Кияни Ольга та Володимир Князєві не мають художньої освіти, але вправно перетворюють гарбузи на елементи декору. Вирощують рослини спеціального сорту, з яких потім виготовляють вази та світильники. Як виникла ідея, які процеси відбуваються, доки овоч перевтілиться — майстриня розповіла спеціально для «Пенсійного кур’єра».
«Усе розпочалося вісім років тому. Ми з чоловіком були на екскурсії Білгород-Дністровською фортецею на Одещині. Серед сувенірів, що там продавали, я помітила незвичайну пляшку. Бачила, що вона з природного матеріалу, але з чого саме — не розуміла. Зав’язалася розмова з продавчинею. Вона, зрозумівши моє зацікавлення, запропонувала купити в неї насіння гарбуза-лагенарії — саме з цієї рослини була виготовлена пляшка», — згадує Ольга.
Так до рук жінки потрапило насіння культури, батьківщиною якої вважають Індію. Ще древні римляни робили з плодів лагенарії посуд. А жителі Африки, Азії, Латинської Америки, тихоокеанських островів і сьогодні використовують їх для виготовлення курильних трубок, посуду, музичних інструментів та іграшок.
Перші п’ять насінин господиня посадила на дачі під Києвом. Першого року вдалося виростити три рослини та отримати сім плодів: гарбузи різного розміру та забарвлення. Спочатку всі вони прикрашали вітальню. З часом чотири плоди згнили, а три — достигли, ставши твердими, як дерево.
«Раніше я не працювала з таким, усе моє професійне життя — це бухгалтерія. Першою нашою з чоловіком спробою була ваза для сухоцвітів. З двох інших зробили підсвічники. Володимир займався виготовленням меблів, тому мав інструмент і умів з ним працювати. Так у нас з’явився перший декор для оселі з гарбузів», — ділиться майстриня.
Тепер Ольга мала достатньо насіння — розпочався безперервний процес вирощування, обробки, декорування. Хоча щороку урожай різний. Бувало, вродить 40–50 гарбузів, а цьогоріч — лише п’ять, тому подружжя використовує торішні залишки.
«Ми вирощуємо лагенарію, збираємо плоди, висушуємо їх близько пів року. Ножем або металевим скребком для посуду знімаємо зовнішню шкірку. Ножівкою чоловік робить отвір, через який дістаємо насіння та сухі залишки м’якоті. Для миски або чаші буде достатньо добре відшліфувати середину — і можна використовувати. Для світильника ми фіксуємо електричний патрон на невелику дерев’яну дощечку. А декор — це справа смаку та терпіння», — розповідає Ольга.
У здерев’янілих стінках гарбуза дрилем або фрезою Володимир вирізьблює малюнок. Художній задум може передбачати використання намиста й акрилових фарб. Загалом процес тривалий і кропіткий. Після ретельної підготовки на декорування може піти від тижня до трьох.
Спочатку подружжя дарувало родичам і друзям підсвічники та вази. Згодом виникла ідея вмонтовувати у виріб електролампу й шнур для розетки. Відтак почали створювати світильники та нічники. Вироби подружжя високо оцінили на всеукраїнському конкурсі «Арт Країна»: світильники «Дерево» та «Нічне місто» отримали особливу відзнаку конкурсу. Тепер майстри пропонують придбати свої витвори всім охочим — вартість становить від 800 до 2800 гривень.
Одним з найцікавіших моментів створення декорованого виробу є продукування ідеї — яким йому бути. Подружжя намагається бути оригінальним і креативним. За словами Ольги, іноді гарбузи виростають такої форми, що й самі натякають на ідею перевтілення.
«Бува, виросте така зігнута шийка, немов підказує, що треба виготовити лебедя або гусака. Коли в нас з’явилася ідея зробити українську хату — ми довго підшуковували гарбуза, який би відповідав формою. Віконечка зробили, у них — вишиті фіраночки. І жолуді використовували, і кавові зерна, дашок зробили з гарбузового насіння», — описує майстриня.
Своєю улюбленою роботою називає світильник «Ґінкго білоба» — за назвою однойменного дерева.
«Саме дерево подарувало мені ідею. Ця реліктова рослина, найдавніша з тих, що нині ростуть на Землі, є в київському ботанічному саду. Я побувала там восени кілька років тому. І мене вразило, що все листя на дереві абсолютно однакового яскраво-жовтого кольору, деяке вже осипалося, але було теж жовте. Такого ж не буває на інших деревах: трапляється один листочок темніший, інший — червоніший. А тут — усі однаковісінькі. Запало воно мені в душу. Кажу чоловікові: отаке хочу. Довго ми робили цей світильник, тепер він — мій найулюбленіший. Досі стоїть у нас, один з найдорожчих, бо дуже багато роботи було з ним. Але я тихо радію: не продається, то я можу ним ще любуватися. Хоча, думаю, він таки знайде свого власника», — ділиться Ольга.
І додає, що чоловік Володимир також має улюбленицю.
«Є одна річ, про яку чоловік каже, що не продасть, — це світильник «Троянда». Кілька схожих у нас було. Але цього разу в просвердлені отвори він вставив де-не-де намистинки бісеру: червоні — на пелюстках, зелені — на листочках. Вона дуже гарно світиться. Роботи з нею було дуже багато, він навіть не може її оцінити. Володимир дуже дорожить нею», — розповідає майстриня.
За її словами, жодне фото чи відео не передає ефекту від увімкненого такого світильника в темряві. Найкраще його роздивитися можна тільки в реальному житті. Через пандемію, а тепер війну подружжя Князєвих не бере участі у виставках хенд-мейкерів — саме там їхні вироби найчастіше знаходили нових власників. Проте улюблену справу не залишили. Тільки планку підняли ще вище. Цікаві сюжети для зображень, делікатна робота з оздоблення, натхнення й багато витраченого часу, а як результат — вироби дивують і захоплюють.
Авторка: Світлана Шевчук, фото з архіву подружжя Князєвих