянтинівці і буквально за одну ніч із зони бойових дій опинився наче в іншому вимірі – в абсолютно мирному житті. Коли потім вже їхав на електричці додому, то жодного слова не чув про війну, про те що там гинуть мої побратими або руйнуються оселі і страждають мешканці цих осель. Я чув зовсім інше: про відпустки, про курс долара, про якісь свої проблеми. Ніби нікому ця війна була не цікава. Це мене, м’яко кажучи, дуже сильно засмучувало. Настільки, що коли я зайшов до себе додому, то до вечора просидів біля вікна, наче у ступорі. Так і не зміг переодягнутися зі своєї військової форми. Перша думка, яка у мене з’явилася в голові – треба повертатись назад до свого підрозділу і продовжувати.
– В одному з інтерв’ю ви розповідали, що наполегливо шукали психологічної допомоги, коли повернулися.
– Саме з цієї причини і шукав, бо розумів, що так не має бути. Перед тим, як звільнятися ми всі мріяли, як ми будемо повертатися додому, чим там будемо займатися. Для мене було дивно, що я вже не можу до цього життя пристосуватись. Я не розумів чому. Мені здавалося, що у мене щось не в порядку з головою. Власне, тому я і вирішив шукати допомоги. Тоді я з психологією зовсім не був знайомий. Я знав тільки, що існують психологи, психотерапевти і психіатри, і навіть не знав, чим вони відрізняються. Шукав, дійсно, наполегливо. В 2015-2016 роках була тотальна неготовність психологів до повернення ветеранів. Тому я спочатку потрапляв до таких спеціалістів, які могли мене дуже сильно розчарувати. Але це навпаки надавало мені натхнення шукати далі і зрештою я знайшов гарну підтримку і почав працювати. А з деяким часом вирішив сам опанувати цю професію і займатися вже власною допомогою з повернення іншим.
– І ви отримали нову освіту?
– Так. Оскільки у мене вже була вища освіта, то я мав можливість одразу вступити на магістратуру. Треба було здати іспити і мені це вдалося. На магістратурі я провчився майже два роки і офіційно отримав державну психологічну освіту. Паралельно я вже працював з ветеранами, які повертаються. Далі продовжив навчання в іншому закладі за спеціалізацією «травматерапія». Це міжнародний заклад післядипломної освіти. На жаль, оскільки війна, то зараз це навчання на паузі. Хоча мені залишилось довчитися тільки один семестр.
– Травматерапія – це спеціалізація спрямована на тих, хто отримав поранення?
– Мається на увазі емоційна травма, психологічна. Ця спеціалізація спрямована на тих, хто отримав таку травму. Це не обов’язково військовий досвід. У мене є клієнти серед цивільних, так само як і серед ветеранів.
– Важко навчатися в такому віці?
– Думаю, що навчатися важко в будь-якому віці. І це достатньо важке навчання в принципі, бо воно за міжнародними стандартами – це американська травматреапевтична програма. Але в цьому віці навпаки більш свідомо підходиш до навчання, ніж в 20 років. Я не відчуваю, що зі сторони моїх вчителів і колег був якийсь навіть мінімальний натяк на мій вік. В будь-якому випадку непросто всім і мені, і мої однокурсникам.
– Робота на гарячій лінії ветеранській фонду – це не єдина ваша діяльність?
– Взагалі моя практика телефонного консультування почалась три роки тому на гарячій ліні по запобіганню самогубств. Продовжую на ній працювати і зараз. Був ще один проєкт теж телефонного консультування. І от з’явився цей проєкт гарячої лінії Українського ветеранського фонду. Я з радістю подав своє резюме, бо це якраз пов’язано безпосередньо з ветеранами, з учасниками бойових дій та їх близькими. Зірки так склалися, що мене взяли на цю роботу і я дуже радий. Мені подобається тут працювати. Крім цього у мене є приватна практика. Принаймні вона була достатньо активна до 24 числа. В основному вона була в рамках мого навчання, бо я там також є інтерном при консультаційному центрі при моєму закладі.
– Цивільний, напевно, ніколи до кінця не зрозуміє, що доводиться пережити військовим. Допомагає ваш досвід в теперішній роботі?
– Зараз я б, можливо, це по іншому це сформулював. Бо тепер подібний і схожий досвід може отримати і цивільна людина. Це буде досвід наслідків обстрілів, чи ще чогось, бо зараз ця трагедія є повномасштабною.
Якщо брати мій військовий досвід, то це дійсно допомагає саме в роботі з учасниками бойових дій, тому що я, перш за все, використовую принцип, який називається «рівний рівному». Це не я придумав. Такий принцип існує і активно використовується в інших країнах для роботи з ветеранами. З тими, хто повертається, працює людина, яка повернулася раніше, вже інтегрована в цивільне життя і може поділитися своїм набутим досвідом інтеграції. Це дуже допомагає, я вважаю це своєю чарівною паличкою.
– Чи можете розповісти, хто дзвонить до вас, якісь приклади, з урахуванням того, що ваша гаряча лінія конфіденційна і анонімна?
– Так, ви праві. Анонімність – це наша перша заповідь. Коли людина дзвонить, то прослуховує спочатку автоматичний текст, де говориться про те, що розмова буде анонімною, і її зміст нікуди не буде передаватись. Я розкажу, хто звертається, але в загальних рисах, без якоїсь прив’язки. Три роки тому я почав працювати на лінії по запобіганню самогубствам. Тоді туди переважно зверталися саме ветерани і учасники бойових дій. Тепер маємо ситуацію повномасштабного вторгнення. Війна в повному розумінні є не в якомусь одному районі чи тільки на сході, а є скрізь. Тому зараз крім ветеранів звертаються взагалі всі, хто страждає від цієї війни. Велика частина з дозвонювачів – ті, хто чекають своїх захисників. Звертаються дружини, сестри, брати, навіть чоловіки, якщо їх дружини воюють. Наприклад, одна з наших постійних клієнток – дівчина віськовослужбовця. Вона телефонує дуже часто. Щонеділі на нашій гарячій лінії є групи підтримки саме для тих, хто чекає. Якщо зайти на фейсбук-сторінку Українського ветеранського фонду або окрему сторінку нашої гарячої лінії, там можна про ці групи почитати, зареєструватися і прийняти участь.
– Можете приблизно сказати у відсотках, скільки дзвонять безпосередньо ветеранів, скільки родичів або близьких людей і скільки цивільних?
– Скажу по своїх відчуттях, по тих дзвінках, які я приймаю. В більшості – це близькі люди, відсотків 60. Ще відсотків 30 – самі ветерани. Багато ветеранів, які повернулися і будували мирне життя, знову взяли в руки зброю і пішли захищати країну. Тому, мені здається, що у них немає особливо часу звертатися.
А ще до нас можуть звернутися люди, які потребують соціальної підтримки. Я називаю такі дзвінки випадковими, хоча насправді випадковостей не буває. Це, наприклад, можуть бути пенсіонери або пенсіонерки, які побачили рекламу про нас по телевізору. Вони не думають, що цей номер для ветеранів, а просто беруть і телефонують, шукаючи якоїсь допомоги. Ми так само їм намагаємося щось підказати. Розмовляючи з такою людиною, можемо, сидячи за комп’ютером, знайти для неї якусь корисну інформацію в інтернеті. Бо не всі люди пенсійного, похилого віку користуються інтернетом. Ми пояснюємо, чим займаємося, пояснюємо що це є емоційна підтримка, кризові консультації. Але все одно намагаємося допомогти у будь-якому питанні, наскільки можемо це зробити. Технічно наша допомога – це просто ромова за телефоном. У нас немає якихось мобільних бригад. Але виходить так, що це потрібно. Інколи людині просто потрібно виговориться, розповісти про щось, і їй стає легше.
– Досвід роботи з попередження самогубств – це найтяжчі випадки? Як це взагалі відбувається: людина дзвонить і каже, що хоче накласти на себе руки?
– По різному буває, в тому числі, й так, як ви сказали. Людина починає розмову зі слів: «Я хочу себе в бити, допоможіть мені». Може бути і таке. Звісно, це одна з найскладніших тем і напрямків роботи психотерапевта. Коли надходить такий дзвінок, то це чи то сама людина чи то зірки дають мені шанс спробувати утримати її від цього вчинку. Насправді, думки про самогубство – це не ознака, що у людині щось недобре з розумом, це є лише ознакою того, що людина дуже сильно страждає емоційно. Настільки, що готова припинити ці страждання навіть ціною свого життя. І у людини цей вихід завжди залишається, бо вона відрізняється від тварини тим, що інстинкт самозбереження може бути в неї придушеним і вона може це зробити теоретично і практично.
Але вказати цій людині на можливість інших виходів – це по суті і є моє завдання. Як говорила одна моя колега: «Навіть якщо я на один день зможу людину від цього утримати, то далі вже є набагато більше шансів на порятунок, бо її можна вже передати спеціалістам, фахівцям в психіатрії, і ситуація зміниться».
– Комусь може здатися, що психологи нічого складного не роблять…
– Так, є така думка. Інколи так нам кажуть самі абоненти, які дзвонять: «Ви ж мені нічим не допоможете, а ну давайте, спробуйте щось зробити».
– Тобто не всі вірять, що це може чимось допомогти. Можете це спростувати?
– В будь-якому випадку і будь-яке рішення людина приймає сама. Вона звертається до психолога тоді, коли їй потрібна допомога саме в прийнятті цих рішень. Коли людина рухається по життю, може бути така ситуація що вона ніби йде по темному-темному тунелю. Дуже важко вибрати правильний напрямок і інколи це навіть неможливо зробити самостійно. І тут приходить на допомогу психолог, бо у нього є ліхтарик. І вони починають разом рухатися по цьому тунелю. Ліхтарик – це знання психолога, його розуміння процесів. За допомогою цього ліхтарика вже вдвох клієнт і психолог можуть побачити, де є стіни тунелю, де є правильний напрямок, де є глухий кут. Ось такою метафорою я пояснюю принцип роботи психолога. Він не бере і не витягує за руку з якоїсь прірви, він допомагає людині самій це зробити. В цьому і є професіоналізм психолога.
– Кажуть, що у вас на гарячій лінії ветеранського фонду для психологів працюють свої психологи.
– Це правда, це принцип не тільки нашої гарячої лінії, а загальної психологічної практики. Психолог – це звичайна людина, а не якась ідеальна істота без недоліків, якесь божество, на яке треба рівнятися. У мене, як у звичайної людини, також є свій психотерапевт, до якого я звертаюсь. Якщо я професійно цією діяльністю займаюся, то мені потрібно збиратися у нашій спільності.
Це називається інтервізія. Ми збираємося з колегами разом, проговорюємо якісь складні випадки і ділимось власним досвідом, як би ми ці випадки вирішували. Є також супервізія. Це коли я звертаюсь до колеги, який має набагато більший від мене досвід. Я прошу поради або хочу, щоб він разом зі мною розібрав якийсь складний для мене випадок. Таким чином я підтримую свою здатність надавати допомогу.
Якщо я не маю достатньо ресурсу для надання допомоги, то вона буде неефективною. Тому потрібно слідкувати за тим, щоб бути в ресурсному стані. Для мене це є основним правилом. Якщо відчуваю, що у мене не вистачає ресурсу фізичного чи емоційного, тоді я просто або зменшую до мінімуму, або роблю паузу в тому, щоб допомагати іншим. Цей ресурс треба поповнювати. Це дуже важливо, щоб на роботі не «вигоріти». «Вигорання» – це також професійний термін, ви, мабуть, його знаєте. Він може бути в будь-якій професії. Це небезпечно тим, що людині може стати все рівно. «Вигорання» веде до зниження здатності допомагати. Дуже важливо мати свого терапевта.
– Не шкодуєте, що не почали раніше займатися психологією?
– Мабуть, ні. Єдине, за чим я можу шкодувати, що у мене не так багато часу може залишитись, на те щоб зараз цим займатись. В принципі те, чим я раніше займався, мені дуже подобалось. Дизайнерінг мені і досі подобається. Просто через свій особистий досвід я знайшов ще один напрямок, який здався мені зараз таким, що потрібний не тільки мені, а також й іншим.
– Інколи важко знайти себе. Можливо, у вас є якийсь рецепт, як швидше визначитися з тим, до чого схильна людина?
– Якщо брати досвід не тільки мій, але і моїх побратимів, посестер, то ситуація інколи складалась таким чином, що після повернення людина пробувала дуже багато напрямків. Мабуть це і є рецепт: не зупинятися, а пробувати себе в різних напрямках. Якщо те, чим я займаюсь, здається мені або не цікавим, або вартим того, щоб його змінити, то головне – це не розчаровуватись, а пробувати себе в іншому. Є у мене друзі і подруги, які займаються чимось новим, є і ті, які після повернення продовжують займатися тим самим, чим займалися, але знайшли в цьому занятті якісь нові грані. Головне – не втрачати натхнення.
– Зараз вам вже 60 років?
– Так. В АТО я пішов у 2014 році, коли мені було 52 роки. Зараз мені виповнилося 60. До речі, в Збройні сили мене вже не беруть. Після повномасштабного вторгнення я тричі пробував, але мені відмовили, нажаль. Це було достатньо болісно. Мій вік – це основна причина. Тому я повернувся до тих напрямків, де можу бути максимально корисним.
– Можете сказати, що життя на пенсії тільки починається?
Після повернення в будь-якому випадку – це нове, інше життя. Я думаю, що воно не тільки у пенсіонерів може початися, а у будь-кого, в будь-якому віці.
– Ви оформили дострокову пенсію в 55 років?
– Так, я скористався однією з пільг учасника бойових дій, коли можна оформити пенсію раніше пенсійного віку. Стажу мені вистачило на мінімальну пенсію. Але там є певні плюси (мінімальна пенсія УБД становить 210% прожиткового мінімуму – ред.).
– Розмір пенсії не дуже влаштовує?
– Я б сказав, добре, що він є. В принципі я працюю з натхненням, а не тому, що мене не влаштовує пенсія. Дуже радий, що це натхнення дає мені ще і додатковий дохід.
– Це до питання, що вам дзвонять на гарячу лінію не лише по психологічну допомогу, але інколи й поскаржитися на соціальний захист або на якісь органи влади.
– Є таке. Скаржаться навіть люди, які і пенсію отримують без затримок, і доплати, і різні допомоги, в тому числі єДопомогу, наприклад. Але все одно скаржаться. Цей момент завжди буде. Зрозуміло, що соціальна підтримка держави може відрізнятися від тієї ідеальної, яку б хотілося. Я це розумію з емоційної точки зору, бо зараз дійсно важка ситуація. При цьому у тих, хто скаржиться, зазвичай є родичі, близькі люди. Мені б хотілося, щоб близькі люди більше допомагали один одному. Зараз реально важко багатьом і важко нашій державі, бо держава воює. Зрозуміло, що всі додаткові соціальні моменти, які б могли бути в мирний час, зараз неможливі через те, що зусилля держави йдуть на оборону.
А скаржитись – це нормально, це нормальна реакція людини, прояв тривоги. Є про що тривожитись, тому я це сприймаю з розумінням. Разом з тим нормально сприймаю і ситуацію неідеальності. До ідеалу достатньо важко прийти в принципі. Наприклад, прийти до ідеалу соціальної допомоги і в мирний час важко. Є країни в яких це більше розвинуто, є – в яких менше. Але в період війни достатньо вагомим аргументом є те, що держава все одно так чи інакше піклується про своїх громадян.
– Що можете додати на останок?
– Я б хотів, щоб ті, хто буде читати це інтерв’ю, звертались до нас. Наша лінія створена саме для підтримки. Сподіваюсь, що ця розмова якраз дасть можливість тим, хто вагається, звернутись по допомогу і підтримку. Це нормально і не соромно. Це не говорить про слабкість людини. Ми маємо зараз звертатися один до одного, щоб бути більш згуртованими, щоб вистояти в цьому важкому періоді випробувань.
Читайте також про програми підтримки ветеранів в інтерв’ю з міністеркою у справах ветеранів Юлією Лапутіною.
Автор: Сергій Коробкін, фото: з архіву Олександра Чаморсова