Інна Золотухіна – воєнний кореспондент із 14-річним стажем. За її спиною – висвітлення чималої кількості воєнних конфліктів, в тому числі – у Сирії, Лівії, Грузії. Досвід роботи на війні приніс розуміння того, наскільки важливим є документування воєнних злочинів по «гарячих» слідах. Разом з колегами Інна сьогодні реалізує відеопроєкт «Знаходимо відповіді з Інною Золотухіною», в якому незалежні журналісти знаходять жертв воєнних злочинів росіян в Україні та документують їхні розповіді на відео.
Про особливості роботи воєнного кореспондента, свій прихід у цей напрямок професії, коли їй вперше стало страшно на роботі та чим війна в Україні відрізняється від інших конфліктів – Інна Золотухіна розповіла «Пенcійному кур’єру»
– Інно, що таке професія воєнного журналіста і як ви в ній опинились?
– Давайте спочатку. Журналістика в моєму випадку – це спадкове: бабуся була журналісткою і писала до 85 років. Коли я сама прийшла в професію, писала про соціалку і кримінал. Уже тоді я стала розуміти, що в професії журналіста закладена місія, бо коли ти пишеш подібні матеріали, ти намагаєшся ще й допомогти своїм героям. Наприклад, якщо когось незаконно засудили, і він знаходиться в тюрмі, ти пишеш матеріал, щоб суспільство про це дізналось і було винесено законне рішення. У мене багато таких випадків було.
Тому вже на етапі перших своїх 15 років роботи я зрозуміла, що журналістика – це не просто інформування, це місія. Журналістика має примушувати співпереживати та включатися в долі людей.
Щодо воєнної журналістики, то вперше я поїхала на війну у 2008 році у Грузію. Я знаходилась там майже весь час, поки тривав конфлікт. І я зрозуміла, що це дуже важливо – об’єктивно розповідати людям про те, що відбувається під час воєнних дій. Відповідно, в мене з’явилось бажання виїжджати і в інші гарячі точки. Це були Сомалі, Іран, Чечня. Також – Лівія, Сирія і низка інших країн.
– Вам не було страшно? Вірніше, не так: коли вам було страшно – в перші виїзди чи потім, з усвідомленням того, з чим маєте справу?
– Скажімо так: перший раз мені стало не пособі в Сирії у 2013 році. Мені взагалі задається, що воєнний журналіст – це людина, в якої не працює клапан самозбереження. Ми поїхали в Сирію в місто Маалюля. Тоді йшли бойові дії між військами Башара Асада та бойовиками ісламських радикальних угрупувань. Ми їхали на завдання на БТРі по вузькій дорозі, а з обох боків гори, з яких противники стріляли один в одного. Ми благополучно доїхали, зібрали інформацію для репортажу і повернулись назад. Після нас на цьому ж БТРі їхали французькі журналісти. При поверненні їх обстріляли і вони отримали важкі поранення. І ось тоді мені стало не пособі. Не скажу, що страшно, але з’явилось розуміння, що я могла бути саме тоді БТРі.
Щодо страху, він з’явився вперше в 2014 році в наших окопах в АТО під Слов’янськом. Ми їхали з Ізюму до наших блокпостів. Машина була одна на трасі і почався обстріл по полю з обох боків. В той момент я і злякалась. Може, це пов’язано з тим, що війна у власному домі і війна на близькому Сході – це все-таки різні речі. Як би близько не був журналіст до чужого конфлікту – він все рівно сторонній спостерігач. Тут ти таким не можеш бути.
– Ви 14 років у воєнній журналістиці. В Україні повномасштабна війна, яка стосується тепер усіх і журналістів особливо. Про що їм варто зараз пам’ятати?
– Передовсім я б звернулась до керівництва ЗМІ з великим проханням не посилати на війну молодих і гарячих, які не підготовлені до роботи в таких умовах. Другий момент – забезпечувати страхування журналістів. Добре, що сьогодні в Україні воно є обов’язковим. Але раніше такого не було. У всьому світі ЗМІ так роблять – страхують життя воєнних журналістів, хоч для них це дорого. Також ЗМІ повинні забезпечити журналістів захистом. Я пам’ятаю, як я сама шукала собі і фотографу бронежилети і каски. Страховки у нас не було, ми, по суті, їхали на свій страх і ризик.
Аби потрапити у те ж Сомалі, необхідно було пройти курси по безпеці у Британії. Але у нас не було на них грошей. Тому ми поїхали, домовившись із українцем, який був контрактником на базі в Могадішо. У нас була легенда, що ми співробітники Укрспецекспорту. І це було дуже смішно, бо по нас було видно, що ми не маємо жодного відношення до державної служби. Але так ми зробили свою роботу. Тому авантюризм, як бачите, тут понад усе.
Що стосується порад журналістам. Розповім історію часів початку АТО. Коли в перший рік журналісти приїжджали на блокпости, то просили: «постріляйте нам для картинки». І наші хлопці, які на той час були ще самі необстріляні, не розуміли, куди попали, починали стріляти. А коли журналісти їхали, прилітала «відповідь» і половина хлопців була або поранена, або вбита. Тому журналіст має розуміти, що він знаходиться на війні, де не все можна знімати, показувати і не про все говорити.
Була ще одна трагікомічна історія з одним з відомих українських журналістів та одним з блогерів з ліберальної російської опозиції. Коли вони приїхали на блокпост Карачун, там знаходилось три жінки. Хлопці з блокпосту попросили не знімати їх, щоб не «світити» і не піддавати небезпеці. Колеги не подумали, що варто послухати і не просто зняли відео, а й виклали в інтернет. Це тут же підхопили сепаратисти, назвали жінок негарними словами, за що колег потім провчили. Скажімо так: синців їм вистачило надовго. Тому необхідно розуміти ступінь відповідальності – не піддавати небезпеці наші позиції, бійців, дослухатись до прохань військових. І інколи жертвувати професійними амбіціями заради безпеки людей.
– Ми з вами підійшли до питання важливості інформації в умовах війни. Але крім журналістів є й чимало блогерів, які люблять «хайпанути» на «гарячих» кадрах війни. Ви до цього як відноситесь?
– По-перше, слава богу, знімати в бойових умовах можуть лише люди з акредитацією Міністерства оборони, яку можна отримати тільки від редакції. В цілому ж відсутність професіоналізму в медійній сфері, це, на жаль, велика біда. І вона була помітною і показовою до введення воєнного стану. Зараз такого стало менше. Головне завдання журналіста – перевірити факти та інформувати, пояснювати що відбувається. В Європі та Америці залишились друковані та електронні видання, де працюють професіонали, які диктують повістку дня. У нас, на жаль, засоби масової інформації у гонитві за аудиторією віддали своє право диктувати повістку дня блогерам. А останні не розуміють основних завдань, які стоять перед журналістом.
Блогери продукують «білий шум» – перебивають новини в одне одного, не пояснюють що відбувається, не опираються на факти, часто являються голосом політиків або олігархів. І головне – ні за що не відповідають. Бо ЗМІ – це все таки, юридична особа, яка відповідальна у суді за недостовірні факти, наклеп.
Я говорю про те, що і держава, і ми самі, щоб врятувати від «білого шуму», повинні згадати про стандарти журналістики. Тому що неперевірна інформація приводить до неконтрольованої емоційної реакції людей, яка загрожує наслідками для суспільства. І ось це – небезпечно.
– Ви схиляєтесь до того, що цензура під час війни потрібна? В Україні наголошують на тому, що її немає.
– Це дуже складне питання. З однієї сторони я – противник цензури, як і будь-який журналіст. Обмеження свободи слова призводить до дуже нехороших наслідків. З іншої сторони у нас, мабуть, найбільш жорстока війна на європейському континенті. І колись, ще у 2008 році, коли я спілкувалась з грузинськими політиками, мене буквально шокували їх слова, які сказали: «Зараз у нас війна, тому ми не будемо критикувати Саакашвілі. Ми незадоволені своїм президентом, ми знаємо його плюси і мінуси, але поки війна не закінчиться, ми не будемо його критикувати». Враховуючи, що конфлікт в Грузії незрівнянний за масштабами та жертвами з Україною, я вважаю, що зараз нація дійсно повинна об’єднатись довкола тієї влади, яка є. А всі питання, думаю, потрібно буде ставити після війни.
Хоча, я розумію, що зараз не все так ідеально. Але потрібно розуміти: російська пропаганда дійсно використовує будь-яке незадоволення українців своєю владою і маніпулює цим.
– Багато говорять про те, що особливістю цієї війни є її велика інформаційна складова. Що війна відбувається буквально в онлайн-режимі. На вашу думку, який відсоток інформаційної складової у нинішній війні?
– Станом на 2014 рік це було 80%. Ми програли інформаційну війну росіянам в силу того, що їхня пропаганда опирається на емоції людей і працює саме з емоційним станом аудиторії. Українські засоби масової інформації більше інформують, а російські – б’ють по емоціях. Вони дуже вміло «підганяють» факти під те що їм потрібно. Тому оцінка у 80% на момент 2014 року – це був результат дуже якісної і страшної російської пропаганди.
Зараз мені складніше оцінити. Бо якщо ми говоримо про ті регіони, які найбільше постраждали, наприклад, Харків, там було багато людей, які стали жертвами російської пропаганди. Зараз, я думаю, цей відсоток інформаційного впливу значно менший, бо росіянам уже не сховатись від відповідальності. Бо всі, хто в Україні вірив їхнім розповідям, тепер бачать що росія творить насправді, і пропагандою тут уже не прикриєшся.
– Ваш проєкт, в ході якого ви документуєте воєнні злочини росіян в Україні, виник завдяки усвідомленню важливості свідчень людей. Чи взагалі можливо задокументувати всі злочини?
– Звичайно, ні. Багато людей виїжджають, інші не звикли до того, що це потрібно документувати, що хтось буде представляти їх інтереси. Люди намагаються свої проблеми вирішувати самостійно. Якщо вони виїхали з місця, де відбувались страшні події, не завжди вдається їх знайти.
В кожному випадку потрібно опитати від 10 до 15 свідків. Також я збираю документи, які підтверджують слова людей: копії про ексгумацію, що це було саме вогнепальне поранення, від якого загинула людина. Документи щодо зруйнованої нерухомості тощо.
– Наскільки охоче люди продовжують ділитись своїми історіями?
– Постраждалі розповідають. А от суспільство вже втомилось і більше не може так емоційно і болісно реагувати, як раніше. Постраждалі, звісно, хочуть бути почутими, хочуть отримати хоч якусь компенсацію, прагнуть захисту. Тому працювати з жертвами важче не стало. Скоріше наше суспільство, враховуючи як надовго затягнулась війна, починає дещо втомлюватись і психологічно не так гостро сприймає біду тих, хто поруч.
– Які свідчення людей вразили вас найбільше? Про що вони розповідали?
Таких багато. Наприклад, у селі Ягідне на Чернігівщині під час окупації місцевих жителів зігнали до підвалу школи без води та туалету. Там вони провели кілька місяців у нелюдських умовах.
У цьому ж селі під час обстрілу школи підліток Сергій Сорокопуд отримав тяжкі поранення. Росіяни без дозволу сім’ї вивезли дитину до Білорусії в місто Гомель на лікування. Хоча, фактично, вони вкрали дитину, прикриваючись необхідністю лікування.
Більше місяця батьки не знали, де знаходиться їхній син. Коли я з ними познайомилась, вони якраз зв’язалися з обласною Гомельською лікарнею. Їм поставили умову: не заберете хлопчика протягом трьох днів, віддамо в притулок і оформимо опіку. У мами Сергія хворі ноги, їхати за сином вона не могла. Батько – призовного віку. Поїхала старша сестра Аліна. Але по дорозі з’ясувалося, що в неї немає закордонного паспорта. Я переконала Міграційну службу за один день зробити їй паспорт, також знайшла волонтерів, які сплатили їй квитки на потяг, провезли через усі кордони, селили на ніч – годували. Так хлопця повернули.
Коли Сергія забирали росіяни, сестра просила взяти її теж, але її не взяли. Сім’я з’ясувала, де він, тільки завдяки тому, що Аліна засунула йому під футболку перед виїздом свідоцтво про народження, а в Гомелі медсестра з дитячої лікарні опублікувала пост «Хлопчик шукає батьків».
За словами Сергія, у Гомельській лікарні було багато наших дітей. І їхня доля невідома.
Друга історія, зворушила мене до глибини душі. Сім’я з Сергія Луданого з села Іванівка Чернігівської області від обстрілів ховалася у льоху. Але було дуже холодно. І вони гріли на плиті воду, а потім несли до підвалу. Коли чоловік вийшов із льоху по воду, його розстріляли. Його дружина Світлана цілу добу намагалася вибратися з льоху, аби зрозуміти що з ним – але русня відкривала вогонь. Потім росіяни дозволили поховати чоловіка. Спочатку разом із сусідами, жінка поховала його просто на городі. Потім, коли окупанти пішли, перепоховали на цвинтарі. Але далі зрозуміли: потрібна ексгумація. Так дружина тричі хоронила свого чоловіка.
– Ви були на кількох війнах, можете їх порівняти. Чим нинішня російсько-українська війна відрізняється від того, що ви бачили до цього?
– Війна – це завжди кров, розруха, хаос і жах. Але всі війни, які були на близькому Сході – це були війни малих груп. Досить невеликі воїнізовані підрозділи протистояли одна одній. Ми ж маємо у себе позиційну війну важкої артилерії. Це, мабуть, найстрашніше, що я бачила у своєму житті. Наш конфлікт страшніший, важчий. Візьмемо, наприклад, Лівію. Там було розбомблено місто Бенгазі. У Сирії – Алеппо. У нас Харків досі під обстрілами, Маріуполь стертий з лиця землі. Постраждали Сумщина, Чернігівщина. Вражають і лякають масштаби конфлікту.
– Опишіть ваш один робочий день воєнного журналіста
– Давайте розкажу про Лівію. Ти прилітаєш в країну, знімаєш готель, лягаєш спати. Зазвичай, ми вибирали помешкання за 50 кілометрів, а то й більше, від зони безпосереднього конфлікту. Бажано знаходитись вночі в безпечному місці, бо мертвий журналіст репортажів не пише. Прокидаєшся зранку, годин в 6-7, виїжджаєш, збираєш інформацію. Приїжджаєш назад годин в 11-12 ночі, коли все закрито і поїсти немає де. Фотограф лягає спати, а ти сідаєш і пишеш текст. Годині в 5 ранку відправляєш текст в редакцію, п’єш каву, з’їдаєш круасан. До речі, там дуже смачні круасани, бо це колишня французька колонія. І їдеш назад за матеріалом. І так – два тижні. Але в Лівії було багато українських медиків, ми з ними товаришували. Вони примудрялись з місцевих продуктів варити борщ і навіть робити оселедці. Ми їздили до них в гості, щоб відпочити.
Фото: з фейсбук-сторінки Інни Золотухіної