За українців боротимуться на європейських ринках праці

Проблема зовнішньої міграції українців, яка з початком повномасштабного вторгнення набула катастрофічних масштабів, є сьогодні величезним викликом для держави. У разі тривалого продовження війни близько 60% готові планувати майбутнє своїх дітей за кордоном. За таких умов лише 42,9% українців бачать майбутнє своїх дітей в Україні. У разі припинення війни через зміну влади в Росії готові залишитись вдома 76,8% українців. Якщо ж Україна вступить до НАТО і якщо припинення війни відбудеться через повну капітуляцію Росії, то залишитись готові 85% громадян.

Такими є результати опитування, яке провели в Центрі соціально-економічних досліджень CASE Україна. Це стало темою для дискусії «Міграційна криза: чи повернуться українці додому?», в якій взяли участь академік НАН України, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. Птухи НАН України Елла Лібанова та  професорка і дослідниця Київської школи економіки Ганна Вахітова

Настрої мігрантів

Які ж фактори можуть сигналізувати про те, що українці, які виїхали за кордон, не планують повертатися додому? Насправді, і це підтверджує опитування, тривалість воєнних дій – тут головний аргумент. Адже люди, які залишаються за кордоном на певний час, так чи інакше адаптуються.

Дуже велика частка мешканців, які виїхали з великих міст, передусім з Києва та Харкова, це особи з вищою освітою. За різними обстеженнями, 60–70% жінок, які опинилися в Німеччині, а за німецькими даними – 70%, мають вищу освіту. Це фантастична цифра для Європи і для нас. Ці люди безперечно конкурентоспроможні на місцевих ринках праці. Якщо війна триватиме ще кілька місяців, то багато жінок знайдуть роботу, а отже, зможуть винайняти прийнятне для себе житло, і діти зможуть відвідувати дитячий садок, школу чи вищий навчальний заклад. Тоді виникне питання про повернення. Тому ця проблема справді дуже тісно пов’язана з тривалістю гарячої фази війни.

Загалом серед тих, хто виїжджав за кордон, є дві групи українців: перша – ті, хто справді втікав від війни, захищаючи своє життя та життя своїх дітей. Вони переважно налаштовані на повернення, таких громадян близько 85–90%. Друга група – близько 10–15% – ті, хто намагався скористатися ліберальними умовами перебування в інших країнах та отримати легальний статус і роботу. Ці люди в Україну повернуться навряд. І наша держава, переконані експерти,  має, насамперед, боротися за повернення основної групи: тих, хто залишив країну, відчувши небезпеку для життя.

Проте існує ще один ризик: якщо жінки вирішать залишитися за кордоном, а заборону на перетин кордону чоловікам призивного віку після припинення воєнного стану буде скасовано, є ймовірність, що сім’ї возз’єднаються. Але не в Україні, а за кордоном.

Масштаби демографічних втрат

Попри це, нині говорити про масштаби демографічних втрат через зовнішню міграцію передчасно, адже поки нема розуміння, скільки триватиме гаряча фаза війни. Якщо вона закінчиться доволі швидко, за кордоном може залишитися 500-600 тис. українців. Якщо ж триватиме довго – це може бути й 5 млн осіб.   «На сьогодні додатково до тих громадян, які перебували за кордоном на початок війни, ми втратили, але не остаточно, приблизно 2,8 млн українців. Тобто сальдо в’їзду-виїзду з 24 лютого до червня становить 2,8 млн осіб. В Україні нині перебуває 38 млн осіб, за кордоном – 3,5 млн + 2,8 млн, виходить 6,5 млн українців. Це особи працездатного віку, молоді люди, діти до 18 років. Якщо брати людей старше 60 років, їх виїхало менше 15%. За даними Прикордонної служби, діти становлять третину, а це наше майбутнє», — зазначила Елла Лібанова.

Умови для повернення

Якщо подивитися на ще одне опитування, проведене  4Service Group , то можна побачити, що українські біженці (а опитано було 3,5 тисячі респондентів за кордоном) повернуться додому тоді, коли родина буде в безпеці, припиняться обстріли, війна закінчиться швидко. Цікаво, що цілком логічна умова для повернення в Україну — наявність тут роботи — у переліку пріоритетів українських біженців посідає далеко не перше місце. Лише 9% осіб вважають це вагомим аргументом. І це викликає чимало питань. За версією Елли Лібанової, можливо, такий результат пов’язаний з тим, що участь в опитуванні брали переважно мами з дітьми, які наразі не працюють.

Житло в Україні – це ще один із пріоритетів, який «грає на користь» повернення біженців додому.

«Як на мене, є тільки одна галузь, де було б непогано, аби держава змогла запропонувати сприяння або умови для повернення людей, – це житло. Це сфера, де держава реально мусила б взяти на себе зобов’язання, щоб допомогти в прийнятному форматі людям, у яких житло непридатне для проживання. Ніхто не захоче повертатися на пусте місце. Робота – це вже похідний фактор від розвитку економіки, бізнес створює і повинен створювати робочі місця», — зазначила Ганна Вахітова.

Загалом відповідь на питання: за яких умов людина, яка вже виїхала, може повернутися додому, — лежить на поверхні. Це станеться тоді, коли в Україні будуть реалізовані саме ті фактори, що важливі для кожної конкретної особи, – безпека, припинення артобстрілів, робота, наявність житла тощо.

А ще при ухваленні будь-яких рішень необхідно розуміти, що росія нікуди не дінеться, це наш сусід на все наше, і не тільки наше життя, вважає директорка Інституту демографії.

Заохочення до повернення та справедливість

Ще одне питання, яке часто постає в контексті повернення біженців додому, — матеріальне заохочення від держави. Проте, цей інструмент — палиця на два кінці. З одного боку така допомога може стати ефективним механізмом, а з іншого — ризикує поділити суспільство на два табори. Адже, якщо людина переїхала із зони бойових дій, наприклад, до Хмельниччини, то вона, аби повернутися на своє попереднє місце проживання в Україні, допомоги не отримає, а біженець, скажімо, в Польщі таке заохочення отримає. Це несправедливість. А запит на справедливість в суспільстві є, і буде особливо високим після закінчення війни. Та й взагалі такі підйомні виплати виглядають нині, як щось із розряду фантастики.

«Країну залишило кілька мільйонів населення і виплатити суму, яка матиме вплив як інструмент повернення, нереалістично навіть за допомогою грантів чи якихось інших форм фінансових вливань від інших країн і міжнародних організацій», — вважає Ганна Вахітова.

Підтримка зв’язків

Основне, що зараз має зробити держава — підтримувати зв’язки з нашими емігрантами. Вони повинні відчувати, що їх тут чекають, що без них не буде України.

«У цьому сенсі мене жахнуло рішення Кабінету Міністрів щодо неможливості держслужбовцям працювати з-за кордону в дистанційному режимі, — вважає Елла Лібанова. — Якщо людина може працювати в Україні, перебуваючи за кордоном, якщо її функціональні обов’язки допускають і дозволяють дистанційну роботу – у чому проблема? Яка різниця, де людина сидить: в Ужгороді чи в Мюнхені. Є багато випадків, коли люди через це звільняються в Україні і шукають постійну роботу за кордоном. Ми повинні боротися за кожну людину, яка готова повернутися до України. Робота — це сильний зв’язок з державою і навпаки – треба заохочувати ситуації, коли людина може з-за кордону працювати на Україну. Це збільшує ймовірність її повернення, адже вона працювала, продовжує працювати і знає, куди повернеться».

Також важливо, аби в українському суспільстві не виникало осуду тих людей, які виїхали за кордон. Держава повинна відстежувати, щоб всередині України закордонним мігрантам не створювали іміджу людей, як якихось зрадників чи недостатніх патріотів. Стосується це і внутрішньо переміщених осіб. Безпека є дуже важливим чинником для людей, і якщо вони відчували себе в небезпеці, на цьому не треба створювати внутрішні конфлікти в суспільстві.

Конкуренція за українців на ринку праці Європи може стати справжнім викликом для нашої держави, вважають експерти. Європа буде боротися за наших людей, тому потрібно вже сьогодні думати над вирішенням цього питання, а не чекати, коли закінчиться війна.

У цьому аспекті важливі соціальні зв’язки, зокрема, через школи. Відомий факт, що в Польщі сьогодні нажахані можливою перспективою влаштовувати в школи 500 тисяч українських дітей. Такій кількості учнів немає місць у школах тому, що ці заклади не розраховані на подібний приплив дітей. Разом з тим, немає і такої кількості вчителів, які можуть допомогти дітям з мовою. Поляки зараз самі кажуть, що вони погоджуються на дистанційне навчання українських дітей за українськими програмами, як одне з рішень проблеми зі школами. Водночас було б непогано скористатися можливістю онлайн навчання дорослих українською мовою, українськими вчителями.

«Це може бути ІТ-освіта, інші конкурентні професії, які можна опанувати онлайн. Застосувати такий хід було б дуже корисно не тільки з огляду на емігрантів, а й на внутрішніх переселенців, тих, хто зараз не може знайти роботу», — вважає Елла Лібанова.

Скільки тих, хто скористався моментом 

Чи насправді цифра мігрантів, які, скориставшись моментом, виїхали за кордон із потенційно безпечних регіонів країни може становити 10–15% населення?

Проаналізувавши дані опитування, експерти зазначають: навіть якщо кількість тих, хто виїхав з України «під шумок» становить 20–25%, це із загального потоку не так уже й багато. При цьому варто враховувати, що західні регіони України, з яких відбувалася така «побічна» міграція не найбільш населені, тому кількість тих, хто виїхав конкретно з метою працевлаштування в Європі, в загальній масі незначна.

Про статистичні розбіжності

Сьогодні Прикордонна служба України надає набагато нижчі показники виїзду українців за кордон, ніж це робить Агентство ООН у справах біженців. Оцінки відрізняються практично вдвічі. І наразі невідомо, чому склався такий колосальний розрив.

Свою версію цій ситуації надала Елла Лібанова:

«Нелегальний перетин не може бути більше 10%. Чому є така різниця в даних? Я підозрюю, що наші люди зазвичай не отримують статус біженця, а беруть тільки тимчасовий захист. За таких обставин людина може перетнути кордон з Польщею, зареєструватися там, а потім мігрант переїде, припустимо, до Німеччини і зареєструється ще й там. Тобто є подвійний рахунок, європейці це вже збагнули і ухвалили рішення про створення єдиної бази даних, але поки що її немає. Іншого пояснення я просто не можу знайти».

Ганна Вахітова щодо цього питання має дещо іншу точку зору:

«Мені важко погодитися з таким обґрунтуванням, адже ООН від самого початку чітко визначила, що їхні дані — це статистика перетину кордону. Навіть більше, вони намагалися певною мірою враховувати той факт, що з тієї ж Польщі до Німеччини практично не відбувається перетину кордону, адже це Шенгенська зона. Я скептично ставлюся до гіпотези, що це може бути різниця в реєстрації, бо така статистика з’явилася недавно, а різниця зберігається дуже давно. Гіпотеза переміщення хороша, але вона не пояснює розриву перших двох місяців. Наразі добіг кінця 90-денний період, упродовж якого можна було перебувати в Шенгенській зоні без реєстрації. Тож ті люди, які не подавалися на тимчасовий захист, мають виїжджати або реєструватися. Тобто, якщо цифри з нашої Прикордонної служби і статистики ООН почнуть зближуватися, тоді гіпотеза переміщення працює, якщо розрив зберігатиметься – питання залишається відкритим».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Схожі новини