Щороку 18 травня у світі відзначають День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Цього дня 79 років тому розпочалася тотальна депортація кримських татар за наказом Сталіна.
Кримські татари разом з нечисленними кримчаками (спільнота єврейського населення, котра говорить кримськотатарською мовою) та караїмами (тюркський народ, який живе в Криму) є корінними народами Кримського півострова.
1941 року нацистська Німеччина окупувала півострів. Саме це стане згодом приводом колективного покарання кримських татар. Їм приписували співпрацю з окупаційними військами під час Другої світової війни. Хоча 130 тисяч кримців загинули під час окупації півострова країнами гітлерівської коаліції. Сталін видав наказ депортувати їх за три дні: 18–20 травня 1944 року.
Депортація
Агенти народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) ходили від хати до хати, погрожуючи зброєю зганяли кримських татар у залізничні вагони для перевезення худоби. Із собою дозволяли брати до 500 кілограмів майна. Однак часу на збори практично не давали, тому люди їхали з мінімальним багажем або взагалі без нього. Очевидці згадували, що тих, хто чинив опір або не міг іти, часто розстрілювали на місці.
Станом на восьму годину ранку 18 травня у 25 потягів завантажили близько 90 тисяч місцевих жителів. Наступного дня ще 136 тисяч осіб виїхали такими ж вагонами. Дорога в переповнених вагонах тривала кілька тижнів. Від голоду, спраги, хвороб і травм у дорозі померли близько восьми тисяч осіб. Офіційна радянська статистика засвідчила смерть лише 191 людини. Померлих переважно не ховали.
«Вранці замість привітання — добірна лайка й запитання: трупи є? Люди за померлих чіпляються, плачуть, не віддають. Солдати тіла дорослих викидають у двері, дітей — у вікно», — згадувала очевидиця тих подій.
Останній поїзд було розвантажено 8 червня 1944 року. Понад 150 тисяч осіб депортували в Узбекистан, чотири тисячі — у прилеглі райони Казахстану та Таджикистану. Понад вісім тисяч невеликими групами відправили в Марійську АРСР, на Південний Урал і в Костромську область.
4 липня 1944 року НКВС офіційно поінформував Сталіна про те, що переселення завершено. Однак незабаром з’ясувалося, що один з підрозділів забув депортувати людей з Арабатської стрілки. Кілька сотень людей так само нашвидкуруч завантажили на старий човен, доправили до середини Азовського моря, а там потопили судно. Тих, хто не тонув, розстріляли кулеметами. Таким чином, офіційно жодного кримського татарина в Криму не залишилося.
Одразу після цього з півострова вигнали майже 10 тисяч вірмен, понад 12 тисяч болгар і 15 тисяч греків. Усіх їх колективно затаврували зрадниками.
У вигнанні
Коли кримські татари прибули на місце призначення в Узбецькій РСР, їх зустріли ворожі місцеві жителі, які кидали каміння в дорослих і дітей. Адже влада їх попередньо проінформувала про приїзд «зрадників» і «фашистських пособників».
Переселенцям часто доводилося працювати по 11–12 годин на добу без вихідних за винагороду у 200–400 грамів хліба на день. Житлових приміщень було недостатньо, багато депортованих жили в землянках. Висока смертність тривала протягом кількох років у вигнанні через недоїдання, трудову експлуатацію, хвороби, відсутність медичної допомоги. Оцінки кількості загиблих у цей період різняться: від 15–25 % за версією радянських органів, до 46 % за оцінками активістів кримськотатарського руху.
Протягом 12 років, до 1956 року, кримські татари мали статус спецпереселенців. Він передбачав різні обмеження. Зокрема забороняли самовільно (без письмового дозволу спецкомендатури) перетинати кордон спецпоселення. Людей засуджували до багаторічних (до 25 років) термінів таборів за те, що вони відвідували родичів у сусідніх селищах, територія яких належала до іншого спецпоселення.
Заселення Криму
Радянська влада конфіскувала близько 80 тисяч будинків, 500 тисяч голів корів, 3600 гектарів землі й 40 тисяч тонн сільськогосподарської продукції, які залишилися після кримських татар.
Пропаганда стверджувала, що кримські татари нібито «добровільно переселилися в Середню Азію». Після цього термін «кримські татари» був вилучений з російсько-радянського лексикону й усі кримськотатарські топоніми (назви міст, сіл і гір) у Криму були змінені на російські назви на всіх мапах (за винятком Бахчисарая, Джанкоя, Ішуні, Саків та Судака). Мусульманські кладовища та релігійні об’єкти в Криму були зруйновані або перетворені на світські місця.
З метою «якнайшвидшого освоєння родючих земель, садів і виноградників» державний комітет оборони (ДКО) вирішив переселити в Крим з різних областей росії та Української РСР «сумлінних і працьовитих колгоспників — всього 51 000 чоловік».
Уже до 1 грудня 1944 року в Крим прибуло 64 тисячі переселенців. А перепис 1959 року показав, що населення відновилося до 1,2 мільйона осіб, проте в кардинально іншому етнічному складі, ніж до війни. 71 % тепер становили росіяни, 22 % — українці, 2 % — білоруси. Заселяли їх у будинки кримських татар.
Повернення
14 листопада 1989 року заборони на повернення депортованих національностей офіційно скасували. Верховна Рада Криму оприлюднила заяву про те, що попередні депортації народів були злочинною діяльністю. Це відкрило шлях кримським татарам повернутися на батьківщину.
Попри це, повернення не було простим. Російські активісти зустрічали їх з гаслами: «Татарські зрадники — геть з Криму!». Хоча місцева влада не поспішала сприяти їм з житлом і роботою, однак у 1989–1994 роках близько чверті мільйона кримських татар повернулися з Центральної Азії в Крим. Оскільки вигнання тривало 45 років, деякі сім’ї вирішили залишитися в Узбекистані.
До 2004 року кримські татари становили 12 % від населення Криму. У березні 2014 року росія анексувала півострів.
Авторка: Світлана Шевчук, фото: umoloda.kyiv.ua