Олена Легенчук — волонтерка й капеланка, яка вже кілька місяців їздить на передову. Для зцілення фізичного її команда організовує приїзд мобільної стоматології, яка лікує військовим зуби інколи й під обстрілами. Для зцілення духовного має слово Боже, яким намагається підтримати дух хлопців. Олена родом з Житомира й зараз живе на дві країни — Україну, де її служіння, та Іспанію, де залишилась її сім’я — чоловік та четверо дітей.
Про свою місію на передовій, як її сприймають військові та як ставиться до її служіння власна сім’я, Олена Легенчук розповіла спеціально для Соціальної інформаційної платформи.
— У вас багато ролей: ви багатодітна мати, фотографиня, власниця салону краси й капеланка на передовій. Як ви прийшли до Бога й коли це сталось у вашому житті?
— До цих усіх ролей ще можна багато чого додати. Насправді я дуже багато чим у житті займаюся. До Бога я прийшла близько 15 років тому, почала відвідувати церкву. Насправді в кожного з нас всередині є місце, яке пустує й чекає, коли там буде жити Господь.
До війни я співпрацювала з благодійним фондом «Місія в Україну», що в Житомирі, який займається реабілітацією дітей з інвалідністю та допомогою сім’ям з дітьми з інвалідністю. Я і в табори літні їздила як вожата. Також до війни я працювала з жінками в кризових ситуаціях — це самотні жінки, багатодітні мами.
А ще була неодноразово організаторкою жіночих християнських конференцій в Україні та за кордоном. Я постійно була в спілкуванні з людьми. Тільки до війни це були здебільшого жінки та діти. А нинішня ситуація — війна, і моє капеланство йде в розріз з усім моїм попереднім життям. Бо я ніколи не думала, що буду служити чоловікам, та ще й чоловікам-військовим. Для мене це був виклик і випробування.
— Ваш прихід до Бога був через якусь подію в житті?
— Чомусь усі вважають, що до Бога приходять лише через якусь проблему. Хоча насправді так до нього приходять багато людей, але кожна людина прагне пізнати Бога. Хтось це розуміє, а хтось — ні, і відчуває просто пустку.
Я відчувала присутність Бога все життя. Мої батьки не вчили мене молитися, ходити до церкви, читати Біблію. Але в дитинстві я молилася. Пам’ятаю, як мені було шість років, були не дуже гарні часи в моїй сім’ї, я ставала на коліна й точно знала, до кого я звертаюся й що просити. Я тепер дивуюся, бо розумію, що це тільки Бог міг направляти шестирічну дитину в її щирій і глибокій молитві.
У мене було звичайне життя, як і в мільйонів українців, але я відчувала його безбарвність. Коли Господь прийшов і постукав у нього, мені нічого не залишалося, як стати на коліна, вибачитися за всі мої гріхи й сказати: «Боже, тепер моє життя в твоїх руках, рухай ним». І моє життя наповнилося. Воно не стало легким, ідеальним, безпроблемним, ні. З’явились якісь нові проблеми, але є і відчуття того, що я завжди можу пройти їх, бо в мене є Батько, який мене проводить. Бо щоразу, коли я проходжу якийсь виклик, я переходжу на новий духовний рівень.
— Нині на перший план у вас виступила робота волонтерки, капеланки. Хто забезпечує ваші тили в інших напрямах — з дітьми, бізнесом?
— Мій тил прикриває чоловік. У мене неймовірний чоловік, який ніколи не противиться волі Божій. До речі, у всіх інтерв’ю якось так подають, нібито я кинула дітей. Але це не так. Я до них повертаюся, проводжу з ними час і їду знову. І коли я з ними, то працюю онлайн з військовими та їхніми сім’ями. Ще мені закидали, що я не вчу дітей української мови. Це теж неправда — навчаю, займаюся з ними.
Також приїжджає моя мама допомагати, коли мене немає. У мене справді дуже хороший чоловік, який взяв на себе зараз роль тата-мами. Але були часи, коли я брала на себе цю роль. Для нас це нормально.
У салоні працює дівчина, яка все взяла на себе, я ним навіть не цікавлюся. Дівчата мають роботу, а клієнти — послуги. Мені наразі цього досить. Інші речі, якими я займалася — писала книгу, малювала картини, робила виставки, займалася фотографією — зараз усе далеко. Інколи беру якесь замовлення на фотографію, бо це додаткові кошти на мобільну стоматологію.
— Що кажуть діти про вашу роботу? Як ви їм пояснюєте те, чим займаєтеся? Що вони знають про війну в Україні?
— Їм не треба нічого пояснювати. Вони бачать, як ми живемо з чоловіком, беруть у цьому участь. Для моїх дітей нормально, коли є проблема, і їхня мама там, намагається бути поруч з людьми, яким потрібна допомога. Для них — це норма, так мають робити віруючі люди.
У мене є одне відео, де я їх питаю, що вони думають про діяльність мами. І вони кажуть: «Ми хотіли б, щоб мама була вдома, але розуміємо, що спасіння людських душ і життя — це дуже важливо. Ми знаємо, що маму потребують, і ми ділимося нею». У мене дуже свідомі діти.
— Розкажіть про роботу мобільної стоматології. Де вона побувала за ці місяці, хто в ній працює?
— У нас є стала команда: я займаюсь адмініструванням, пошуком фінансування, домовленістю з військовими. Стоматолог Павло Корсун відповідає за все, що відбувається в стоматологічному кабінеті. Його батько, Микола Корсун, — капелан, полковник запасу, ветеран АТО. Власне, я в його капеланському екіпажі. Ми разом і допомагаємо хлопцям лікувати зуби, і це загалом була їхня ідея та бажання. Також ми беремо стоматологів, які готові працювати на волонтерських засадах.
Працюють, як правило, два стоматологи, щоб вони могли змінюватися. У нашій роботі зараз дуже важливо швидко працювати. Бо ми їдемо на два — три дні. Кількість військових може бути велика, тож у нас лікарі працюють безперервно. Я пишаюся тими стоматологами, які в тих умовах працюють дуже ефективно й професійно.
Мені здається, якби іноземці бачили, в яких ситуаціях працюють українці, були б шоковані. Хто б міг уявити, що хлопцям на передовій ставлять коронки! А проблеми із зубами в хлопців серйозні. Харчування, вода, стрес, перенавантаження — це все впливає, випадають навіть пломби, які були. Тому зубний біль — це була проблема чи не номер один взимку.
— Багатьом вдалося допомогти?
— Восени ми ще працювали на деокупованих територіях. Об’їздили спочатку всю Київську область — Буча, Ірпінь, Мощун, Гостомель, інші села. А зараз, коли ми більше виїжджаємо на передову й залишаємося на ніч в якомусь селі, то працюємо, де можемо. Одного разу виривали зуби прямо на кухні дідусю-інваліду, в якого ночували. А він живе на першій лінії фронту, туди постійно прилітає.
Чи ось минулого тижня команда виїжджала в села, які за п’ять кілометрів від кордону з росією. Це два населені пункти, у які не доїжджають волонтери. І для людей це був шок. Яка стоматологія? Вони звичайну допомогу не можуть отримати.
На лінії фронту дуже великі проблеми з лікарями. Багато виїхало, а до тих, хто залишився, запис на місяці вперед. І шалені ціни. Хлопці розказують: «Ви знаєте, коли минулого місяця мені виривали сусідній зуб, з мене взяли чотири тисячі гривень». Тому, коли ми приїжджаємо, — зуби полікуємо, помолимося, поспілкуємося — це їм за щастя.
За останніми підрахунками, ми вже допомогли близько 800 людям.
— Проблеми із зубами у військових серйозні?
— Дуже серйозні. Особливо, коли почалась зима й вони почали мерзнути. Один сержант розповідав, що були хлопці, яких не могли вивозити на позиції, бо в них боліли зуби. Харчування, вода, стрес, перенавантаження — це все впливає, випадають навіть пломби, які були. Тому зубний біль — це була проблема чи не номер один взимку.
— Ви перша жінка-капелан, яка потрапила на «нуль». Що ви там побачили?
— Це не зовсім так, я не перша жінка-капелан. Не перестаю це повторювати, але чомусь саме про мене найбільше стали писати, і всім дуже подобається цей заголовок. Я знаю, що ще з 2014 року були дві жінки-капелани, які служили в АТО.
Останнім часом через те, що я веду соцмережі, особливо тікток, я працюю багато онлайн. Бо на «нулі» ти можеш поспілкуватися з 20, ну 40 хлопцями. А коли я виставляю одне відео, ділюсь словом Божим, молюсь, то це мінімум 10 тисяч переглядів, є 500 тисяч, є відео з мільйонними переглядами. Я бачу, що така робота — дуже важлива.
І потім, хто має потребу, то пише мені. Якщо я нікуди не їду й день більш-менш спокійний, то маю п’ять — шість розмов з військовими. Я такого результату не могла б мати, якби була на передовій, бо це відверта розмова, нас ніхто не відволікає. Або вони мені відео з «нуля» висилають, просять: «Молися за мене, у нас обстріл», «Молися за мого побратима». Тобто це такий великий ресурс і можливості служити! Я розумію, що, можливо, коли це будуть бачити священники, які стоять у храмах, їм це не сподобається, але можливість врятувати душу й життя військового треба використовувати будь-яку.
А коли я перший раз потрапила на «нуль» — то це взагалі було чудо, бо туди їхати не можна капелану. Це дуже небезпечно. Адже це — додаткове навантаження, відповідальність на військових за беззбройну людину. Але я впевнена, що то була воля Божа. І коли перший раз я приїхала, мені хлопці кажуть: будете чай, каву чи борщ?
Я очікувала побачити геть інше. А вони були настільки натхненні побачити, що до них приїхала людина, жінка, не побоялася, щоб сказати їм, що їх любить Бог. Вони реально були шоковані. З тими хлопцями, з якими я зустрілась на «нулі», я досі підтримую стосунки, я знаю, що в них відбувається.
Але ж ви розумієте, чоловіки часто «тримають обличчя»: усі кажуть і пишуть: «У мене все добре». Але я знаю, що їхнє «все добре» й моє «все добре» — це різні речі. Там так: «У мене все добре, у мене поранення». «У мене все добре, нас обстрілюють». І коли йде служіння на передовій лінії, там присутній командир, то хлопці не так відкриваються. А коли ми зідзвонюємося, як ніхто не бачить і не чує, — це вже сльози, біль, які вони показують.
На «нулі» можна побачити багато страху, але й багато відваги. Я коли поруч з ними, у мене не виникає питання, що мені має бути страшно. Вони дуже відважні. Вони мене ще підбадьорювали. Але ж так можуть не всі. Наша лінія фронту дуже сильно горить зараз, тим більше в Донецькій області.
— Як би ви оцінили стан наших бійців: фізичний, моральний, психологічний?
— Якщо порівняти, в якому дусі й настрої були хлопці восени й тепер — це зовсім різні речі. Зараз вони дуже потребують допомоги: емоційної підтримки, психологічної, духовної. Зима була важкою, хлопці почали ламатися. Фізичне виснаження дуже сильне. Бо часто їх немає ким замінити. Хлопці бачать, як гинуть побратими.
Один нещодавно надіслав відео, розповідає: «У мене все добре, дякую, що ти за мене молишся. Ми йшли, нас було дев’ятеро. Третього, четвертого, п’ятого й шостого розірвало на моїх очах. Я йшов сьомим і не знаю, як мене не зачепило. Але я бачив, як моїх друзів розірвало на частини». Це людина, яка потребує швидкої допомоги тут і зараз: вислухати, пережити з ним, помовчати, підказати, що робити, а чого робити не варто.
А хлопці цього зараз бачать дуже багато. Нещодавно також спілкувалася з бійцем. Ми з ним молилися, у нього були сильні переживання. Він каже: «Забирав з поля бою побратимів і одного забрав тільки ноги». Про який сон можна говорити, про який емоційний стан? З цим треба працювати.
— Чи завжди вдається знаходити ті слова підтримки, молитву, дії, які допомагають? Буває таке, що достукатися саме в цей момент не вдається?
— Мене війна навчила мовчати й слухати. Якщо раніше — ідеш, проповідуєш, розказуєш — то зараз дуже часто доводиться просто мовчати. Бо людина в стресовому стані не чує. Але вона може говорити. І я використовую психологічні, психотерапевтичні практики. Ставлю лише певні питання, щоб вони могли говорити, могли звільнитися. Тому в дуже багатьох випадках перша допомога — це просто бути поруч фізично або емоційно й допомогти людині почати говорити.
У мене були ситуації, коли ми зідзвонилися з військовим по відеозв’язку, він мовчить і я мовчу. Він плаче і я сиджу плачу. Це може бути 10–15 хвилин. Я молюсь всередині. Прошу Бога, щоб він лікував, зцілював його серце, щоб він мені зараз дав мудрості, розуміння, як далі рухатися.
Але коли людина не підпускає, я до неї не прориваюся. Немає в цьому сенсу. Онлайн-консультації — це коли хлопці самі до мене звертаються. Але коли ти на передовій — там інша ситуація, є різні люди, у них різне віросповідання й різне розуміння речей. І коли військовий показує жестами тіла, невербально, що йому це не потрібно, я ніколи не підходжу, не силую й не змушую.
З іншого боку, коли хлопці кілька разів бачать мене, спостерігають, то потім підходять і питають, чи можна зі мною поговорити. Я кажу: «Ви хочете сповідатися?», а він: «Ні, яка сповідь, мені це не треба, у мене просто кілька питань». Після цих «кількох питань» буває таке, що людина на колінах у сльозах сповідається й просить, щоб змінилося його життя. Тому Бог робить свою роботу.
— На вашу думку, де на війні знаходиться Бог? У чому він проявляється серед тієї жорстокості, жаху й смертей, які там панують?
— Бог завжди поруч з хлопцями. Він приходить навіть до тих, хто його не гукає. У мене дуже багато історій про те, як Бог хлопців зберігає й вони точно розуміють, що це він, бо кажуть: «Так не могло бути. Скрізь прилетіло, а я цілий».
Минулого тижня один військовий з передової надіслав фото уламка міни й розповідає: «Стріляли з двох боків, ми не могли навіть змінитися. Прилітали міни, усе навколо розривалося. А мені цей уламочок потрапив за комір». І треба розуміти цю шалену силу розриву, коли летять уламки, а він каже: «Він, як листочок, туди залетів, я був просто шокований. Це точно Бог».
Або ще ситуація. Пишуть: «Нас взяли в кільце, нам, мабуть, усе. Моліться». Ми починаємо молитися. А потім о четвертій ранку пишуть: «Вийшли». Як? Розповідають: «Вони взяли нас у кільце, обстрілювали, а потім червоне світло кидають — кінець обстрілу. Не знаємо, чому вони перестали наступати. Ми просто тихесенько сиділи, а вранці почався густий туман. І завдяки йому ми змогли вийти. Це було чудо від Бога. Бо ми вже попрощалися один з одним». Кожен з них тримав руку на кільці гранти — підірватися, бо не хотіли в полон. І таких історій багато.
І, звичайно, Бог приходить через капеланів. Це люди, які мають нести Бога до людей. Одного разу, коли я була в окопах з хлопцями, був такий момент, що я дивилась на них і Бог мені прямо казав: «Я їх так люблю! Я так їх ціную! Вони для мене така цінність!». І це незнайомі для мене люди, я бачу їх вперше, а в мене в серці така любов до них, усвідомлення, наскільки вони цінні, наскільки їхнє життя важливе. І я їм про це сказала, кажу: «Хлопці, Бог каже, що ви — така велика цінність у його руках, він так хоче, щоб ви жили!». І вони плакали зі мною, бо це відгукувалося в їхніх серцях.
Інколи мене питають: чому почалась війна, де Бог? То війна почалась якраз тому, що Бога ми проганяємо. Бог ніколи нас не силує, він дає нам волю, він ніколи не каже: обери мене, будь зі мною. І ми часто обираємо не бути з ним.
— Чи перестали військові на вас реагувати так, як ви часто розповідаєте: що для них жінка-капелан — це розрив шаблону?
— Ті, які мене бачать вперше, то реагують ще так само. Починають випробовувати, наскільки я міцна. Чи піддамся на якісь провокації, гру. Але коли я складаю цей «екзамен», то далі питань немає. Але для мене соцмережі роблять хорошу передрекламу.
Була ситуація ось нещодавно, коли я домовлялася про приїзд до однієї роти штурмовиків. І мені кажуть: «Я розмовляв з одним мінометником і сказав йому, що до нас приїде жінка-капелан. А він каже: «А це не ота сама? Ми дивимось її відео. А чого це вона до вас приїде? Хай і до нас також приїжджає». І це прекрасно, що вони не будуть мене випробовувати. Але такі моменти ще зберігаються. Вони є й серед священників, серед капеланів інших конфесій. Але завдяки журналістам і соцмережам уже менше.
— У чому проявляються випробування?
— Знаєте, зовнішність теж відіграє велику роль. Інколи — це плюс, інколи — мінус. І буває, коли мене сприймають не як капелана й навіть не як жінку, а як дівчинку. І починається: «Кицюня. Сонечко. Маленька». І якщо раніше я м’яко старалась ставити їх на місце, то зараз я моментально роблюся сталевою й кажу: «Мене звати Олена. Я — військовий капелан. І всі такі слова залиште подалі». Буває, кажуть: «Та ви з нами й сто грамів не вип’єте, ви ж жінка». Але я пояснюю, що в мене інша місія й функція.
— Наше інтерв’ю вийде перед Великоднем — великим святом для всіх вірян. Що ви хотіли б у його переддень сказати людям, які, можливо, втратили віру або ще її не віднайшли?
— Великдень — це найкраще свято. Бо це свято відновлення віри, коли Ісус Христос став жертвою за наші гріхи, а його воскресіння стало можливістю для нас мати свободу від гріха й мати спасіння вічне. Для людей, які живуть з тією пусткою, про яку я говорила, з болем, відчуттям самотності, неприйнятості, з відчуттям втрати, моя порада — прийти в Божу присутність. Стати перед ним і сказати: «Бог, ось я, ти бачиш увесь біль, мої рани, переживання. Я віддаю їх тобі — зціли мене, зціли моє серце». І Бог почне роботу. Не треба молитовників, завчених слів — просто щирість прохання про допомогу. І Бог приходить, дає мир, покій, показує шляхи, приводить потрібних людей. І ви побачите: чудеса почнуться у вашому житті.
Авторка: Тамара Тисячна, фото: фейсбук-сторінка Олени Легенчук