98-річна вінничанка вдруге хотіла піти на фронт, аби захищати Україну

Є люди, після спілкування з якими, ще довго тримається післясмак світла і надії, добра і оптимізму. Безсумнівно, до таких особистостей належить і почесний ветеран України, полковник у відставці Ольга Іванівна Твердохлєбова. Ветеранка Другої світової, яка вже скоро відзначатиме 100-літній ювілей, просто фонтанує позитивом і енергією. Саме з цією легендарною жінкою і поговорив «Кур’єр» напередодні.

«Ви нам потрібні тут»

Приводом до розмови став нещодавній вчинок заслуженої пенсіонерки: коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, Ольга Іванівна була готова йти захищати свою країну на поле бою зі зброєю в руках. Саме з таким наміром вона зателефонувала до військкомату в перші дні війни.

«Я тоді не могла сидіти спокійно вдома, хотіла якось допомогти нашим хлопцям, тому подзвонила у військкомат з мобільного сусідки і запитала, чи можна записатися жінкам в снайпери? Кажуть: «Так, можна». Тоді я стала себе рекламувати, що добре бачу, маю розряд з гімнастики та легкої атлетики. Можу тримати автомат. А ще, за влучну стрільбу з пістолета, — нагороджена відзнакою «Ворошилівський стрілок». На тому кінці дроту просто оніміли. Питають: «Скільки ж вам років?» А тоді зрозуміли, що це я, бо в військкоматі мене добре знають, і дуже гарно відмовили, щоб не ображати мій вік, кажуть: «Ви нам потрібні тут, нам треба ваше слово, ваша думка, ваша підтримка», — розповідає Ольга Твердохлєбова.

Розуміючи, що на фронт їй не потрапити, жінка вирішила записати звернення до російських матерів, щоб вони стіною стали на захист своїх дітей і не пускали синів на війну. Але зрозуміла, що це — справа даремна:

«Більше цього робити не буду. Не бачу сенсу. Послухавши перехоплені нашою розвідкою розмови російських солдатів з батьками, зрозуміла, що росіяни — це зомбі, які не цінують життя своїх дітей. Їм, часом, гроші, які дають за загиблих набагато важливіші», — каже Ольга Твердохлєбова.

Також вона розповіла, що вторгнення російських військ в Україну не стало для неї великим сюрпризом.

«Коли ЗМІ почали розповсюджувати інформацію, що на кордоні зосереджено силу-силенну російської армії, коли стали лунати оті дурнуваті заяви Путіна про історію України, у повітрі запахло грозою. І коли мне знайома запитала: «Ольго Іванівно, ви людина військова, як гадаєте, буде війна?», я відповіла: «Може, й буде», — пригадує ветеранка.  

Хоча в душі відмовлялася в це вірити. Адже в неї там було стільки друзів, з якими їли з одного казанка, укривалися однією шинеллю, разом били ворога.

«Тепер «братська» країна — на стороні зла, і наш ворог у Кремлі. А Путін і Лукашенко, які ще недавно кликали мене на військові паради в Москву і Мінськ, — найбільші мої вороги. Путін — справжній шакал. А Лукашенко — це путінська шестірка, зрадник. Згадую, як кілька років тому, коли була у складі української делегації в Москві, ми, українські ветерани, всі в орденах і медалях, зайшли до зали, і Путін тоді сказав: «А ось – наша найбажаніша делегація!» Наче в іншому житті це все було. Ця війна утворила величезну прірву між нашими народами», — ділиться думками жінка.

Розвідниця Ася

Історія, коли через вік Ольгу Іванівну не захотіли брати до війська, — повторилася вдруге. 1941-го, дівчинку Ольгу Распопову, яка з однокласниками відсвяткувала випускний і 22-червня зустріла вже воєнний світанок, не погоджувалися записати на фронт, бо ще дуже юна. І вона, щоб стати курсантом військового училища зв’язку, виправила рік народження у паспорті з «1925» на «1923». Звичайно, їй не повірили, та й хто б повірив дівчиську на зріст, як то кажуть, «від горщка два вершка», та ще й з 33-тім розміром взуття! Але саме це й стало цінним бонусом: не вірять свої, не повірить і ворог.

«Навчалися ми півтора роки. Стрибали з парашутом, розвивали пам’ять, опановували ази розвідки. І, звичайно, як у справжніх розвідників, кожна з нас мала свою легенду. Я стала Асею Андрусьєвою з Харківської області. У мене були документи, ніби я працювала у німецького бауера у містечку Бунцлау. Звичайно, я ніколи не бачилася з цим чоловіком, але знала все про його сім’ю, будинок і навіть про картини, що прикрашають стіни його дому. Я так була звиклася з іменем Ася, що коли після війни мене почали звати Ольгою, спочатку навіть не відгукувалася», — згадує жінка.

Розвідниця Ася виконала чимало важливих бойових задач. Сталося таке, що її навіть нагородили за мужність посмертно.

«Коли після виконання завдання ми з двома подружками не повернулися до військової частини, командування вирішило, що всі загинули, хоча тіла дівчат знайшли, а моє — ні. Отак нас трьох і представили до нагородження медаллю «За відвагу» посмертно. А я вижила, прийшла до свідомості вже в госпіталі», — розповідає пані Ольга.  

З випуску «Асі» загинув майже кожен другий. Нерідко дівчата підривали себе разом зі своїми радіостанціями, аби уникнути полону. Але Асі пощастило. Після п’яти завдань, виконаних у тилу ворога, контузії та двох поранень, наприкінці війни Ольга була вже командиром маневреного взводу зв’язку. Перемогу зустріла у Берліні. І там навіть залишила напис на Бранденбурзьких воротах: «Перемога! Ура!» Під ним — своє прізвище і назву міста Вінниця.

А після демобілізації капітан запасу Распопова повернулася до рідної Вінниці, де невдовзі зустріла своє кохання — тренера з гімнастики Кіма Твердохлєбова.

Секрет довголіття

Коли ми запитали Ольгу Іванівну, що дозволило їй дожити до таких поважних літ, зберігаючи просто чудову фізичну форму і ясний розум, вона відповіла: «Головне, бути оптимістом і нікому, нічому не заздрити, — і додає, — а ще — не лінуватися рухатися, за будь-яких умов, щодня робити зарядку». Заняття спортом взагалі вважає запорукою гарного здоров’я: ще кілька років тому Ольга Іванівна без проблем ставала на мостик й сідала на шпагат, а трохи раніше, у 85 – навіть стрибала з триметрової вишки у море! Навіть сьогодні вона в бігу та спортивній ходьбі дасть фору й багатьом удвічі молодшим за неї людям.

До того ж Ольга Іванівна вважає, що жінка завжди має дуже гарно виглядати. Попри поранення ніг, ходить на каблуках, любить гарно одягатися.

«Недавно випадок був. Потрапила з ковідом у лікарню, то й гардеробу туди теж трохи прихопила, бо ж там кругом люди, хочеться бути «в формі». Моя подруга, як побачила мене в палаті навіть сказала: «Ти поїхала лікуватися, чи моду показувати», — жартує ветеранка.

А ще просто диву даєшся пам’яті Ольги Іванівни. Вона й нині тримає в пам’яті свій ідентифікаційний код, номери телефонів знайомих, рідних. Ветеранка цитує Шевченка, знає багато віршів інших класиків.

«Приїздила до мене нещодавно знімальна група з Італії, то я їм чимало віршів читала. Вони слухали-слухали, а тоді і кажуть: «Ну, ви і динозавр!», — пригадує.

І були настільки вражені особистістю українського ветерана, що навіть пообіцяли влаштувати зустріч з Папою Римським.

Крім цього, ветеранка впевнена, що сил людині додає гумор. Вона знає силу-силенну анекдотів. Жінка навіть взяла участь у програмі «Розсміши коміка», аби виграти грошей на ремонт даху в будинку своєї подруги і заробила п’ять тисяч (2013-го це були солідні гроші).

«Знаєте, навіть сьогодні, у цей складний воєнний час, гумор допомагає долати труднощі. Він, як ліки від розпачу і переживань, він допомагає пережити війну. А війна обов’язково скінчиться. Ми, нащадки козацького роду, неминуче переможемо цю орду, як розбили свого часу фашистів. Вірте! Перемога буде за нами!», — впевнена ветеранка.

Газета «Пенсійний курєр» №21 (991) від 27 травня 2022 року