Волонтер Євген Компанець з Черкас разом з дружиною Тетяною приготував понад 70 тисяч вареників, млинців, пиріжків та інших домашніх смаколиків для ЗСУ. Попри особливі потреби через інвалідність І групи, чоловік зумів знайти сили й ресурси допомагати воїнам. Своєю працею мотивує інших. Про це він розповів спеціально для «Соціальної інформаційної платформи».
«Зранку 24 лютого до мене подзвонив товариш, з яким ми на цей день запланували зустріч. Каже: «Женя, я не приїду, почалася війна». Після цих слів перші кілька тижнів я присвятив постійному моніторингу новин в інтернеті. Читав, що, де, як відбувається. Так минуло півтора місяця. У квітні поштовх до роботи дала дочка Яна, яка познайомилася з волонтерами», — згадує Євген.
Напередодні Великодня сім’я вирішила доєднатися до формування продуктових наборів для малозабезпечених, маломобільних жителів Черкас. Запланували спекти 150 пасок.
«Запланували 150, а зробили 400. 250 пасочок поїхали на фронт. Ми пекли їх вдома, у своїй квартирі. Прилаштували для цього дві електричні духовки. Раніше ми з дружиною мали досвід домашньої випічки — кілька років тому випікали на продаж. Цей досвід дуже знадобився. Руки все пам’ятали», — каже чоловік.
Сімейний вареничний підряд
Згодом дружина Тетяна та донька Яна приєдналися до гурту жінок, які раз на тиждень збиралися в однієї з них ліпити вареники. Щосереди працював «вареничний батальйон», а Євген залишався вдома. Він вирішив, що не гоже сидіти йому без діла й запропонував дружині ліпити вареники вдома вдвох.
«Я порахував, якщо працюватимемо разом щодня в чотири руки, то за тиждень півтори-дві тисячі вареників можемо робити. Випічку тоді поставили на паузу, переключилися виключно на вареники. Першими начинками були картопля, яку привезли із села, і паштет з купленої печінки», — ділиться волонтер.
Через місяць Євген розмістив першу публікацію про їхню роботу у фейсбуці. Каже, дуже переживав, як це сприймуть люди. Але читачам сподобалося. Навіть пропонували фінансову допомогу — просили номер банківської карти для донатів. Відтоді, згадує чоловік, змінилося все.
«Ми почали робити нові вироби й нові начинки. Ліпили вареники з капустою, грибами, сиром. У червні пішли ягоди — ми ліпили з вишнями та сливами. Окрім вареників, почали робити млинці з різноманітними начинками. Випічку відновили, бо ми вже знали, коли буде їхати машина на передову, і планували час. Той день ми присвячували тільки випічці, щоб все свіжим потрапило до хлопців. Вареники та млинці ми варимо й морозимо в домашній морозильній камері. Ще одну морозилку надала торгова мережа «Сатурн». Страви відправляємо завжди в термосумках. У літню спеку це взагалі було необхідно. А тепер також — аби не ризикувати, що щось зіпсується. Бо і праці докладено, і хлопці чекають», — розповідає волонтер.
У серпні–вересні, коли достигла городина, сім’я готувала фаршировані перці та робила борщові заправки. Достатньо зварити картоплю, додати «тушкованку» та заправку від Євгена й Тетяни — маєте готовий український борщ.
«Робили й зараз робимо манники із сиром, вишнями, аличею, смородиною. Роботи вистачає завжди. Є яблука — варимо варення. Зараз вийшли на один магазин, який нам раз на тиждень залишає все сало, яке отримує. Ми його купуємо, і воно їде хлопцям на фронт. Сало нині не дешеве, але хлопці його дуже чекають. Ми купуємо по 25–30 кілограмів. Востаннє купили 51 кілограм — саме моя пенсія підійшла й людські донати додалися, нам якраз вистачило. Сало ріжемо на красиві брусочки, а обрізки перемелюємо з часником — виходить намазка на хліб для хлопців», — додає Євген.
Чоловік зауважує, що разом з дружиною намагаються охопити широкий асортимент домашніх трав. Адже сам волонтер не їсть вареників, не любить їх, хоча наліпив тисячі. Тому й думає про хлопців на фронті, які також мають кожен свій смак і вподобання. Сім’я готує і солодкі страви, і солоні. Передавали квашені капусту та огірки.
«Намагаємось хлопцям передати частинку домашнього тепла. Щоб вони завжди знали — їх тут чекають, про них пам’ятають і дбають. Вони нас боронять, а ми працюємо для них у тилу. Хлопці кажуть, що це їх мотивує. Бо розуміння, що вони не покинуті, що про них думають, додає сил у боротьбі. Усі вони знають, що в Україні багато волонтерів. Але коли бачать, що допомогу їм надсилає людина на візку — у них розриваються шаблони. Якби я не був на візку — був би на війні. Але я не можу тримати автомат чи бути в окопах. Не всі можуть бути військовими, але бути воїнами можуть усі. Тому я допомагаю тим, чим можу», — каже чоловік.
Прийшла популярність
Він додає, що останні пів року його сторінка в соцмережі стала популярною. Через неї люди дізнаються про волонтерську діяльність сім’ї та пропонують допомогу. Але часом приходять вкрай неприємні коментарі та повідомлення від ворогів України. Чоловік розуміє, його дописи відстежують не тільки українці з бажанням допомогти, але й вороги. Тому Євген вкрай рідко публікує подяки від військових, при цьому обов’язково ховає їхні обличчя. Відео від воїнів не розміщує зовсім — стежить за інформаційною гігієною.
Волонтера тішить, що його приклад став визначальним мотиватором для інших людей. Розповідає, що хтось пішов плести сітки у волонтерські штаби, хтось зайнявся випічкою для воїнів.
«Протягом останнього місяця ми не печемо через відключення електроенергії, бо маємо електричні духовки. Але решту можемо робити й робимо. От вчора при ліхтарях чистили яблука й варили з них варення», — каже чоловік.
Практично всю роботу виконують вдвох з дружиною. За можливості приходять на допомогу діти, онуки також з великим задоволенням долучаються. Але саме рукам сімейної пари належить показник у 70 тисяч смаколиків, які передали на фронт. Цікаво, що знайшли одне одного вони не так давно. Просто одного дня доля круто повернула в напрямку їхнього сімейного щастя.
«30 листопада виповнюється 11 років, як я опинився на візку й водночас, як склалася наша сім’я. До того часу я працював комірником у мережі магазинів, які займалися торгівлею будівельних матеріалів. У день, коли травмувався, швидка привезла мене у відділення нейрохірургії, де працювала Тетяна. До того моменту ми не були знайомі й ніколи не бачили одне одного. Але саме з того дня ми разом», — ділиться історією свого кохання Євген.
Отож 11 років обоє не мають можливості працювати: чоловік — через травму, після якої отримав І групу інвалідності, дружина — через потребу постійного стороннього догляду за ним. Нині живуть на її виплати. Пенсію Євгена витрачають на продукти для ЗСУ. І переконують своєю працею: воїном може бути кожен.
Фото: з архіву Євгена Компанця
Авторка: Світлана Шевчук